Минулого тижня мою віру в краще майбутнє серйозно підірвали парламентські слухання "Права дитини в Україні: забезпечення, дотримання, захист", що відбулися 12 жовтня.
Від часу останніх слухань минуло вже 6 років. Проблеми, що здавалися дуже серйозними у 2010 р. (за відчуттям - такому далекому від нас), не вирішені. Вони ось уже більш як два роки відсунуті на задній план новими викликами, породженими війною та глибокою соціально-економічною кризою в країні.
Посилюють гостроту як старих, так і нових викликів і далеко не завжди адекватні спроби, не врахувавши негативних наслідків, заощадити бюджетні кошти на тому, на чому економити не можна: наприклад, на виплаті самотнім матерям, на різкому скороченні соцпрацівників, соціальних програм з підтримки дітей та багато чому іншому. Заощадивши таким чином сьогодні тисячі, завтра держава, в результаті, втратить мільйони - через погіршення здоров'я дітей, зростання дитячої злочинності, руйнування сімей, зростання для дитини ризику опинитися в інтернатному закладі, утримання якого обходиться бюджетові значно дорожче, ніж своєчасна підтримка сім'ї, котра перебуває у складних життєвих обставинах.
Мета будь-яких парламентських слухань - вивчити питання, які становлять суспільний інтерес і потребують законодавчого врегулювання. Цих парламентських слухань дуже чекали, до них серйозно готувалися громадські організації з різних сфер захисту прав дітей. Хтось із них займається дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування, хтось - соцзахистом, освітою, доступністю і безбар'єрністю для дітей-інвалідів, хтось - питаннями охорони здоров'я дітей тощо.
Якщо чесно, особливих ілюзій ніхто з громадських активістів не плекав.
Адже про відведену парламентським слуханням роль переконливо свідчить норма положення про їх проведення, відповідно до якої ще до початку слухань народним депутатам мали бути роздані проекти рішень Верховної Ради за їх результатами (!). Тобто слухання проводяться вже після того, як наперед приблизно відомий їх результат, що саме по собі, взагалі-то, усуває необхідність їх проведення.
Проте громадським активістам хотілося висловитися про наболіле, хоча б спробувати донести своє бачення способів вирішення найболючіших проблем до представників виконавчої влади. Вийшло, на жаль, не дуже.
Ані старих, ані нових викликів у сфері захисту прав дитини держава, схоже, вирішувати не квапиться. Парадоксально, але для кожного з нас окремо наші діти - апріорі найважливіше і найдорожче в житті. У масштабах держави - вони традиційно на передостанньому місці (на останньому - інваліди й пенсіонери). Практично порожня урядова ложа на цих парламентських слуханнях, на жаль, - ще одне яскраве того підтвердження. З усіх запрошених профільних міністрів і заступників міністрів своєю присутністю слухання вшанували лише заступник міністра соціальної політики С.Устименко і заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та ВПО Г. Тука. Решта посадовців, мабуть, були зайняті набагато важливішими справами. Можливо, шукали "баланс між інтересами держави і правами людини". (Ця фраза, сказана модератором Оксаною Сироїд у відповідь на критику законопроекту про тимчасово окуповані території, одним із авторів якого вона є, різонула слух багатьом - як присутнім у залі, так і тим, хто спостерігав за дійством з екранів телевізорів).
Хай там як, парламентські слухання відбулися. Звучало багато слів про те, що діти - це майбутнє, і значно менше про те, що для цього майбутнього робиться. Без відповідей на запитання і без обговорення заслуханих доповідей; із цифрами та звітами замість пропозицій щодо вирішення проблем; з виділеними громадським активістам на виступи спочатку чотирма, а потім і взагалі двома хвилинами. Ну принаймні "добре, що ми змогли випустити пару", - завершуючи слухання, сказав голова Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму А.Палатний. Розраховувати на щось значно більше за це, при майже порожній урядовій ложі, мабуть, і не доводилося.
Дати оцінку минулим парламентським слуханням DT.UA попросило експертів у сфері захисту прав дітей.
Дар'я Касьянова,
національний програмний директор "SOS Дитячі села - Україна":
Про решту можу сказати: це була братська могила. Всі теми, що в кого наболіло... Незрозуміло, як формувався порядок денний і на основі чого визначалися спікери. Тематику треба було б розділити: "діти - влада", "діти - війна", "діти - децентралізація", "діти - дорослі". Але цієї послідовності не було.
Згідно зі слайдами заступника міністра соцполітики С.Устименка, в нас, у принципі, все гаразд, динаміка непогана, всі трудяться. Представники ж громадських організацій, які працюють з онкохворими, з іншими складними категоріями дітей, використовували свої дві хвилини, аби просто докричатися до чиновників і сказати, що в країні все заморожено - нічого не робиться, ніякі проекти толком не йдуть, і куди не глянь - скрізь великі "діри".
Крім того, щоб зустрітися, поспілкуватися й окреслити важливість проблем, громадськість хотіла, по-перше, зрозуміти тренди - що буде далі зі сферою захисту прав дітей. І, по-друге, почути конкретні пропозиції - що може бути, і чим ми можемо допомагати державі. Хоча, чесно кажучи, особливих надій на те, що з парламентських слухань буде винесено максимальний конструктив, ніхто не мав.
Не можна сказати, що пропозиції й рекомендації не були озвучені. Багато депутатів говорили про відновлення якогось органу, який займався б сім'ями та дітьми (про міністерство або ж про уповноваженого з прав дітей, - але структуру незалежну). Уповноважений з прав дитини М.Кулеба позначив 7 чи 8 пунктів. Однак усі ці пропозиції ми чуємо вже давно. Незрозуміло, чому нічого з запропонованого не зроблено. Наприклад, досі не прописано, як присвоюється статус дитини війни потерпілому внаслідок воєнних дій. Що заважало Мінсоцполітики і Кабміну хоча б розробити цей документ? Я знаю, що громадські організації неодноразово пропонували допомогти швидко і якісно розробити цей документ. Але, наскільки мені відомо, їхні пропозиції так і не були затребувані.
Ми постійно говоримо про важливість громадянського суспільства, однак реально воно завжди опиняється на останніх ролях. Організації готувалися, намагаючись у максимально стислі рамки внести якийсь смисл - не просто проблематику, а пропозиції конкретних рішень. Однак реальної можливості висловитися не було ні в кого. Наприклад, виступ Галини Постолюк мав стати підкладкою для дуже серйозної професійної дискусії про стан інтернатних установ та деінституалізацію. Але в надані дві хвилини можна було тільки окреслити проблему, спробувавши емоційно докричатися до нашої влади, тож вона вирішила за краще взагалі відмовитися від виступу.
Проблем нагромадилася просто величезна кількість. Оскільки я працюю у сфері сирітства, для мене здається важливою ця тема. Сьогодні в різних типах установ перебувають понад 100 тис. дітей, причому тих, у кого є батьки або родичі. У тому числі є проблема, що діти з прийомних або опікунських сімей теж живуть в інтернатах. Сім'ї, що опиняються у складних життєвих обставинах (і, на мій погляд, сім'ї переселенців - це одна з груп ризику), не перебувають під супроводом соціальних служб, яких, по суті, немає. А громадські організації допомагають їм тільки там, де самі є, тобто - у великих містах. У селах, куди неможливо добратися і де реально живуть ці сім'ї, з ними ніхто не працює. І це величезна кількість людей, чиї діти згодом можуть опинитися в інтернатних установах, а самі ці сім'ї - просто на вулиці.
Забезпечення права дитини на здоров'я - теж дуже важливе. Сьогодні - це, фактично, тільки вакцинація. Медикаментів немає, можливості лікувати дітей якісними препаратами - немає. Маса найрізноманітніших проблем, пов'язаних із якимись базовими речами: з доступом до освіти, медицини і, звісно, із забезпеченням права на сім'ю. На мій погляд, нині це найгостріші проблеми, які стосуються всіх дітей України.
Ще мені б хотілося, аби наша країна, з одного боку, не розділяла дітей на категорії - живуть на підконтрольній і на непідконтрольній Україні територіях. Так було б правильно й професійно. А з іншого - щоб ми боролися за кожну конкретну дитину, а не окремо за дітей з інвалідністю, з онкологією чи за дітей-сиріт. Звісно, має бути загальна стратегія, але стосуватися вона повинна кожної конкретної дитини в Україні. І для цього потрібно консолідувати зусилля не тільки громадських організацій та депутатів. Тут має бути зовсім інший рівень - Кабміну. Про це говорять уже багато років. Але, на жаль, діти, а відповідно - й дитяча політика в нас не є пріоритетом. Тому, зважаючи на все, якихось системних позитивних змін чекати навряд чи доводиться.
На парламентських слуханнях дуже правильно говорили, що слід закріпити персональну відповідальність за кожним профільним міністром, як прописано в усіх законодавчих документах. Незрозуміло тільки - чому цього досі не зроблено? Чому дитяча тема в нас постійно кудись завалюється за диван, і ми про неї завжди забуваємо, згадуючи лише тоді, коли настає якийсь момент Ч? Ми чуємо в новинах, що у Василькові обвалилася школа. Тепер її будуть відбудовувати і підраховувати, скільки мільйонів на це піде. І так в нас у кожній сфері: куди не копни - щось обвалюється на очах, у найбільш невідповідний час, коли там перебувають люди, діти...
Діти - це тема, яка справді може об'єднати суспільство. Божевільний розкол: ми говоримо мовою ненависті, але при цьому не використовуємо можливостей для об'єднання.
Людмила Волинець,
експерт у сфері захисту прав дітей:
На мій погляд, обговорення мало сконцентруватися на чотирьох темах.
1. Розуміння кожним органом виконавчої влади як суті дитини, так і своєї компетенції у цьому. Річ у тім, що право дитини в батьків - це один імператив, у захисті держслужбовця центрального рівня - інший, у захисті службовцями місцевого рівня - третій і т.д. Але про розуміння прав дитини навіть не йшлося.
2. Діти і війна крізь призму роботи всіх центральних органів виконавчої влади.
3. Сирітство як наслідок війни, і аналіз роботи в цьому напрямі.
4. Діти і децентралізація.
Метою парламентських слухань було не позначити соціальні й політичні права, а ввести дитину в цю політику не як об'єкт, а як суб'єкт права. Але, на жаль, крім виступу дівчинки- випускниці інтернату, ми в цьому сенсі більше нічого не почули. У нас 7,5 млн дітей у країні і
7,5 млн проблем. У різній конфігурації.
Права громадян у нас вибудовують після прав держави, що насправді - шлях в нікуди. Ми, з одного боку, - соціальна держава. А з іншого - сьогодні дедалі більше поліцейська, військова, яка завгодно. Безумовно, державу треба захищати. Питання в тому, як при цьому не порушувати прав людини. На жаль, права людини (у тому числі й дитини) відходять на другий план.
Проект рекомендацій парламентських слухань досить бурхливо обговорюється в соцмережах. На даний момент його ще потрібно доопрацьовувати. Не тільки з погляду того, що робити, а й з погляду можливості реалізації і часу, який на це відводиться. Зараз це - просто набір розрізнених пропозицій. Наприклад, про відновлення Міністерства у справах сім'ї та молоді.
Я сподіваюся, що це були парламентські слухання не на найближчі 6 років, а, як належить за законом, на найближчий рік. Закон про охорону дитинства зобов'язує Кабмін раз на рік інформувати ВР про соціальне становище дітей, про зміну демографічної ситуації тощо.
Сумбурність слухань продиктована тим, що, на жаль, мінімізовані будь-які дискусійні майданчики щодо дітей. Колегії у міністерствах не проводяться. Саме крізь призму прав дитини, а не з метою реалізації, наприклад, субвенції. Про субвенції Мінсоцполітики говорить на кожній колегії, а про дітей за останні три роки - лише на одній. І присутній на ній міністр не зголосився не те що виступити, а навіть взяти участь в ухваленні рішень.
Остання нарада під головуванням президента відбулася 2013 р. Останній указ президента був тоді ж. За час війни ми вперше зібрались і спробували поговорити. Але до конструктивної розмови, на жаль, ще дуже далеко. Сумбурність виступів, пропозицій і т.д. - усе це наслідок того, що, на жаль, соціум дуже давно не говорив про дітей на високих державних майданчиках. А це неправильно. У результаті, немає відточеності думок і дій щодо дітей, натомість з'являється конфліктність, коли промовець не чує ведучого, і навпаки.
Це катастрофа, коли базовий принцип права дитини сприймається чинними органами влади як питання не їхньої компетенції. Виступати на парламентських слуханнях повинен міністр, це його рівень, а не заступника. Національна поліція, наприклад, взагалі заявила присутність усього лише директора департаменту. Хотілося б, аби міністри прочитали Конвенцію ООН про права дитини. Можливо, вони не знають, що в них там є персональні статті. Наприклад, у Міністерства оборони -
38-ма, а в Національної поліції - 40-ва, які вони зобов'язані виконувати.
Галина Постолюк,
директор представництва благодійної організації "Надія і житло для дітей"
У нас справді немає системи захисту. За всі ці роки ми її не вибудували.
М.Кулеба сказав, що потрібна міжвідомча комісія з питань охорони дитинства - як консультативний дорадчий орган. Я не вірю, що це працюватиме. Всі попередні роки комісія не мала сили координуючого органу з функцією ухвалення рішення. Ми лобіюємо створення окремого органу з питань сім'ї і дітей на національному рівні, який усі дитячі проблеми вирішуватиме в комплексі.
Виступати я відмовилася не на знак протесту. Просто відведених двох хвилин не вистачило б на те, що я планувала сказати. Але я хотіла б прокоментувати заяву заступника міністра соцполітики Устименка про те, що зміни до положення про ДБСТ та прийомні сім'ї покликані припинити проживання батьків за кошти, які виділяються на дітей.
У сім'ях із 5-10 дітьми один із батьків не працює, отримуючи грошову винагороду. Це теж свідчить про те, що батьки живуть за рахунок дітей? На мій погляд, це вкрай цинічно й несправедливо стосовно батьків. Якщо таке трапляється, то це свідчить насамперед про непрофесіоналізм Мінсоцполітики, яке за останні роки нічого не зробило для впровадження належних як зовнішнього контролю, так і фахової підтримки. Крім того, перш ніж віддавати дітей потрібно вивчати мотиви: що керує людьми, навіщо вони беруть дітей у свою сім'ю? Про неспроможність Мінсоцполітики, знову ж таки, свідчать усі невдалі випадки, коли дітей повертають. Програми підготовки батьків не вдосконалені, тренери непрофесійні, спеціалістів, які мають цим займатися, скорочують.
Те саме стосується і скорочення підтримки самотніх матерів. Якщо батьки справді не оформляють шлюб, щоб отримувати мізерну виплату від держави, то найчастіше це вимушені випадки.
Мої очікування від цих парламентських слухань не справдилися. Намагалися підхопити багато, а проскакали по верхах. Ставлення до громадських організацій і громадянського суспільства в цілому зневажливе.
Олена Петряєва,
керівник громадської ініціативи "Відновлення Донбасу"
Я порушувала питання про те, що на сьогодні немає статистики. До війни на Донбасі (Донецька й Луганська області) проживав мільйон дитячого населення. Частину дітей батьки вивезли. На жаль, достовірної статистики про те, скільки дітей залишилося в Україні, скільки - на непідконтрольній території, скільки вивезено батьками за межі країни (в далеке і близьке зарубіжжя) - немає.
До війни в Донецькій області проводилася колосальна робота з розвитку сімейних форм виховання, була програма "Сирітству ні!" Понад 80% дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування були оформлені в сімейні форми виховання. Ці сім'ї також вивозили дітей. І хотілося б розуміти, де ці діти тепер та що з ними. Особливо гостра ця проблема щодо дітей, вивезених до РФ, де немає таких форм, як ДБСТ і прийомні сім'ї. Тому такі сім'ї не отримують допомоги, діти перебувають там незаконно, деякі навіть не ходять до школи. У багатьох сімей, що виїхали туди, не було жодних політичних мотивів. Просто там у них є родичі. Розуміючи свою відповідальність перед Україною, багато батьків хочуть відзвітувати, як живуть їхні діти і які є проблеми. Два з половиною роки з двома сім'ями ми намагаємося через Мінсоцполітики та Департамент усиновлення все-таки вирішити - кому вони мають надавати звіт. Адже орган, якому вони підзвітні за законом, розміщений на неконтрольованої території. Однак це так досі й не визначено.
Я також говорила про те, що в нас немає статистики про дітей, котрі загинули. Навіть озвучені у виступах заступника міністра соцполітики Устименка і народного депутата Павленка ці цифри різнилися (68 і 20, відповідно). Однак уже в грудні 2014 р. Донецька адміністрація реєструвала 45 загиблих. 2015-го ВООЗ озвучила цифру 68 (луганчани й донеччани). А поліція Донецької області у 2016-му говорила про 50 загиблих. Такі коливання я вважаю недопустимими. За нашими даними, зібраними як на контрольованій, так і на непідконтрольній територіях, 199 дітей загинули і понад 400 отримали поранення.
Дуже велика проблема, про яку говорили багато промовців, - це діти в сім'ях ТПО, які орендують або живуть у пристосованому житлі. За 2,5 року половина ДБСТ і прийомних сімей, що виїхали, зокрема, з Донецької області, незважаючи на всі проблеми на непідконтрольних територіях, мусили повернутися назад. Тут вони жили в монастирях, у дачних будиночках, дитячих оздоровчих центрах. Зараз є законопроект про надання їм житла. Але проблема дуже гостра.
Над дітьми з сімей, що опинились у складних життєвих обставинах, необхідно здійснювати патронат. Соцпрацівників катастрофічно бракує. Тим часом велику їх частину посилають на перевірку достовірності проживання ТПО...
На парламентських слуханнях звучало багато красивих слів про майбутнє. Але якщо ми говоримо про майбутнє, то чому 6 років не розглядали питань, які сьогодні стоять дуже гостро?
Тему запобігання і викорінення сирітства було задекларовано ще у 2005 р., за президентства Ющенка. Всеукраїнські наради відбувалися щороку. Це багатокомплексна програма. Тут і юстиція, і міліція, і судова система, і освіта, і соцзахист, і охорона здоров'я. Але останні два роки нічого не відбувається.
У своїй доповіді уповноважений з прав дитини сказав, що в зоні воєнного конфлікту перебувають 12 тис. дітей. Цю цифру я жодним чином не можу пояснити. До війни в області проживав мільйон дітей. Проблеми кожної дитини - її вивезли, вивезли далеко, чи вона залишилася - наслідок воєнного конфлікту. Навіть у відносно сприятливих умовах зміна місця проживання, зміна якогось динамічного стереотипу накладає певний відбиток на психіку. Але М.Кулеба говорить про 12 тис. дітей...
Багато в мене було внутрішнього протесту на цих парламентських слуханнях. Але я все ж таки оптиміст, і мені дуже хочеться вірити, що хоч щось зрушиться. Хоч щось. На це й будемо сподіватися.
З документами, стенограмою і відео парламентських слухань можна ознайомитися тут:
//komsport.rada.gov.ua/documents/sluhannja/73484.html