Василь Сталін, тоді ще полковник, тримав руку на пульсі армійського футболу у повоєнній Німеччині. Траплялося, у розпал матчу прилітав на трофейному «Зібелі» з Дальгофа, де був розквартирований штаб дивізії, сідав прямо в штрафній — грали на аеродромах. Якщо програвали, Сталін супився.
— Випускайте Калініна, — наказував.
Щоб нейтралізувати, блокувати нападаючих. Траплялося, і літаком терміново відряджали Василя Калініна на матч рятувати становище. Сержант Калінін чіпко сідав на хвіст нападаючому, прикриваючи ворота. За футбольні успіхи Василя Ілліча преміювали іменним годинником і габардиновим відрізом.
— В авіації в нас узагалі суперників не було, — згадує Василь Ілліч, який потрапив до Одеси ненадовго з Нового Йорка, де мешкає постійно. — 813-й і 732-й полки в Рансдорфі стояли, ще в Дальгофі два полки. Матчі завжди були спортивним святом, споряджали сім машин. Перша везла футболістів, за нею їхала санітарна, потім п’ять машин із уболівальниками. Коли в Дальгоф добиралися, доводилося через весь Берлін їхати, через американську зону. Союзники тоді ще не собачилися, зустрічали привітно, холодна війна 1948-го всіх розполовинила. Василь Сталін багато уваги спорту приділяв, гріх скаржитися. По два матчі на день грали, дихалки вистачало. Не хочеш отримати від Васі прочуханки — грай! На той час сильна команда була. Не кожна команда мала свого звільненого тренера та лікаря. Солдати-футболісти харчувалися за льотною нормою разом із гравцями-льотчиками. Уявляєте, що це означає — льотчика звільнити на весь сезон від польотів? А звільняли ж. У команді були офіцери, великі любителі: майор Якушев, капітан Пустобояров... У Рансдорфі грали, у Віштоку, в Лерці.
— Може, гостроти їм бракувало, війни, поєдинків? — запитую Василя Ілліча. — Адже навколо були самі обмеження, зашорено у військових містечках жили, строго, під наглядом особістів...
— Та причому тут війна! Адже гра гарна, азартна, колективна...
Грали самовіддано, люто, як воювали, літали і кохали. Спочатку в Німеччину дружин не пускали, не дозволено було. Марія Медведєва прилетіла до чоловіка, льотчика-аса, у фюзеляжі бойового «лавочкіна». А через шість років Медведєв із другим пілотом Цикало розбилися у спарці на полях селекційного інституту в Одесі.
1947-го Василю Сталіну надали звання генерал-майора і перевели до Москви заступником командуючого округом ППО. Проводжали комдива щиро, тепло і навіть зворушливо. Перед від’їздом комдив персонально натякнув провідним футболістам на можливість швидкої зустрічі. На той час у класі «А» успішно громила суперників команда ВПС. Василь Сталін узяв над нею шефство, відкликав із Німеччини кращих гравців: сержантів Овчиннікова і Коршунова, старшину Карпова, капітана Пустобоярова. Крутий віраж у кар’єрі професійних льотчиків забезпечив аматорський футбол.
1949-го знялася з насиджених німецьких містечок і сталінська дивізія. Новим місцем дислокації тепер уже 268-ї дивізії став Одеський військовий округ. Один із полків перевели в Херсон, а два полки стали обживати курний степ поблизу Іванівського переїзду під Одесою. Не останньою справою під час облаштування була розмітка футбольного поля.
— Футбольне суперництво між полками збереглося і в Одесі, — згадує Василь Ілліч. — Грубості, правда, не було, але грали темпераментно, пам’ятаю, що й билися, у повітря навіть стріляли.
Постріли в повітря не лякали жителів села Курсаки, яке вже отримало відчутний імпульс від сусідства з Центральним аеродромом. Льотчики, які квартирували по садибах, пояснили господарям, що гуркоту не уникнути при подоланні звукового бар’єра. Під сідлом тепер були вже не Ла-9, а МиГ-15, для переучування на нову реактивну тягу льотчиків відряджали до Новосибірська.
Тільки голуби до надзвукового гуркоту вперто не звикали, злітали свічею в розпечену лазур. У кучерявому дворі з триповерховим голубником на вулиці Баумана сушилися сорочки захисного кольору Василя Калініна, тепер уже начальника фізпідготовки полку. Лейтенант Калінін витримував, як і раніше, по два матчі на день, після служби ще їхав із вітерцем на підніжці трамвая «векаешки», Всеросійської компанії електрики, в офіцерську вечірню школу на проспекті Сталіна.
Кому пощастило, отримали квартири в нових військово-відомчих будинках на вулиці Ударників. Василь Ілліч із крихітною донею продовжував кочувати по чужих кутках. Змінив кілька адрес на Далеких Млинах, затримався на Молдаванці, потім дали кімнату в Аркадії, в колишньому двоповерховому будинку штабу дивізії. Авіаційну приналежність споруди підкреслював пагорб, на якому довго ще маячив безгоспний локатор із вухами. Ростив дочку, прискорено навчався в піхотному училищі. Якщо дозволяла служба, виривався в парк Шевченка на матчі «Харчовика». Продовжував грати із солдатами у футбол. Радували його колективні перемоги, успіхи інших, сила, здоров’я, наручний годинник із секундоміром і спортивні костюми, які подарували солдатам за те, що вони працювали у вихідні на трикотажній фабриці. Після служби на Кольському і звільнення в запас не порвав зі спортом, ще 19 років піднімав палубний футбол у «Чоразморшляху».
— Швидко служба минула, — каже.
Ми сидимо у Всесвітньому клубі одеситів, виступають кумири футбольних арен: Бліндер, Зубков, Москаленко, найкращий одеський футболіст ХХ століття за рейтингом уболівальників, Попичко, старший тренер «Чорноморця» Семен Альтман. Рефреном у виступах футбольних метрів гіркота: футбол хоч і збитковий на Батьківщині, але продажний, матчі купуються. Відверті натяки озвучує екс-капітан «Чорноморця» Василь Москаленко, кожне слово — як забитий цвях:
— Про те, що м’яч потрібно пропустити у свої ворота, знають троє — центральний захисник, воротар і центрфорвард. Ми, як дурні, ганяємо, а вони одержують гроші...
Про зраду у футболі згадувати огидно. Ковтком холодної зельтерської — спіч центрального захисника команди Сталіна, Василя Калініна. Виступає темпераментно, апелює конкретно, сипле футбольними прізвищами:
— Футболіст повинен одержувати гідну зарплату, він повинен відчувати увагу, як це було в армійському футболі за часів командуючого Одеським військовим округом Бабаджаняна. Москаленко і Бліндер, які грали в одеському СКА, не дадуть збрехати.
Кумири, прощаючись, міцно тиснуть руку сталінському футболісту Калініну.