Сказати, що перший український прем’єр, відомий письменник Володимир Винниченко, 130-річчя якого відзначалося влітку, досі не повернувся до рідного міста, було б неправдою. Один із перших дослідників творчості Винниченка в новітні часи колишній кіровоградець, відомий літературознавець, професор Володимир Панченко став не лише автором багатьох статей і книжок на цю тему. Він доклав чимало зусиль для незримої присутності в місті невиправного мрійника про краще життя людства, яке пам’ятає талановитого письменника і трагічного політика дитиною і юнаком.
Вже звичним для кіровоградців стало те, що педагогічний університет носить ім’я Володимира Винниченка (колись імені Олександра Пушкіна). Нікого не дивує і не викликає запитань і проспект Винниченка в центрі міста та меморіальна дошка на Будинку офіцерів, де колись розміщувалася класична чоловіча Єлисаветградська гімназія, де вчився один із лідерів УНР. Особливий інтерес відвідувачів обласного краєзнавчого музею викликає кабінет Володимира Винниченка, привезений Володимиром Панченком з французького містечка Мужен, де колишній прем’єр і вигнанець прожив останні 17 років життя. В шухляді письмового столу всі ті роки зберігався гаман із сухою грудкою рідної землі. Тоді ж було знято документальний фільм (режисер і оператор — кіровоградський журналіст Володимир Мощинський) «Голгофа Володимира Винниченка».
Але тривалий час ішлося про повернення Винниченка до рідного міста у конкретному образі. Навколо ідеї встановлення йому пам’ятника на Батьківщині можна виокремити не один сюжет, але реальне розв’язання проблеми намітилося тільки минулого року, коли за справу після чергового нагадування з боку обласної організації Спілки письменників взялася міська влада.
Між двох сил
Однойменна п’єса Винниченка, яка, до речі, й досі не має публічного сценічного визнання, лише частково відображає справжню внутрішню роздвоєність політика і митця, який хотів бачити Україну соціалістичною і водночас самостійною. В історичних умовах початку ХХ століття це було неможливо, а отже, внутрішній трагізм Винниченка, подальші пошуки — і світоглядні, і літературні — дають широке поле для дослідників.
Слід зазначити, що в Кіровограді ця робота тривала з кінця 80-х постійно. Перша сучасна публікація про Винниченка з’явилася саме в обласній пресі — з-під пера письменника і науковця Миколи Смоленчука. Саме тут відбулася перша Всеукраїнська конференція, яка поклала початок процесові осмислення спадщини Винниченка в новітній Україні. У Кіровоградському педагогічному університеті відбувся захист першої кандидатської дисертації за творами Винниченка (Сергій Михида), тут готувалася і перша докторська (Володимир Панченко). Публікації та виступи професора Панченка на цю тему завжди відзначалися новизною та контроверсійністю — як, наприклад, його дослідження про маловідомі листи Винниченка до Сталіна, знайдені науковцем в архівах Колумбійського університету. Та попри все, спадок Винниченка і досі не прочитаний і не осмислений українцями — досі не видано в Україні повного зібрання його творів, оприлюднено лише частину щоденникових записів.
Дещо кращі справи з поверненням його мистецької спадщини — наш земляк був іще й художником, одним із засновників «Артистичної секції» при українській громаді в Парижі. За життя картини його експонувались у Львові. Після смерті архів було перевезено до Нью-Йорка і здано на тимчасове зберігання в архів Російської та Східноєвропейської історії Колумбійського університету (США). Вдова Винниченка Розалія Яківна заповіла: коли Україна стане вільною і демократичною державою, архів має бути переданий їй безоплатно. Цей процес розпочався з ініціативи професора Григорія Костюка та Української вільної академії наук США. У травні 2000 року було передано 89 одиниць зберігання — оригінальні олійні картини, акварелі, альбоми з малюнками, а також 14 картин інших художників, що належали родинні Винниченків.
Картини митця, відреставровані художником В.Корчинським, уперше експонувалися в Україні 2001 року в Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди 50-х роковин із дня смерті. У 2002 році УВАН передала Інституту літератури ще десять картин, які експонувалися в Музеї книги і друкарства. У 2006 році виставку картин Винниченка організував Український фонд культури. У квітні цього ж року УВАН передала в Україну на довічне зберігання решту мистецької колекції родини Винниченків — іще 20 художніх творів, серед яких полотна Винниченка та твори М.Глущенка, А.Сологуба, С.Мако, С.Зарицької.
Цього літа, якраз у день народження Володимира Винниченка, в Кіровоградському обласному художньому музеї вперше було відкрито виставку його мистецької спадщини, де представлено 19 творів із зібрання Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України. Директор обласного художнього музею Тетяна Ткаченко клопочеться, аби експонована частка мистецької спадщини талановитого земляка залишилась у його рідному місті.
Екстраполюючи нинішню політичну ситуацію на тодішній вибір Володимира Винниченка, його пізніші філософські праці періоду еміграції, можна провести чимало паралелей, осмислення яких підказує чимало відповідей на нинішні гострі питання.
Хлопчик чи муж?
Наміри поставити пам’ятник Винниченкові в Кіровограді озвучувались уже давно. Більше того — навіть проводилися конкурси, визначалися і нагороджувалися переможці (кошти на один з них передав Григорій Костюк). Було засновано фонд, який збирав кошти для здійснення цієї мети, щоправда, їх з’їла інфляція, результати ж конкурсів так і залишилися нереалізованими. Першим переможцем у середині 90-х став народний художник України Володимир Чепелик, який запропонував монументальну фігуру митця-інтелігента «із віковою задумою на чолі».
Наступний конкурс відбувся вже на місцевому рівні — з ініціативи обласної організації СДПУ(о), коли, будучи на політичному та фінансовому злеті, її члени вирішили, що нікому іншому, а тільки їм належать визначні постаті українського минулого, що, як відомо, мали стосунок до соціал-демократії початку ХХ століття. Після однієї з досить помпезних обласних конференцій навіть встановили та освятили поблизу педагогічного університету камінь на місці майбутнього пам’ятника. Але… результати виборів виявилися настільки несподіваними для соціал-демократів, що ні про який пам’ятник від них уже не йшлося. Офіційно відмову пояснили тим, що проект місцевих скульпторів Аркадія Мацієвського та Віктора Френчка, мовляв, відхилено, а проект Володимира Чепелика занадто дорогий.
В обласної, не кажучи вже про міську владу, зрозуміло, грошей для такої мети теж ніколи не було, хоча з відповідним проханням неодноразово зверталася Кіровоградська організація спілки письменників України. До 125-річчя Володимира Винниченка, яке офіційно відзначалось в Україні, у Кіровограді — на виконання спільного розпорядження голови ОДА та облради — створили оргкомітет зі спорудження пам’ятника. Документ було сформульовано настільки неконкретно, що важко було зрозуміти, коли і як це здійснюватиметься, бо ж оргкомітет доручав управлінню культури внести цей захід до плану міністерства на 2005—2009 роки... Плани так і залишилися на папері.
Нинішня ж міська влада (голова — Володимир Пузаков) прагматично замовила роботу конкретним митцям, залучивши гроші спонсорів (Андрій Райкович, Євген Бахмач, Станіслав Берьозкін, Ігор Шаров). У рамках цьогорічного відзначення дня міста пам’ятник урочисто відкрили (скульптор Володимир Цісарик, архітектор Віталій Кривенко). Постав він між двома навчальними корпусами педуніверситету. Нинішній прем’єр Микола Азаров надіслав із цього приводу вітальну телеграму, а заступник голови Верховної Ради Микола Томенко прибув на відкриття особисто.
І все-таки багатьом кіровоградцям припала до душі пропозиція Володимира Панченка увічнити Винниченка в образі його літературного героя Федька-Халамидника, який за рисами характеру надзвичайно близький до самого письменника в ті роки, коли він пускав над Інгулом паперових зміїв... Можливо, це станеться в майбутньому.