Роль «законодавиці» чергової політичної моди знову взяла на себе невтомна Гілларі Клінтон. Саме їй доведеться вдосконалюватися в аргументації при відповідях на такі часті запитання про те, чому вона вирішила не розлучатися зі своїм чоловіком. Адже як в Америці, так і за її межами важко знайти людину, яка причини для розлучення цієї подружньої пари знала б гірше від становища у своїй власній родині.
Особливо часто такі запитання пані Гілларі ставлять її опоненти з табору республіканців — вони підтримують Ріка Лазіо, її конкурента в боротьбі за крісло мера Нью-Йорка. Лаконічна відповідь Гілларі, що для неї це рішення виявилося правильним, їх не задовольнила. Прибічники республіканців стверджують, що угода, яку подружжя Клінтонів цинічно назвала шлюбом, образлива для тих американців, котрі свято шанують устої справжньої родини. Гілларі все частіше порівнюють із леді Макбет, причиною шлюбу якої стала не любов, а підступний політичний розрахунок.
Проте, якщо поведінка пані Клінтон у початковій стадії скандалу, спровокованого особливостями національної «американської хімчистки», викликала велику симпатію в американських чоловіків, то зараз Гілларі симпатизують більше жінки. Через те, що чимало з них, усвідомивши, що їхній власний шлюб далекий від ідеального, так і не зважилися його розірвати.
І, як доводить Лінда Вейт, професор соціології Чиказького університету, автор книги «Привід для шлюбу», вчинили правильно. Адже у випадку розлучення, з чиєї б ініціативи він не відбувався, жінки звичайно страждають набагато сильніше за чоловіків. А що вже казати про дітей, які зовсім не винні в тому, що стосунки зіпсувалися. Через це навіть у тих випадках, коли провину чоловіка незаперечно доведено, нехай і без засідання комісії конгресу, жінка інколи відмовляється розлучатися через небажання за провину чоловіка карати себе й своїх дітей. А тепер, після опублікування результатів спеціальних досліджень, проведених пані Вейт, таких розлучень, попри все, стане ще менше.
1987 року в Чикаго спостерігали за великою групою родин, які були на межі розлучення. Серед тих жінок, які зважилися на припинення шлюбу, через п’ять років лише 18 відсотків ризикнули назвати себе щасливими. Зате серед тих родин, які все ж не розпалися, через такий же проміжок понад 70 відсотків прирахували себе до розряду «щасливих» чи «цілком щасливих».
Важко сказати, чи цими аргументами керувалася Гілларі Клінтон, приймаючи рішення зберегти свою родину. Адже навіть із погляду політичної вигоди її розлучення могло б принести їй більше дивідендів, ніж постійна присутність у кадрі Білла, який зганьбив її. Важко також вгадати, чи зможе подружжя Клінтонів через п’ять років назвати себе «щасливою» чи «цілком щасливою» сімейною парою. Проте всім іншим жінкам, які замислюються про подальшу долю свого шлюбу, результати подібних соціологічних досліджень, можливо, зможуть допомогти.