У потоці обговорень погрому "Маршу рівності" у Львові "церковний" аргумент виник одним із перших. Навіть до "провокації засланих козачків націоналістичної зовнішності".
Полум'яні оратори зверталися на своїх стрічках до священноначалія УГКЦ, обвинувачуючи й викриваючи саме його в тому, що ЛГБТ-акція зазнала нападу. Обвинувачували не вкупі, а ще раніше, ніж "батьків міста", які просто "перебувають під клерикальним впливом", правоохоронні органи і, нарешті, самих погромників. Можливо, те, що обвинувачення на адресу церкви виявилися першими, - наслідок специфіки моєї занадто "професійної" ФБ-стрічки. Але я не сумніваюся, що якимось пунктом "попи" обов'язково фігурували у всіх списках винуватців або причин того, що сталося.
У кожному разі, за Львовом поступово закріплюється реноме міста не просто "буржуазно-консервативного", а саме "клерикального". Я свідомо беру в лапки - оскільки це специфічно зрозумілий клерикалізм: місцевий політичний істеблішмент вважає, що, чуйно реагуючи на церковний лобізм, він тим самим набирає популярності в електорату. Важко судити, скільки тут, власне, клерикалізму, тобто прямого втручання церкви у владу, а скільки бажання політичної сили створити собі буржуазно-консервативний імідж, який має викликати симпатії у виборців.
Наш "клерикалізм" майже завжди зводиться до цього: політики роблять те, що вважають вигідним для своїх партійних і особистих рейтингів, але аргументують чимось духовно-церковним. Власне, не тільки в нас, - це загальне правило гри. У США, наприклад, сама приналежність до демократів означає близькість до католицьких кіл і готовність зважати на їхні інтереси. Але в нас усе набирає гомеричних масштабів: оскільки політичних партій як таких немає, як і ясності в тому, що вони там сповідують, - доводиться педалювати свою церковність, використовуючи її як маркер. Маркер чого завгодно, крім, власне, сповідання.
Цей маркер дуже зручний. З одного боку, приваблює консервативно налаштовану публіку (якої в нас більшість), із другого - в разі найменшої незручності можна легко перевести дискусію на хисткий ґрунт релігійних суперечностей і використати тліючий у суспільстві конфлікт у власних інтересах.
Церковно-релігійна тема на всіх рівнях нашої умовно-відсутньої "громадської дискусії" - сфера суцільного тролінгу. І, здається, для дуже багатьох це зручно.
Релігія, сповідання, конфесійна приналежність залишаються виключно емоційними детонаторами, і, якби я вірила у змови, подумала б, що над цим хтось ретельно трудиться. Хтось наполегливо виводить цю сферу за межі осмислення - деміфологізації, проговорювання (коли не подолання) травм, елементарної освіти, нарешті. Навпаки, дерево ярликів рік у рік цвіте все щедріше: "сектанти", "церква окупанта", "анафеми-розкольники". Це навіть не маркери, за якими ми намагаємося зорієнтуватися в ситуації ідеологічного хаосу гібридної війни. Це міфи, які нам, навпаки, нізащо не дадуть цього зробити. Бо вони і є знаряддя гібридної війни. Ви самі спробуйте: в будь-якій дискусії, про що б не йшлося, коли доходить до підвищених тонів (а в нас тепер майже кожна дискусія швидко зривається на крик), - "вмикайте попа". За хвилину більшість сперечальників забудуть, із чого почали.
Саме це роблять кремлівські технологи - і з нами, і (не меншою мірою) з власною країною, - раз у раз "вмикають попа". Та не просто попа, а відразу "мракобіса". Їх час від часу імітують і наші власні політики, які добре знають, що будь-яка проблема, переведена у сферу релігії, швидко перетворюється на нерозв'язне питання. А ще - в каламутній воді церковних конфліктів і нетерпимості можна втопити або розтоптати що й кого завгодно, хоч саму новопрославлену матір Терезу.
Ви запитуєте, чому наші політики не проявляють волі до вирішення церковних конфліктів, а, здається, тільки підкидають туди хмизу? Так отож...
Або ось вам свіженька тенденція - в кухонні теревені соцмереж уперто просочується тема "сектантів", які "затоплюють" на тлі війни Донбас і через нього - всю Україну. Дурість очевидна: на Донбасі завжди були переважно "сектанти". Розповіді про "одвічно-російсько-православний Донбас" - вигадка путінських пропагандистів. Маніпуляція, що стала підставою для маніпуляції наступного рівня: про "загрозу московських попів", які "довели Донбас до війни". Не знімаючи відповідальності з УПЦ і Московського патріархату за проповідь "русского мира" в Донбасі, мушу сказати, що значно більшу підтримку надали сепаратистам і Гіркіну зовсім не проповіді й ідеї, а люди і гроші (зокрема й ті, які стосуються церкви). Саме вони, а не міфічні істоти, іменовані "московськими попами", зробили з Донбасом те, що зробили.
Зате тепер головами заволодіває міф нового покоління: на "вільне місце", покинуте "традиційними церквами", ринули всілякі "секти". Залишимо осторонь той факт, що церкви нікуди не поділися. Але балаканина на цю тему виглядає особливо цинічно на тлі переслідувань і вбивств протестантських лідерів на окупованих територіях, молебнів (переважно протестантських), за які організатори розплатилися й продовжують розплачуватися "на підвалах" "ДНР"-"ЛНР", самого факту масової підтримки України з боку "сектантів" Донбасу. А мені ж здавалося, що після розстрілу у Слов'янську протестантів хоча б розмови про "засилля сектантів" ущухнуть, - неетично якось. Але ні. Тема "сектантства", здається, перспективна не тільки стосовно Донбасу, який "затопили", а й стосовно біженців, які, крім інших загроз, тягнуть до нас ще й цю заразу.
Можна тільки дивуватися: невже нам мало того, що вже є? Війни, економічної кризи, кризи влади, ідеологічних конфліктів, біженців? Потрібна ще й реалізована мрія Кремля про "релігійну війну в Україні"? Я сподіваюся, кожен, хто "вмикає попа" з будь-якого приводу, розуміє, чиє замовлення виконує?
Річ у тому, що "піп" дуже зручний для всіх. І його поява в нашому медіапросторі цілком закономірна: масштабні кризи - саме час для неврозів і міфів. Вони прості, дешеві й досить ефективні у використанні, принаймні на коротких дистанціях.
Ні, я в жодному разі не стверджую, що самі "попи" тут зовсім ні до чого, що представники УПЦ не проповідували "русский мир" у Донбасі (і продовжують це робити), що представники УПЦ КП не використовують політичну ситуацію для переділу власності тощо. Ситуація, даруйте, гібридна: участь представників церков (зокрема керівництва) у громадських і політичних процесах має місце. Як і абсолютно очевидний церковний лобізм. Але знаменно все ж не те, що вони це роблять. Знаменна реакція публіки і позиція державних органів.
Наприклад, лобізм, у якому стало заведено обвинувачувати церкву. Саме обвинувачувати. Хоча церква (як і будь-яке інше об'єднання громадян) має повне право лобіювати свої інтереси. І якщо в ради церков це виходить трохи краще, ніж в інших організацій, то це свідчить на користь ради церков, а не навпаки. Усе, що в цивілізованих рамках можна протиставити церковному лобізмові, - це зустрічний лобізм. Усе, в чому тут можна дорікнути церкві, - що вона віддає перевагу лобізмові перед місіонерством. Але це тема для іншої розмови. Дорікнути можна. І тільки.
Тут, утім, ми наблизилися до самого краю розриву між бажаним і дійсним, між реальністю й віртуальністю, в якій діє наш політикум - церковний і світський у єдиному телевізорі. З цього розриву й вибирається більшість міфів, маніпуляцій та інших химер суспільної свідомості.
Наприклад, наша віра у змови. Церковні структури для більшості публіки видаються чимось на кшталт масонської ложі, яка править коли й не світом, то якоюсь його частиною. Наприклад, є люди, котрим протестантське віросповідання "дуже багато чого пояснює" стосовно нашого дитячого омбудсмена і підтримки ним міжнародного всиновлення: протестант в Україні лобіює інтереси протестантів США. Це ж так просто, правда? Дарма що це, по суті, логіка міфу.
Або, скажімо, уповноважений у справах сім'ї. Якби він не був вірним чадом УГКЦ і "ставлеником" ради церков, публіка спокійно проковтнула б його появу на цій надуманій посаді. Як і те, що призначення на посаду відбулося з порушенням процедури. Навіть коли обурення виникло, в його епіцентрі опинилася не сама "політика держави в питаннях сім'ї". Ця політика як слід і не сформульована. А те, що посада дісталася католикові. Цей конфлікт - буря у склянці води вже тому, що посада декоративна, жодного впливу вона, швидше за все, не матиме. Але це не важливо. Справа "у принципі". Тепер найцікавіше: "принцип" стосується не порушення законних процедур, а віросповідання чиновника.
Віросповідання чиновника - ще одна чиста маніпуляція. Причому дуже популярна. У зв'язку з "сімейною" проблемою звідкись із-під споду активісти витягли слова прем'єр-міністра Яценюка, що він, мовляв, як "вірний християнин", "не може бути лібералом" у питаннях, які стосуються сімейних цінностей. Саме так - "сімейних". "Як вірний християнин" прем'єр ніколи (виправте, якщо помиляюся) не зазначав рівня свого лібералізму щодо брехні, злодійства, корупції. Тобто для нього (як і для більшості українських політиків) релігія - тільки маркер. Заповідник "сімейних цінностей". І добре, щоб вона не висовувалася з цієї ніші з усією повнотою Декалога та Нагірної проповіді.
Головна вимога політика до "релігійного питання" - зручність у використанні. Він навіть готовий час від часу розплачуватися за цю зручність. Переважно тим, що йому не належить. І обов'язково підтримуючи "баланс сил", аби протистояння не закінчилося передчасно. Показовий (до смішного) приклад - історія з Софією Київською. Не встиг як слід розігнатися галас із приводу передачі Малої Софії в користування УПЦ КП, як стало відомо, що там само, у Софії, відкривають Православний університет зі священиком УПЦ МП на чолі. Спантеличений конфесійними кульбітами головної святині країни, спостерігач випустив із поля зору той факт, що з національними заповідниками так не чинять. Національний заповідник - це не каптан барина-прем'єра, який він може за власним бажанням пожалувати зі свого плеча.
Наша влада добре знає, як і коли саме "ввімкнути попа".
Церковники й самі докладають чимало зусиль до того, аби підтримувати цю гру, яка забезпечує владу інструментами "стримування та противаг" не тільки (і не стільки) в середовищі самих церков (точніше - їхніх ієрархій), а й усього суспільства, ураженого "релігійним неврозом". Ця ситуація занадто багатьом вигідна - Кремлю, українській владі, керівництву церков (і це, боюся, не повний перелік). Невигідна вона тільки нам із вами. Але нам у цьому цирку відведено роль глядачів, наша справа - ойкати, сміятися, кричати й платити.
Коли експерти цілком серйозно пишуть, що "українській владі бракує політичної волі", аби вирішити конфлікт у тій чи іншій сфері релігійного або релігійно-суспільного життя, вони не просто видають бажане за дійсне. Вони підтримують таку собі гру, яка однак не клеїться. Владі не просто "бракує волі", - це дуже компліментарна для неї фігура мови, яка припускає, що влада й хотіла б, так у колінцях слабка. Влада не хоче. Вона воліє гріти рейтинг, а релігійний конфлікт - чудове паливо.
Власне, не треба ніякого "вирішення релігійних конфліктів". Достатньо було б просто виконувати закони. Не стосовно якихось незрозумілих і неосяжних утворень під назвою "церква", а стосовно громадян. Незалежно від того, у що вони одягнені, - піджак, сукню чи рясу. Ніякої "московської агітації" не було б із боку "московських попів", якби кожного проповідника-агітатора переслідували за законом, наприклад. Не треба "засуджувати церкву", і не буде сенсу цього робити, якщо державна машина справно виконуватиме свої функції з дотримання закону та правопорядку стосовно конкретно взятих громадян-порушників. У рясі чи без неї. І, навпаки, якщо цього не робити, обвинувачення сипатимуться на "церкву взагалі". І тут уже кожен знайде собі ворога на свій смак: "московського попа", "анафему-розкольника", "уніата" або "сектанта". Дарма що це буде прояв чистого невротизму, як будь-яке міфологічне узагальнення в дусі "всі вони такі, всіх під ніж". Головне, що це працює. Офіційно колективна відповідальність начебто не запроваджена, але від цього поділ на "своїх" та "чужих" за конфесійною ознакою не стає менш чітким.
Але влада в цьому не зацікавлена. Можливість підігріти рейтинг, як і можливість у першу-ліпшу хвилину вийти з-під критики, завівши розмову у сферу "тонких матерій" церковності, "традиційності" та інших "скріп", занадто приваблива. У цьому по-своєму не зацікавлене й керівництво церков, для якого шлях лобізму та "симфонії" зручніший, ніж шлях місіонерства. Тому ми, схоже, ще довго стоятимемо на тліючому килимі релігійного неврозу.