Я вже аж два тижні живу на острові Капрі і запитую сам себе: чим протягом тисячоліть Капрі приваблював знаменитостей?
Тут жили імператори Август і Тіберій, який звідси керував Римською імперією. Не один рік тут жив і працював Горький, якого відвідував Ленін. Якби Володимир Ілліч залишився на Капрі, людство, можливо, уникнуло б кривавого експерименту, що тривав понад сімдесят років і забрав життя десятків мільйонів людей. Та хто знає. Якби одержимий революціонер залишився в Горького, можливо, постраждала б Італія. Не було б ні пармської шинки, ні пармезану, Римський Пантеон перетворили б на елеватор, Колізей — на музей революції. Вино імпортувалося б з Аргентини й Австрії, «Фіат» працював би в Іспанії, «Оліветті» — у Цюріху. На Капрі був би міжнародний піонерський табір Артек. Мистецтво приготування піци, як і технологія виробництва равіолів, імпортувалися б із царської Росії, яка заробляла б мільярди на ліцензіях на пельмені й вареники... Та залишмо Леніна в його мавзолеї.
На Капрі прагнули турецькі пірати, на цей острів поглядали Наполеон і британська корона, тут побудував собі дачку площею із 3000 кв. м Муссоліні. Спорудили собі тут будинки і промисловець Крупп, і комуністичний письменник Малапарте. Шведська королева Вікторія лікувала на Капрі свої слабкі легкі й не мала інтимного зв’язку з Акселем Мунте, що навдивовижу ревно доводять її офіційні біографи.
Шведський лікар і письменник Аксель Мунте побудував на острові віллу Сан-Мікеле, наповнив її археологічними скарбами, прикупив прилеглі до неї руїни замку Барбаросса (у його будівництві, а можливо, й у зруйнуванні брав участь Фрідріх Барбаросса), щоб перешкодити капріотам полювати на пташок для кулінарних оргій кардиналів.
Аксель Мунте описав усе це в «Книжці про життя і смерть» (так називався чеський переклад його книжки «Легенда про Сан-Мікеле», виданої в російському перекладі 1969 р. видавництвом «Художественная литература»), яку мій батько купив на початку тридцятих років і яку я почав читати, коли мені було сім років. А закінчив її читати в сімдесят. З вишуканою шкіряною палітуркою томик першого видання цієї книжки настільки сподобався комусь із наших друзів, що той не повернув її. А коли я, через десятки років, одержав стипендію — місяць на віллі Сан-Мікеле, — то захотів знову прочитати її. Побувавши нещодавно у Празі та простуючи повз крамницю букініста на Целєтній вулиці, я зайшов і запитав, чи немає в них випадково книжки Акселя Мунте. Книжка стояла на полиці. Це було те ж саме видання видавництва «Петру», 1932 р., яке зникло з бібліотеки мого батька. За неї просили смішну суму — 60 крон, тобто менше двох євро.
Аксель Мунте став, поруч з Альфредом Нобелем та Астрід Ліндгрен, одним із найвідоміших шведів ХХ століття. З’являються нові й нові видання його книжки, її переклали більш як п’ятдесятьма мовами. Читаючи її, а також книжки про нього, я запитую себе: чому й за що? Відповіді поки що не знаю.
У Мунте мені найбільше подобається його безмежна одержимість і невгамовна фантазія. Хоча він лікував багато королівських величностей і був лейб-медиком шведської королеви, колеги його не дуже шанували. Мунте був лікарем інтуїції, лікував гіпнозом, своєю популярністю, своєю чарівністю. Коли в Неаполі почалася епідемія холери, він вирушив туди й без страху та сумнівів допомагав бідним і хворим.
Після землетрусу в Мессіні він був серед лікарів-рятувальників, які прибули туди. В Анакапрі, найбіднішій частини Капрі, він лікував безплатно всіх бідних пацієнтів. А пацієнти-королі надсилали йому такі щедрі гонорари, що він міг нарешті добудувати Сан-Мікеле.
Мунте не судилося довго втішатися віллою. Коли її було добудовано, у нього почалися проблеми з очима. У віллі-мрії виявилося забагато сонця. Довелося йому купувати одну зі сторожових веж Торре ді Матеріте, де він мав провести в напівмороці багато років.
Приблизно опівдні я їжджу маленьким автобусиком до маяка поплавати. На зворотному шляху з нами зазвичай їде старий американець. Йому, певне, за вісімдесят. Він у білих штанах, капітанській кепці та з товстою книжкою в м’якій палітурці. Очевидно, він доживає свої роки на Капрі. Щоранку він вирушає до маяка, сідає в один із мініатюрних барів, приліплених до скель над затокою, замовляє банку кока-коли й кілька годин дивиться на море. Вчора водій автобуса запитав його, скільки часу в нього піде на прочитання такої товстої книги. Чотири-п’ять місяців, відповів дід. Мені хотілося запитати, скільки часу він би її писав. Але не запитав. Капрі приваблює не тільки письменників і художників.
Пишеться в будинку Акселя Мунте на Капрі добре. Вечорами, коли туристи його залишають, я чимчикую до сфінкса на одному з балконів над тристаметровою безоднею, який дивиться на Неаполь і Сорренто. Обличчя сфінкса не видно. Людина мала б стати пташкою, щоб подивитися йому в обличчя. Ніхто не знає, звідки сфінкс узявся, як його Аксель Мунте роздобув. Але це нам не заважає. Ми разом із сфінксом розмірковуємо над життєвою метушнею, над тим, яке коротке життя, і над красою й таємницями Капрі.
Якби в мене був мільйон євро — хоча, можливо, мільйона б не вистачило, — я теж купив би маленький будиночок на Капрі, ближче до моря, і щодня ходив би плавати у блакитному й оксамитовому Середземному морі, яке мене поступово засолить і законсервує.
Та, позаяк мільйона євро в мене немає і ніколи не буде, залишається тільки знову попросити у шведських письменників стипендію для перебування в Сан-Мікеле. Напевне, я колись знову одержу її. Тоді, можливо, вже напівсліпий і на милицях, я повернуся в ці казкові місця.