«Якщо у вас немає старого — купіть його», — кажуть у Японії. Принаймні так стверджує моя бабуся. Ось і тепер, виголосивши цю сентенцію, вона вирішила поділитися зі мною думками про виховання онуків. Я слухала довго, але не витримала і скипіла.
— Якщо ти вважаєш, що з ними потрібно щось робити, роби сама. Я виховую так, як вважаю за потрібне.
Звісно, не дуже добре говорити в такому тоні з рідною бабцею. Але своїми мудрими повчаннями разом з образами та найнеймовірнішими проханнями (від допомоги в написанні книги з парапсихології до відкриття фірми з працевлаштування за кордоном — і це у 80 років!) вона дратує мене ледве не щодня.
Зрозуміло, що людині нудно й самотньо. Все життя вона багато і з задоволенням працювала, не відчуваючи особливої потреби у спілкуванні з родичами. Нині ж, не маючи можливості працювати, вона, напевне, інакше подивилася на сім’ю і її роль у власному житті.
— Для літньої людини, — пояснює психолог Олена Підоплічко, — сімейні стосунки набувають особливого значення. Це пов’язано з тим, що сфера її діяльності звужується і вона ніби дистанціюється від реального життя. Крім того, її не може не лякати наближення смерті. В такому стані людина як ніколи відчуває потребу у своєму корінні. Цю потребу, теоретично, і має задовольняти сім’я. Вона дає відчуття захищеності, стабільності та міцності, своєї причетності до навколишнього світу, багато в чому визначаючи радощі, прикрощі та турботи пенсіонера.
Однак задовольнити почуття сім’ї вдається далеко не всім. Переважна більшість воліє жити окремо як від літніх батьків, так і від дорослих дітей. Унаслідок цього спілкування має епізодичний характер — переважно під час хвороб або свят, а головним засобом зв’язку стає телефон. Але уважно вислухати дідуся або бабусю ніхто не хоче.
Їм же насамперед хочеться поділитися своїм досвідом, який, на їхню превелику образу, нікого не цікавить. У сучасному суспільстві соціальна роль старих неначебто «викреслена зі сценарію». Технічний прогрес призвів до того, що досвід уже не відповідає знанням, молоді не бачать у старих так званих стратегічних учителів. Тому літнім людям і не вдасться включитися в соціальну еволюцію — їхні знання, досвід, у тому числі й людського спілкування, застаріли разом із ними і вже не є актуальними.
— Водночас у багатьох саме після виходу на пенсію уперше з’являється прагнення бути корисними й потрібними своїм близьким, — зазначає Олена Підоплічко. — Тоді як діти й онуки вбачають у цьому лише настирливість, старече буркотіння і тому не сприймають поради всерйоз.
Але при всьому своєму невдоволенні й бажанні повчати, багато стареньких практично безпомічні. Їм важко прибирати у квартирі, носити продукти з магазину, прати, прасувати — здоров’я вже не те. При цьому вони нерідко відкидають будь-яке доцільне рішення проблеми у вигляді переїзду до дітей або наймання хатньої помічниці. Бажання зберегти свій світ і себе як особистість, залишитися хазяїном у своєму домі зрозуміле. До того ж переїзд до родичів, власне, означає утворення нової сім’ї з усіма наслідками, що звідси випливають, у вигляді «притирок», перерозподілу ролей, обов’язків.
Однак проблема від цього не стає менш гострою. Особливо якщо йдеться про стареньких, котрі живуть у «глухому» селі, далеко від медичної допомоги та родичів. Засипаючи останніх скаргами на кшталт «несила стояти біля плити» або «вчора серце схопило — гадала, до ранку не доживу», вони аж ніяк не погоджуються щось змінити у своєму житті.
І справа зовсім не в капризуванні або бажанні ускладнити життя близьким. За словами Олени Підоплічко, для нормального самопочуття літній людині, за великим рахунком, потрібен лише власний життєвий простір (кімната, квартира, будинок), стабільне матеріальне становище, зв’язок із зовнішнім світом (газети, телевізор, телефон) і стимули у вигляді спілкування з приятелями та зустрічі із родичами. Тобто при всіх своїх скаргах на самотність більшість зовсім не прагне об’єднуватися з дітьми й онуками, вони хочуть лише, щоб ті частіше телефонували та приїжджали, і вигадують для цього реальні та уявні причини.
У результаті багато сімей опиняються у замкнутому колі: допомога потрібна, а надати її вони не в змозі. Звернення до державних органів поки що також не має сенсу: там допомагають лише повністю самотнім.
— У Києві працює два пансіонати для літніх людей: геріатричний і для ветеранів війни та праці, — розповідає начальник головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації Сергій Бичков. — Обидва вони розраховані на чотириста дев’яносто чоловік, і вільних місць у них немає.
— Невже так багато охочих перейти на піклування держави?
— Умови там дуже гарні, набагато кращі, ніж у декого вдома. Про це свідчить хоча б той факт, що тривалість життя у цих пансіонатах вища за середню по країні — 80—84 роки. Більшість мешкає у окремих кімнатах, але деякі ділять її на двох. Переважно це самотні пенсіонери, в яких немає прямих родичів, здатних піклуватися про них, або ж родичі самі вже пенсіонери чи інваліди і їхній рівень прибутків менший за прожитковий рівень.
Крім того, останнім часом почали дещо інакше ставитися до влаштування родичів у такі заклади. Змінюється соціальна структура суспільства, змінюється і ставлення до батьків. Ще шість років тому, коли я тільки-но обійняв цю посаду, відправляти старих у будинки-інтернати вважалося непристойним. Відмовитися від своїх батьків, щоб вони не могли дожити свого віку з тобою, було соромно.
Але нині багато дітей не те що не можуть, але в багатьох випадках і не хочуть утримувати батьків, не бажають жити з ними під одним дахом — через комплекс найрізноманітніших проблем. Це й матеріальні труднощі, і певна психологічна несумісність, є сімейні «накладки», а часом хочуть просто позбутися їх. Нині кількість таких людей різко збільшилася, і якщо раніше в нас був певний «недобір», існували вільні місця, то зараз виникла черга — близько 120 осіб.
— У скільки обходиться утримання в будинках-інтернатах?
— Середня собівартість перебування одного підопічного коливається від 800 до 1000 грн. на місяць. У цю суму входять не лише витрати на продукти, а й утримання персоналу, медичне обслуговування, оплата комунальних послуг тощо. В пансіонатах три відділення: для «ходячих» пацієнтів, лежачих (таких ледь не половина) і для тих, у кого намічаються психо-неврологічні зміни.
— Невже діти так просто можуть віддати батьків до будинку престарілих?
— Ні, тих пенсіонерів, у яких діти працюють і можуть утримувати батьків, ми не приймаємо. Їх можна розмістити в пансіонаті лише в тому випадку, якщо є вільні місця і діти готові повністю оплачувати їхнє утримання. При цьому згодні мають бути всі сторони: адміністрація пансіонату, діти і, головне, їхні батьки.
— Напевно, це тенденція, яка прийшла до нас із Заходу. Там набагато спокійніше ставляться до влаштування літніх батьків до будинків престарілих. Можливо, тому, що існує певна градація таких установ, і за гроші можна помістити батьків у гарний будинок, умови утримання у якому кращі за домашні — як за рівнем комфорту, так і за обслуговуванням, кваліфікацією персоналу тощо. А в нас є елітні будинки престарілих?
— У цих двох ми створили спеціальне платне відділення. Поки, щоправда, воно не працює, бо ще не затверджено тарифи. Більше того, в новому положенні Міністерства праці та соціальної політики передбачене створення платних відділень, у яких можна було б створити для бажаючих та тих, хто має для цього можливості, умови підвищеного комфорту. Гадаю, що найближчим часом ми активно візьмемося за їх створення.
— Звідки у пенсіонерів гроші на умови підвищеного комфорту?
— Це одна з істотних проблем. Як на мене, держава має створити спеціальні підрозділи, куди могли б звернутися літні люди щодо їхньої власності. У Німеччині, приміром, для розміщення у будинку-інтернаті на пільгових умовах необхідно надати велику кількість документів про своє матеріальне становище, а також про фінанси своїх рідних і близьких. Крім того, якщо людина нещодавно продала будинок або земельну ділянку, цей факт також враховується.
У нас такої диференціації немає. За законом ми не маємо права відмовити самотній літній людині в наданні місця у пансіонаті. Переходячи ж на повне держзабезпечення, вона нерідко залишає за собою квартиру, здаючи її в оренду, або користується грошима після її продажу. В результаті в таких установах так само, як і в суспільстві в цілому, виникає соціальна нерівність, дехто відкрито хвалиться своїми прибутками.
Виникає й інша проблема. Багато пенсіонерів нездатні грамотно вирішувати питання купівлі-продажу житла, і часто готові віддати квартиру за безцінь першому-ліпшому, хто запропонує допомогу в цій справі, аби не вплутуватися у такий складний процес. У результаті вони продають квартири удвічі, втричі, а іноді й у п’ять разів дешевше за реальну вартість. Чому б не допомогти такій людині продати її квартиру за ринковою ціною, розділивши отриману суму між державою і самим пенсіонером, який у результаті лише виграє: одержить пристойну суму на свій рахунок у банку і комфортніші умови проживання в будинку престарілих?
— Хіба не обов’язково в такому випадку здавати свою квартиру державі?
— Ні, виявляється, не обов’язково. Ми вже давно говорили про те, що потрібно використовувати всі можливості, надавати заможнішим пенсіонерам комфортніші умови існування.
— Яка потреба в елітних будинках для літніх?
— Спеціальні маркетингові дослідження не проводилися, але, судячи з кількості звернень від заможних людей, вони не простоюватимуть. У нас дуже багато багатих громадян, котрі їдуть, приміром, на роботу за кордон, і хочуть залишити батьків під кваліфікованим наглядом. Кількість таких звернень постійно зростає.
Більше того, ми спілкувалися з деякими громадськими організаціями з-за кордону, які зазначають, що там з’являється цікава тенденція: люди, які поїхали свого часу на ПМП до США, Ізраїлю та інших країн, при відповідному рівні обслуговування тут хотіли б повернутися в Україну й дожити свої дні на батьківщині. Вони згодні платити за це. Закордонні організації пропонують нам спільно створювати такі будинки, і стверджують, що вони будуть заповнені, причому при оплаті тисяча — тисяча п’ятсот доларів на місяць.
— Чи є у нас приватні будинки престарілих?
— У Києві нині існує лише один недержавний будинок престарілих, відкритий єврейською організацією «Сохнут». Інших немає. Хоча потреба в них є. Адже головна проблема більшості літніх — самотність. Їм нема з ким поговорити, обговорити наболіле. Нині при районних адміністраціях організовуються центри, які об’єднують літніх жителів району. Люди приходять поспілкуватися, почитати книжки, відсвяткувати разом якусь подію, одержати за необхідності медичну допомогу, а незаможні — й гарячий обід.
— А багато тих, хто живе тут, працює, одержує цілком пристойну зарплату, але не хоче утримувати батьків удома?
— Достатньо. Заможні люди зазвичай вирішують питання інакше: купують батькам окреме житло. Є, безумовно, й такий контингент, який саме за рахунок батьків намагається вирішити свої житлові проблеми. Це, скоріше, середній прошарок, люди не дуже заможні.
— Держава може якимось чином допомогти тим, кого діти або інші родичі вигнали на вулицю?
— У грудні минулого року з ініціативи Київської міськдержадміністрації відбулися парламентські слухання з проблем людей без постійного місця проживання. Це стосується не лише літніх, а й дітей і громадян працездатного віку. Нині Кабінет міністрів дав доручення про розробку нормативно-правової бази. Розглядається питання про створення робочої групи, яка займеться її розробкою. Але поки що немає офіційного визначення статусу «бомжа», немає нормативних документів, які цей статус визначають, немає переліку певних пільг і гарантій для цієї категорії людей, а, відповідно, не визначено й можливості для надання цієї допомоги.
На міському рівні ми розробляємо деякі положення, у нас є два реабілітаційних центри для громадян без постійного місця проживання. Вперше в нас уводитиметься в експлуатацію будинок соціального піклування, де будь-яка людина без постійного місця проживання може одержати мінімальний необхідний перелік послуг — харчування, комунальні послуги, одяг.
— Чи передбачається у законодавстві положення про стягнення з родичів коштів для утримання людей похилого віку в будинках престарілих? Скажімо, вигнали бабусю або дідуся на вулицю, але ж житлоплоща залишилася. Якщо держава бере їх на своє забезпечення, чому б їй не забрати їхню житлоплощу або ж не зажадати, щоб її вартість була компенсована? Чи можна подати такий позов від імені держави в якості компенсації у розмірі тієї ж тисячі гривень на місяць за утримання самотнього пенсіонера в будинку престарілих?
— Це було б правильно. Але тут виникає питання, що тягне за собою цілий комплекс невирішених проблем. Яка структура цим займатиметься? До якої категорії таку людину віднести? Якщо це дієздатний у законодавчому відношенні пенсіонер, чи має право держава звертатися до суду замість нього?
— У мене є живий приклад. Дві сестри, мати жила зі старшою, потім та вийшла заміж і, оскільки квартира маленька, вигнала її на вулицю. Мати прийшла до молодшої доньки, яка взагалі житла не має і разом із чоловіком наймає квартиру. Чи можна якось притягнути до відповідальності доньку, котра вигнала рідну матір на вулицю?
— Для цього в нас існують так звані опікунські ради. Але органи державної влади не хочуть втручатися у такі процеси, оскільки, зрештою, можуть виявитися крайніми. От у цій ситуації: чому молодша донька не подала позов на старшу щодо стягнення аліментів на утримання матері? Опікунська рада може зробити це лише в тому випадку, якщо прямі родичі відсутні, тобто якщо людина самотня.
У нас мало хто може позиватися до власної сестри, тим більше, мати — до своєї доньки або сина. Держава ж не має права втручатися у особисті відносини. На минулий прийом до мене прийшла бабуся: «Я хочу до будинку-інтернату, але у мене є донька». В такому випадку, кажу, ми можемо вас узяти тільки якщо вона — інвалід. Виявилося, що донька абсолютно здорова, але свою матір кривдить, б’є, виганяє з дому. Пропоную подати на доньку в суд, і як тільки з’явиться рішення суду про те, що та не утримує матір, останню можна буде влаштувати в інтернат. «Та що ви, як це я на рідну дочку подаватиму в суд?» От і все. Сама вона нічого робити не хоче, а ви, мовляв, що хочете, те й робіть, тільки допоможіть.
— Вся робота держави спрямована переважно на допомогу самотнім. Однак нині дуже поширена ситуація, коли діти повністю забезпечені, але живуть окремо від батьків, багато працюють, і при всьому бажанні не можуть допомагати їм належним чином. Чи може держава чимось допомогти? Чи надають наші соціальні служби платні послуги (ціни приватних зовсім непомірні)?
— Існує закон про надання соціальних послуг. Він був затверджений півтора року тому, але оскільки дотепер не розроблено всі необхідні нормативні документи до нього, зокрема, тарифи на надання послуг, закон і досі не працює.
— Можете сказати, хоча б орієнтовно, коли закон почне працювати?
— Думаю, десь із наступного року вже можна буде звертатися по таку допомогу, найвірогідніше, до районних управлінь соціального забезпечення.