Коли виникають труднощі з дитиною, багато батьків кидаються шукати відповіді на свої запитання в різній літературі. І це правильно. Часто батькам бракує елементарних знань про особливості розвитку дітей. Хоча, звісно, кожен із нас вчиться виховувати інтуїтивно, на прикладі того, як поводилися з нами батьки. Але далеко не завжди наш власний досвід виявляється корисним, коли надходить час ростити своїх дітей. Просто тому, що діти — вже інші. Умови їхнього життя — інші. І звичні методи, засвоєні на рівні підсвідомості, не працюють чи, ще гірше, шкодять!
Дуже часто ми взагалі не замислюємося над тим, як виховуємо своїх дітей. А якщо й замислюємося, то в ті моменти, коли поведінка дитини не вписується в наші уявлення про норму.
Звідки беруться наші уявлення про норму? В основному з батьківської сім’ї та пропагованого суспільством стилю виховання на момент нашого дорослішання. Все це відкладається в підсвідомості. І коли в нас з’являються діти, ми автоматично реалізуємо свою модель виховання. Навіть якщо вона нам часом і не подобається. А тим часом дитину вчать дії батьків. Вона підсвідомо чинить так, як чинять її мама і тато, а не відповідно до їхніх слів про правильне і неправильне.
Коли наша власна модель починає нам дуже не подобатися або завдає багато страждань усім членам сім’ї, ми звертаємося до фахівців, книжок тощо, сподіваючись дізнатися, що ж ми робимо неправильно, і змінити свій стиль поведінки з дитиною. Після чого починаємо насильно насаджувати нові методи виховання. Але в один чудовий момент ми знову зриваємося і реагуємо за старим, звичним із дитинства стереотипом...
Чому так відбувається? Тому що ми не розуміємо до кінця механізмів, які спричиняють стереотипне реагування, не розуміємо тих емоційних гачків, які запускають наші програми та сценарії. І тому просто «вмикаємося», як звичайнісінький автомат, на певний подразник. І в цей час геть забуваємо про те, що тисячу разів обіцяли собі не зриватися, не кричати на дитину, не карати, не звинувачувати, не примушувати тощо.
Чи означає це, що не варто й часу гаяти на пошук інформації про правильне виховання? Ні, не означає. Просто паралельно із введенням у своє життя нових правил виховання потрібно розібратися у своїх звичках, мотивах, емоціях, які запускають методи виховання, перейняті від батьків і геть дискредитовані на сьогодні.
Отже, що ж це за методи?
Один із найдавніших способів впливу на дитину — накази і заборони. Накази і погрози просто не здатні ґрунтовно змінити поведінку людини! Оскільки впливають виключно на зовнішню поведінку і тільки в тому разі, якщо супроводжуються примусовими заходами.
Щойно дитина відчує себе досить дорослою і сильною для того, щоб вийти з-під вашого впливу, — вона це зробить! Іноді фізично перемістившись у просторі — переїхавши в інше житло, інше місто чи іншу сім’ю. І почне поводитися так, як їй завжди хотілося.
Другий метод можна назвати напоумленням — це коли з дитини вибивають обіцянки та зобов’язання. Тобто чіпляються доти, доки вона просто змушена буде пообіцяти — прибирати за собою, робити уроки, не приходити пізно тощо.
У цьому разі створюється видимість того, що дитина начебто взяла на себе відповідальність і збирається здійснити добрі наміри. Можливо, ви її справді мотивували і вона справді хоче, щиро хоче ці зобов’язання виконати! Адже вона так хоче вам подобатися!
Чим же поганий такий чудовий метод? А тим, що природним результатом у цьому разі буде неминучий рецидив! Одного чудового дня емоційний запас вичерпає себе, і дитина так чи інакше обіцянку порушить... Якщо ви почнете їй цим докоряти — додайте ще й почуття провини, яке змусить її приховувати інформацію про порушені обіцянки чи взагалі уникати спілкування з вами. Спробуйте щось пообіцяти близькій людині, а потім регулярно порушувати цю обіцянку. Що ви відчуватимете? Знаючи, що ця людина постійно чекає від вас обіцяного... Загалом, клятви та обіцянки теж реально нічого не змінюють у поведінці дитини.
Обидва ці методи досить сильно впливають на особистість і свободу волі маленької людини. Часто вдаючись до заборон, ви ростите залежну людину, котра не зможе в найближчому майбутньому самостійно приймати рішення. Звісно, це дуже зручно для батьків до певного моменту — дитина слухняна, бо боїться. І якщо страх виявиться сильнішим за особистість дитини, то жити їй у цьому страху всю решту життя. А коли її особистісні якості переможуть страх — ви ризикуєте втратити стосунки з дитиною, котра подорослішала, тому що вона не пробачить вам примусу, який тривав роками.
Напоумлення і вимога обіцянок також є насильством — маніпуляцією з метою привчити дитину до певної поведінки, котру батьки вважають єдино правильною. Проте дитина має власні почуття, котрі можуть увійти в суперечність із «правильністю» батьків. І вибиваючи обіцянки, ви привчаєте маленьку людину не звертати уваги на свої емоції. У результаті доросла людина приходить до психотерапевта, де її наново вчитимуть розпізнавати свої почуття та інформацію, яку вони несуть, для ефективного вирішення життєвих завдань.
Спробуйте простежити, як часто ви використовуєте в спілкуванні з дитиною ці два методи. І подумайте, що можна було б зробити ЗАМІСТЬ них?
Спочатку може здатися, що немає жодної заміни... Але це не так. Замість просто заборонити, подумайте — а що страшного станеться, якщо дитина зробить так, як хотіла? Можливо, в цьому є якийсь плюс і для неї, і для вас? Приміром, дитина здобуде негативний досвід, який може замінити роки батьківських заборон і умовлянь. Якщо такий досвід пов’язаний із небезпекою для життя та здоров’я, то варто роз’яснити, що може статися внаслідок такого вибору, вказавши всі можливі наслідки (приміром, коли йдеться про перехід вулиці, то можна показати тварину, збиту автомобілем).
Але досить часто батьківські заборони й умовляння пов’язані не з надзвичайними подіями, а виключно з гіпотетичними страхами батьків, які не мають навіть логічного обґрунтування! Наприклад — «якщо добре не вчитимешся, нічого путнього з тебе не виросте». Страх — не дуже гарний порадник. Долаючи свої страхи й побоювання, ви цілком успішно впораєтеся з проблемами виховання і знайдете вихід разом зі своїми дітьми.