За його насиченим неординарними подіями життям цілком можна б вивчати суперечливу — то славну, то трагічну — історію нашої держави (він завжди опинявся в самій гущі подій), не просто вивчати, а починати розуміти їх.
…Рік 1932-й. Початок Голодомору. 18-річний юнак Євген Березняк, перервавши навчання в гірничому інституті, перебирається з міста до села: там, здається йому, має бути хоч трохи ситніше. На жаль, у селі теж смертоносний голод.
Проте саме там, у селі, розпочалася його блискуча педагогічна кар’єра: від шкільного вчителя до начальника управління шкіл українського Міністерства освіти. Нині Євген Степанович Березняк — почесний академік АПН України, позаштатний консультант профільного комітету Верховної Ради. Підготовлений до виходу у світ двотомник його педагогічних праць. Євгена Степановича досі запрошують у школи та військові підрозділи — проводити уроки історії. Він навічно зарахований до особового складу київського Інституту військово-дипломатичної служби, де при вході — два стенди: «Березняк-педагог» і «Березняк-розвідник», а кращі студенти стають «березняківськими» стипендіатами...
І все-таки до історії (не тільки нашої — всесвітньої) Є.Березняк увійшов саме як військовий герой.
Чим же прославився реальний розвідник, відомий Центру під паролями «Голос», «Капітан Михайлов», а більшості співвітчизникам — під вигаданим ім’ям — майор Вихор?
Воєнні історики відзначають, що однією з найуспішніших операцій по лінії головного управління розвідки Генерального штабу Радянської Армії під час Великої Вітчизняної війни було врятування від повного винищення (у січні 1945 року) колишньої столиці Польщі — Кракова розвідгрупою «Голос».
Нині про воєнну операцію «Голос» написано книжки і знято кінофільми. Один із найпопулярніших — уже згаданий телесеріал «Майор Вихор» — не сходить із телеекранів майже 40 років.
На нашу зустріч Євген Степанович погодився неохоче: мовляв, усе давно описано, зокрема в його книжках-спогадах «Пароль «Dum spiro» (поки дихаю), її загальний тираж (виходила друком у багатьох країнах світу) перевищив 2 млн. примірників, а торік в Україні, у серії «Програма випуску соціально значимих видань», ця документальна повість вийшла у світ уже з післявоєнними доповненнями. Та на мої запитання відповідав не по-книжному завчено, як роблять багато хто з його знаменитих ровесників, а дуже жваво, цікаво, переконливо, часом парадоксально. По-юнацькому спалахував. От уже справді — вихор!
— Євгене Степановичу, як автор сценарію, відомий письменник Юліан Семенов, довідався про вас і вашу групу?
— Спочатку з газети: «Комсомольская правда» надрукувала документальну повість про «Голос» під назвою «Город не должен умереть». Один із авторів публікації, журналіст Володимир Понизовський, попередньо приїжджав до мене, відвідав обох моїх радисток.
Юліан же Семенов побував ще й у Польщі, на всіх наших явочних квартирах. Скористався він і матеріалами архівів Генерального штабу Радянської Армії. Коли й мені дозволили ознайомитися зі своїм досьє і досьє групи «Голос», то виявилося, що Юліан Семенов був до них допущений першим.
— Він приїжджав до вас?
— Ні. Писав, дзвонив. Головним чином для того, щоб попередити: і його роман, і фільм — художні твори. Там справді є домисли. Але основні факти — мій арешт і втеча з гестапо, провал нашої радіостанції, робота гітлерівського офіцера на нашу розвідку — реальні.
— Коли й де ви вперше побачили фільм? Яке враження він справив на вас?
— Прем’єра йшла на телебаченні. У мене саме гостював прототип Сивого, керівник краківського підпілля Юзеф Зайонц зі своєю дружиною, нашою зв’язковою Валерією. І ми все схвалили: фільм непоганий. Правда, вийшов казус: у кіно є явний натяк на те, що Вихор і його радистка симпатизують одне одному. Мій молодший син Вітя — йому тоді було 11 років — раптом занервував і прямо при поляках вирішив утішити маму: ти, мовляв, не переймайся, це ж було давно, і все одно «він із тобою одружився».
…На жаль, після всього пережитого на Євгена Степановича і Єлизавету Вологодську (радистку «Ольгу») чекала перевірка у фільтраційному таборі (і це при тому, що в досьє групи «Голос» чітко зазначено: всі завдання, поставлені перед нею командуванням, виконані й підтверджені в ході бойових операцій). Потім були довгі роки заборони на виїзд за кордон, зокрема в Польщу, де вони стали національними героями раніше, ніж на Батьківщині. Звання Героя України Є.Березняку присвоїли тільки 2001 року.
— Як ви тоді врятувалися?
— Вдалося передати записку «на волю» моєму викладачу з розвідшколи. До речі, саме його ім’ям — Василь Степанович — я називав себе, коли був «капітаном Михайловим». Одне слово, вже через чотири дні нас із «Ольгою» відпустили. Але порадили викреслити з пам’яті все, пов’язане з групою «Голос».
— І більше не турбували?
— Якби ж то. Ще довго тримали під ковпаком як «неблагонадійних». Я працював начальником відділу навчальних закладів Львівської залізниці. Але до шкіл прикордонних міст і селищ дорога мені була заказана — не видавали перепусток. У першого секретаря Львівського міськкому партії Василя Семеновича Костенка (він розповів мені про це через багато років, перед самою смертю) двічі вимагали санкції на мій повторний арешт. Він не давав. Тоді це було актом мужності.
Навіть потім, коли я переїхав до Києва (став начальником управління шкіл у Міністерстві освіти УРСР), був курйозний випадок: зайшов до мене одного разу сусід, симпатична людина, директор бавовнопрядильної фабрики. Випили, розговорилися. Він і запитує: «А хто це в тебе був минулого тижня? Угу. А ще хто?» Я здивувався: «Навіщо тобі?» Без тіні ніяковості каже: «Розумієш, я мушу про це інформувати КДБ». Нічого собі?
— Такі складні переживання і непомірні навантаження! Де ви берете сили?
— Моє активне довголіття пояснюється просто: напевно, батьківськими генами і вже точно — культом праці. Без справи мені зле. І без друзів-товаришів. Взагалі без спілкування.
— Чи бачитеся з членами групи «Голос»?
— Серед живих залишилися тільки я та дві радистки. Обіцяла приїхати Анка, вона живе в Ялті. Львів’янка «Ольга» навряд чи збереться із силами, вже не те здоров’я. Як і в дружини мого бойового заступника, Олексія Шаповалова, від їхньої сім’ї я запросив дочку Світлану, між іншим, доктора медичних наук...
— Торік у вас було відразу два ювілеї — золоте весілля і 90-річчя. У вас два сини і троє внуків. Збиралися в сімейному колі?
— У першому випадку — так. А з другої нагоди в Будинку офіцерів було велике торжество, на вищому рівні. З обома «моїми» міністрами — оборони і освіти.