Безперервний бурхливий потік громадян України, які виїжджають за кордон у пошуках кращого життя й роботи, якнайкраще характеризує стан економіки і суспільства загалом. У результаті значного відпливу молодих, високопродуктивних сил відбувається виснаження інтелектуальних і трудових ресурсів країни, що не може не призвести до серйозних наслідків. Україна перетворюється на донора, неспроможного відтворювати ці ресурси для власного енергійного розвитку. Національний генофонд зазнає серйозної шкоди. Час порушувати питання про загрозу національній безпеці.
Як припинити чи хоча б значно стримати вивезення інтелектуального капіталу з країни? Безумовно, докорінно змінити ситуацію може тільки істотне поліпшення політичного й соціально-економічного клімату. Як це, приміром, відбулося в країнах Балтії. Але годі чекати цього найближчим часом в Україні. Що ж можна зробити?
Одне з рішень — запровадження компенсації за отриману за рахунок держави освіту. Відомо, що в 70—80-х роках минулого століття радянська влада з громадян, котрі закінчили вищий навчальний заклад і вирішували переселитися на Захід, стягувала компенсацію за отриману вищу освіту. Від оплати, щоправда, повністю звільняли тих, хто пропрацював із дипломом не менше 10 років. Невідомо, чи було під цю практику підведено теоретичний базис. Спробуємо розібратися, наскільки це може бути обгрунтованим.
Індивід — носій знань. Під час навчання в його мозку відбуваються певні процеси: встановлення нейронних зв’язків, передача, перетворення й нагромадження інформації у вигляді уявлень, образів, понять і побудованих із них систем. Усе це називається здобуванням знань і навичок їх використання. З інформаційного погляду, систему знань індивіда слід розглядати як інструмент для опрацювання інформації. Її особливість полягає в тому, що ця система не може існувати поза носієм, оскільки на біологічному рівні вона фізично нерозривно пов’язана з його мозком. Систему знань індивіда можна образно порівняти з родючим, окультуреним шаром землі та плодами, що на ньому визрівають. У політекономічному сенсі — це засіб виробництва для створення нових продуктів (товарів і послуг) та капіталу. Система знань індивіда не підпадає під закони про інтелектуальну власність, які регламентують правові відносини між автором, відчуженим від нього продуктом (твором науки, літератури, мистецтва, винаходом, комп’ютерною програмою, базою даних тощо) та іншими особами.
Вартість (ціну) системи знань індивіда визначають багато чинників: витрати на навчання, кон’юнктура ринку тощо. Власником — господарем цієї інтелектуальної власності є той (або ті), хто її створює. При контрактній формі навчання вона має одного власника — самого індивіда, розумова діяльність, енергія та фінансові витрати якого було спрямовано на придбання знань під час навчання. Якщо навчання відбувалося в державній системі освіти, фінансованій з бюджету, тобто за рахунок платників податків,— держава стає співвласником інтелектуальної власності індивіда, котрий одержав знання у цій системі. Таким чином, можна говорити про спільну власність індивіда й держави на його систему знань. Але це володіння має неформальний характер. Як сказано вище, українське законодавство регулює тільки відносини, пов’язані з фізично відчуженим продуктом розумової діяльності індивіда, а не з його системою знань. Прикладом, який підтверджує, що держава (в особі Міністерства освіти й науки) почувається хазяїном, є запроваджена нині в системі державної освіти (де гостро бракує вчительських кадрів) вимога обов’язково відпрацювати учителем протягом трьох років до тих молодих фахівців, котрі навчались у вузі на бюджетній основі.
Коли індивід, одержавши освіту за державний кошт, вступає в господарські й цивільно-правові відносини в тій самій країні, у якій одержав знання, то порушення майнових прав держави як власника немає. Знання індивіда працюють на неї. Створюються і реалізуються товари та послуги. У державний бюджет надходять податки. Індивід відпрацьовує вкладені в нього державою кошти платників податків.
А коли такий індивід вступає у виробничі й інші відносини в іншій країні, то виникає порушення прав держави — співвласника системи знань, оскільки відбувається відчуження її від власності. І це здійснюється на безкомпенсаційній основі. Індивід поводиться як єдиний її господар і самочинно розпоряджається нею. Очевидно, таку дію слід кваліфікувати як розкрадання інтелектуальної власності.
Багато країн (Росія, Україна та інші), які вільно відпускають у розвинені країни на вільні хліби своїх громадян, котрі одержали знання в системі державного навчання (школа, професійно-технічний і вищий навчальний заклад, післядипломна освіта), є донорами інтелектуальної власності, безоплатно віддаючи її в корисне використання іншим, причому без гарантій повернення. Чи може дбайливий хазяїн собі це дозволити?
Якщо це явище набирає масового характеру, то воно не може не призвести до виснаження й інтелектуальної деградації суспільства, оскільки немає повноцінного відтворення розвинених інтелектуальних і трудових ресурсів. Процеси глобалізації мають не лише позитивний, а й негативний бік: вільне переміщення капіталу, тут — інтелектуального, здійснюється зі шкодою для менш розвинених країн. І в цьому антиглобалісти мають рацію.
Частковим розв’язанням цієї проблеми було б запровадження компенсації за одержану державну освіту з фахівців, котрі емігрують. У цьому немає порушень прав людини. Але це справедливо щодо платників податків, які інвестують «безкоштовне» навчання. І, нарешті, запровадження цього заходу вимагає Основний Закон. Норми Конституції написано для громадян України. А коли хтось, емігрувавши, перестає бути її громадянином, то й зобов’язання держави стосовно нього, передбачені статтею 53 (забезпечення доступності й безкоштовності освіти в державних і комунальних навчальних закладах), також втрачають силу.
Запропонована в цій статті концепція розв’язання порушеної проблеми потребує обговорення спільнотою. Хотілося б сподіватися, що викладеної тут теми торкнуться учасники майбутнього Всеукраїнського з’їзду працівників освіти.