— Авжеж чи. Наша школа має вже тридцять два випуски. 3107 підлітків одержали посвідчення укладальників парашутів, а 2796 чоловік стрибали. Майже про кожного з них я можу розповісти багато цікавого. Нудні, необов’язкові, ледачі, такі, що не розуміють слово «дружба», до нас просто не приходять. І навчатися вони повинні на «відмінно», адже тільки знання можуть виручити у критичній ситуації. Одного разу під час виконання стрибка вітер, несподівано посилившись, відніс Ореста Головченка та Антона Єрмолаєва у бік лісу. Хлопці повисли на високих деревах, але діяли грамотно, як навчав інструктор, — зуміли розкрити запасні парашути і благополучно приземлитися. Валерій Петрович може годинами розповідати про своїх, як він їх називає, орлят. У небо його вихованці піднялися навіть не з землі, а з... підвалу. Коли 1985 року на громадських засадах було створено клуб «Висота» (з 1992 року Перша українська ЮСПШ), хлопці займалися в парашутному класі обласного авіаційно-спортивного клубу, але тільки під час «вікон». Природно, це підривало віру хлопців у те, що вони засвоять ази парашутної справи. Скільки потенційних Ікарів через організаційні негаразди так ніколи й не відчули радості польоту. — Після тривалих поневірянь нам таки виділили приміщення, — говорить Валерій Новиков. — Але який жалюгідний вигляд мали дві підвальні кімнати в житловому будинку! Дощата підлога згнила, почорніла, вкрилися грибком стіни, вікна вибиті, електропроводка, сантехніка, опалення в аварійному стані. Ремонтували кімнати юні парашутисти зі своїми інструкторами. А тепер тут практично відпрацьовуються наземні елементи: підготовка до стрибка, вдягання парашутів, огляд, посадка й розміщення в літаку, відокремлення від літака. Валерій Петрович не полюбляє говорити про свої біди — військовий гарт. Але, гадаю, розраховує бодай на мінімальне сприяння тих 65 організацій і підприємств Львова, які свого часу брали участь у становленні Першої Української. А проблеми є. Приміщення потребують капітального ремонту, немає автотранспорту для виїздів на аеродром. Для фізичної, військово-спортивної підготовки й укладки одночасно хоча б 8—10 парашутів потрібен спортивний зал. — Гадаєте, все-таки допоможуть? — Упевнений, хоча б із любові до дітей, — і знову пожвавішав. — До речі, про любов. Розповім тобі надзвичайно цікаву історію. Хлопчик Костя навчався в Київському військовому інституті на аеромобільному факультеті. Зустрілися ми з ним випадково, зраділи, ясна річ. Адже він у мене вперше стрибнув. «А знаєте, чому? — запитав він і хитро так усміхається. — Я тоді вчився в середній львівській школі. А разом зі мною Світлана —найрозумніша, найвродливіша... Одного разу ми посперечалися серед пацанів, хто сміливіший. Слухала нас і Світлана. І раптом: «А хто з вас стрибав із парашутом?» — «А ти?» — відреагував хтось з іронією. «Взагалі-то так», — тихо відказала дівчина, і обличчя її засяяло. Усі зрозуміли, що це правда. Через два-три дні я до вас і прийшов, щоб довести цій «най-най». Переконаний, ці хлопці й зараз не покинули небо. Це любов назавжди. Ось ти збираєшся стрибнути через тридцять років. А п’ятдесят — слабувато? Я знав такого бійця. Точно помічено, що коли людина серйозно займалася, приміром, танцями або спортом, то навички в рухах, жестах, навіть ході неодмінно зберігаються. Колишні парашутисти, повір, усе життя літають уві сні. Це як наркотик, від нього важко вилікуватися, та ніхто й не хоче. Отож, Леонід Федорович Давидов свій перший стрибок зробив ще 1933 року, а через півстоліття, буквально затероризувавши медичну комісію впертістю, знову піднявся в небо. І це в 75 років! — «Есть одна у летчика мечта — высота». Ви, на жаль, уже стрибнути не можете, занадто серйозно були травмовані... Але мрія якась є? — Щоб якнайбільше хлопців до нас приходило. Не марнославство в мені говорить, нам ордени непотрібні, 2000 року школу нагородили «Почесним знаком ЦК ОСОУ». Приємно, ну то й що? А ось із хлопців потім виростають чудові люди, це точно. (Хвилину мовчить, замислюється — і очі його знову спалахують). Є ще одна, навіть не мрія — мрійка. Пам’ятаєш, у парку культури колись парашутна вишка стояла. У мене ж усі технічні розрахунки зберігалися, знаю, де ферми дістати, і місце в парку пригледів. Справа за малим — одержати дозвіл нової міської влади й дещицю грошової допомоги. Ми підрахували: якщо дорослі стрибатимуть з 70-метрової висоти за гривню, а дітвора — за 50 копійок, то вже через 7—8 місяців наша ідея окупиться, потім грошики потечуть у міську скарбницю. А обслуговуючого персоналу потрібно лише троє чоловік. Так, заговорилися ми з тобою. Час уже (і з хитринкою дивиться на годинник). …Зелена трава аеродрому так і вабить: приляж, поніжся, відпочинь. Навіщо тобі це небо? Але поруч зовсім ще юні хлопчики й дівчатка, а їхні думки вже там, у небесах. Відступати пізно, та чому б не труснути «другою молодістю» через 30 років після служби в авіації? Останні настанови інструкторів перед посадкою в Ан-2. — Хвилюєшся? — по-дружньому уїдає Валерій. — Авжеж, — відповідаю неголосно й киваю на зосереджений перед зльотом молодняк. — Тільки їм цього бачити не треба. — Тоді щасливо! — К чорту! — посилаю свого доброзичливця, а сам думаю, що через десяток хвилин я знову опущуся на цю грішну, але таку рідну й любу землю. І ще. Ніцше говорив: «Хочеш літати — літай!» Цього нам ніхто не може заборонити. |