За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, 1998 року лише 10% населення могли купити собі щось окрім їжі й одягу, а 2005-го — вже 34%. На цьому тлі риторично звучить запитання, чи є актуальною для України проблема бідності. Народ звик забезпечувати себе сам, часто тримаючи свою сімейну економіку «в тіні» — як державну. Окрім об’єктивних критеріїв бідності, наш «сумирний обиватель» часто співвідносить зі своїм життям критерії явно завищені — гідного рівня життя. Так виникає феномен відносної бідності.
Бідність по-українськи: витрати вдвічі перевищують доходи
— Що стосується бідності та її динаміки, — розповідає генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто, — то існує стандартна методика, яку представляє Світовий банк, — вона фіксує витрати населення. І виходить ця методика із того, що люди приховують свої доходи, а розповідаючи про витрати, втрачають пильність і говорять більш відверто. Виділяється «абсолютна» й «відносна» бідність. Абсолютна визначається так: скільки людині потрібно грошей, щоб вона могла більш-менш нормально жити, не побоюючись смерті від голоду. У цьому сенсі це досить жорстке визначення, оскільки Світовий банк працює в усіх країнах, зокрема і там, де голод і бідність розуміється дуже жорстко: бідною визнається людина, яка ледве зводить кінці з кінцями. Тому «підбирається» продовольчий кошик, типовий для цієї країни, котрий відбиває кількість калорій, достатніх для людини, щоб не захворіти. Непродовольчі витрати визначаються таким чином: виділяється ряд домогосподарств, які мають витрати на рівні бідності, вивчається частка непродовольчих витрат у їхній загальній масі і визнаються жорстким необхідним мінімумом.
У нас же про рівень бідності довго нічого не говорили, казали про прожитковий мінімум, який увесь час був політичним, а не економічним критерієм. Адже межа рівня бідності не визначалася, і до неї не прив’язували різного роду виплати. Навпаки, держава намагалася підігнати цей кошик під те, що можна людям виплачувати.
До речі, у розвинених країнах, де практично ніхто не відчуває проблем із харчуванням, критерій «абсолютна бідність» не працює. Водночас є соціальна диференціація, є люди, котрі вважають себе бідними. Так з’являється поняття «відносна бідність». Ймовірно «відносні бідняки» — це люди, котрі одержують на місяць удвічі менше від прийнятого в суспільстві середнього рівня доходів. Для України доцільніше використовувати поняття абсолютної, а не відносної бідності. Вимірювати рівні бідності дуже складно, адже при дослідженнях доходів і витрат населення виявляється, що в середньому в Україні доходи приблизно вдвічі нижчі, аніж витрати. З одного боку, люди не хочуть указувати свої доходи (не тільки в Україні, а й у всьому світі), а з іншого, є ще негрошові доходи, які не усвідомлюються і не фіксуються. Наприклад, присадибні ділянки.
У соціології люди з різним рівнем доходів діляться на групи (децили) — нижні 10%, наступні 10% тощо. У першому децилі (у нижніх 10%) різниця між доходами й витратами особливо велика (наприклад, 1996 року витрати перевищували доходи в 13 разів).
Окрім стандартних шкал вимірювання, є деякі суб’єктивні показники, які відбивають сприйняття населенням рівня бідності. Виникає запитання: як визначити, хто бідний, а хто ні. Ми перевірили на деяких вибірках, як розподіляється соціальна допомога. Виявилося, що ефективність дуже низька — наприклад, житлову субсидію одержували 57% бідних і 49% не бідних, у той час як 43% бідних не одержували житлову субсидію.
20% українців мають прибуток вищий за середній. Але вважають себе «відносними бідняками»
Ми багато років ставимо запитання: «Оцініть, будь ласка, ваш рівень доходів: набагато вищий за середній, вищий за середній, трохи вищий за середній, середній, трохи нижчий за середній тощо». Виявилося, що буквально до останнього часу сума тих, хто каже, що у нього рівень доходів набагато вищий за середній, вищий за середній і трохи вищий за середній, становила 1,5% населення. Тобто більшість вважають себе бідними або середніми за доходами. Однак, якщо брати реальний розподіл і дивитися, у кого доход вищий за середній, виявиться, що він дійсно скошений у бік бідності, але 20% населення все ж таки мають доход вищий за середній.
Окрім кількісних досліджень, ми проводили також якісні: фокус-групи, глибинні інтерв’ю. Без цього часто й не розібратися в проблемі бідності. Наприклад, ставилося запитання, чи користуються люди пральним порошком. В одному із сіл родина сказала, що користується. А потім виявилося, що сусіди просто залишають їй мильну воду після свого прання.
Суть одного з наших опитувань про фінансовий стан полягає в тому, щоб визначити, на що бракує грошей. Тут важлива структура потреб, оскільки грошей не вистачає завжди: комусь на їжу, комусь на купівлю ще одного телеканалу...
До 1999 року частка людей, яким бракувало грошей на їжу, дуже зростала. А потім вона почала падати — ще до визнаного політиками зростання виробництва. Цей факт ми інтерпретуємо як ефективне функціонування тіньової економіки. Реально економіка зростала, тільки не офіційна, а тіньова.
Ми вивчали механізми виживання населення — виявилося, що їх два. Це присадибні ділянки — ще не дуже давно 62% міського населення на них добувало собі додаткову їжу і тільки 14% дачників продавали свою продукцію.
А другий, дуже суттєвий механізм — це тіньова зайнятість населення. Завдяки їй народ уже може себе прогодувати: якщо раніше бракувало грошей на їжу 51,8% респондентів, то тепер уже 15,3%. І якщо так триватиме, то проблема харчування для наших людей буде вирішена.
Таким чином на структуру абсолютної бідності у нас більш оптимістичний погляд, аніж у інших політиків, які стверджують, що 90% населення у нас кінці з кінцями не зводять.
Що стосується втечі від бідності, то тут ситуація в цілому сприятлива, а стосовно формування середнього класу — більш складна.
«Відносний» середній клас?
Реальні підрахунки, проведені разом із Держкомстатом, довели: якщо брати західні критерії середнього класу (такі як забезпеченість переліком основних, прийнятих як стандарт, матеріальних благ, — наявність машини, певних житлових умов, можливості літнього відпочинку), то в результаті це відповідає рівню життя 3—4% українського населення. Тому запровадили поняття «українського середнього класу» (або «відносного»). Реально це аналог «абсолютної і відносної бідності». Інше питання, які орієнтації у «відносного» середнього класу. Він розмитий, не має чітких критеріїв, до того ж сам термін «середній клас» прийшов із політики, тому не так розроблений, як поняття того ж «соціального класу». Цей прошарок ще потрібно вивчати, тому коректніше було б говорити не про «феноменальний» «український» і не про «відносний», а про потенційний середній клас.
Чи є специфічною українська бідність?
У світі витрати населення також випереджають доходи, хоча й не настільки, як у нас, але теж суттєво. Люди в Україні вважають себе бідними, якщо не можуть підтримувати своє існування на рівні гідного способу життя. Міжнародні організації вважають, що бідність — це загроза нормальному існуванню людей як такому.
Головна ідея для суспільства — розробити певні критерії, за якими держава (соцзабез, соціальні працівники тощо) зможуть визначити, хто є реально бідним. Бідним людям, які не можуть себе забезпечити (наприклад, пенсіонери, діти), має бути забезпечений захист держави, а решті — можливість самим заробити. Недавно ми проводили дослідження соціального самопочуття людей після закриття шахт — там по п’ять місяців не платили зарплату. Спадає на думку анекдот: «Молодий чоловіче, як же ви, такий здоровий, жебракуєте? Ідіть працювати! — Та я ж тільки після роботи жебракую!»
От повчальна історія. Нігерії не надавали допомогу міжнародні фонди, у результаті вона змушена була провести структурну перебудову народного господарства і зараз є лідируючою африканською країною серед тих, що розвиваються. Ті ж країни, котрим найбільше допомагали, таких стимулів не мали. Тому нова позиція Світового банку — допомога має бути дозованою, здебільшого зводитися до технічної, до навчання. Це краще, аніж нескінченні вливання в економіку.