Дуже часто останнім часом і дорослі, і діти на прийомах скаржаться на те, що не знають, як поводитися у відповідь на агресію, жорстокість, тиск. Дивовижно, що сучасні діти самі намагаються розібратися в тому, що з ними коїться, коли вони сердяться, і чому це в їхньому житті відбувається. І коли нам разом удається розібратися в цих питаннях, а також зрозуміти, чому люди іноді так зло, дивно, «неправильно» чинять, на що в нас самих вони так реагують, тоді діти й дорослі почуваються більш захищеними, адаптованими до світу, в якому живуть. Пацієнти на прийомі запитують, як продуктивніше реагувати на поведінку дитини. Який механізм виникнення злості? Добре, що вони розуміють — якщо звична поведінка не допомагає, потрібно шукати нові шляхи. Ми робимо це разом. Звичайно, до кожної людської історії, до кожної ситуації є свій підхід. Я ризикну розповісти кілька історій зі своєї практики. Буду рада, якщо цей досвід виявиться корисним.
У приймальні, перед психотерапевтичним прийомом: «Відчепися, гидото така!» — зарепетував п’ятирічний хлопчик і вчепився зубами мені в руку. Він усім своїм тілом повиснув на руці, і я вже була впевнена, що шматочок моєї плоті залишиться в нього в зубах. Було дуже боляче. Пацієнти, ошелешено дивилися на те, що відбувається. Ми щойно з ними в кабінеті розмовляли про агресію. У приймальні на нас усіх чекало продовження теми: НЕМАЄ ПОГАНИХ ЛЮДЕЙ, Є ЛЮДИ, ЯКИМ ПОГАНО.
Костик і далі «висів» на моїй руці. Троє дорослих і малюк чекали на мою реакцію. Я пам’ятала, що Костикова мама перед прийомом розповідала, що син частенько накидається на неї, на інших дорослих і дітей з кулаками. І я просила її спробувати взагалі не бити хлопчика і не відповідати злістю на його поведінку.
Намагаючись не зважати на біль, я запитала: «Ти хочеш зробити мені боляче? Ти домігся свого. Зараз може піти кров. Тобі цього хочеться? Пробач, я помилилася, коли, не спитавши тебе, торкнулася твоєї іграшки. Я зробила помилку, а тепер ти, будь ласка, відпусти мою руку. Тобі було неприємно, але я знаю, що ти не хочеш по-справжньому зробити мені боляче». Я намагалася всіма можливими способами втримати Костикову маму на відстані. Щойно хлопчик відпустив руку, вона підскочила до нього і вліпила ляпас. Костя у відповідь заскреготав зубами. «Костику, ні!» — встигла зойкнути мама, вона, певне, вже знала, що буде далі. Хлопчик розігнався і ракетою полетів... мене буцати. «Костику, тобі не боляче?» — я досить сухорлява, удар був сильний. Я погладила його по голові. Костик явно не очікував на таку реакцію. Хлопчик ненадовго завмер. Поки він розглядав іграшки в приймальні, я змогла провести пацієнтів, які вже збиралися йти. Біля дверей вони запитали: «Чому, так?». Я чесно зізналася: «Я зробила помилку. Не перелаштувалася з «дорослого» прийому на «дитячий». Хлопчик тут уперше. Він ще не почувається в цьому місці безпечно. Не спитавши дозволу, я взяла його іграшку. Він відчув вторгнення в його психологічне поле. Адже іграшка — це продовження його самого. Він відчув страх — насильства, пригнічення, приниження. Це викликало в його пам’яті біль. Певне, ці відчуття вже були в його п’ятирічному житті. І тепер будь-який несанкціонований доторк до його кордонів відкидає Костика у психологічний простір страху. Страх змушує захищатися — ось хлопчик і захищається єдино дієвим і відомим йому способом, який дорослі йому ж і показали. Його захисний арсенал — битися, кусатися, буцатися, ричати, скреготіти зубами. У нього в запасі вже є і вербальний (словесний) досвід. Пам’ятаєте, він мені крикнув: «Відчепися, гидото!». Адже від когось він це слово чув. Судячи з того, як зверталася до нього мама, найшвидше, саме від неї. Що відчуває людина, якій кажуть: «Відчепися, гидото»? — непотрібність, приниження, біль, страх, потім злість. Будь-яка людина, доросла чи дитина, рано чи пізно мститиметься за образу. Ми так улаштовані. Але його помста буде спрямована вже не тільки на людину, яка його скривдила, а й на всіх інших.
Боляче робить лише той, кому боляче
Діти завжди є дзеркальним відбитком нашої поведінки. Якщо ми дозволяємо собі виявляти насильство стосовно них (а насильством може бути і неуважність, і неповага, і, до речі, надмірна турбота), вони обов’язково компенсуватимуть свою пригніченість за рахунок інших. Як правило, більш слабких. Дитина живе відчуттями тіла, і якщо її тілу боляче і образливо, вона буде в такий самий спосіб відповідати світу — робити боляче та ображати інших. Діти завжди уважно стежать за нашою реакцією. Вони пробують на нас різні моделі поведінки. Якщо їхня поведінка призводить до бажаного результату, вона закріплюється в пам’яті. І, зрештою, стає стереотипом. Для того щоб у дитини (як і в дорослого) не закріплювався певний негативний стереотип поведінки, ми повинні їй показувати різноманітні варіанти реакції. По-перше, ми не маємо права відповідати їй тим самим. Якщо у відповідь на її силу, застосовуємо свою, ми ставимо штамп у підсвідомості малюка — так робити можна. Адже авторитет дорослого для дитини незаперечний. Коли запитуєш у дорослого на прийомі:
— Що ви відчуваєте, перед тим, як ударити дитину?
— Злість.
— А до цього?
— Безсилля. Страх, що не впораюся з цим шмаркачем, страх, що не знаю, що з ним робити.
Ми, дорослі, застосовуємо силу так само, як і діти, від безпорадності, коли не знаємо, не можемо або не хочемо шукати інших виходів. Це відбувається в усіх аспектах життя. Пам’ятаєте, у «дорослих» іграх ми теж застосовуємо силу, коли боїмося. Використовуємо будь-які приховані або явні форми нападу — коли страшно. І робимо це, щоб захистити свої кордони. Сім’я, робота, влада, життя, гроші — це все наші кордони. Якщо дитина бачить, що якась її поведінка веде до бажаних для неї результатів, якщо дорослий, як мовиться, «ведеться» — боїться, дає спокій, виходить із себе — дитина обов’язково повторюватиме цю дію. Щойно ми показуємо, що реакція може бути й іншою, дитині (дорослому) доводиться шукати інший спосіб впливу або захисту. А пошуки нового варіанта поведінки розширюють поведінковий кругозір і запускають багато нових психологічних механізмів.
«Проживаючи» різні моделі поведінки, дитина розвивається й адаптується до світу. Наше завдання — ще й постаратися зробити так, щоб дитина не озлоблювалася у відповідь на жорстокість світу. «Якщо ти зробиш комусь боляче, тобі від цього легше не стане. Відчуй, чого ти нині хочеш насправді». Це потрібно казати й запитувати в себе, у своїх дітей, близьких, партнерів бодай для того, щоб людина вчилася на своєму болі, не озлоблялася і потім не мстилася всьому світові, не воювала, не крала, не ґвалтувала. Щоб знала — всім нам іноді буває боляче, страшно — це, звичайно, не норма, але це важливий досвід. Самі, відчуваючи подібний біль, ми співчуватимемо іншим. І якщо ми робимо дитині боляче — усвідомлено чи ні, потрібно просити в неї пробачення. Якщо ми не знаємо, що з нею, коли вона стає вередливою, найкраще так і сказати: «Я не знаю, як вчинити в цій ситуації. Може, ти сам підкажеш». Якщо дитину потрібно покарати (а караємо ми, позбавляючи хорошого, а не роблячи погано), можна в самої дитини запитати: «Яке покарання ти для себе вибираєш? Адже ти сам бачиш, що твоя поведінка заслуговує покарання». У цьому разі відповідальність за «неправильну» поведінку лежить на дитині. Вона вчиться брати відповідальність на себе, і не відчуватиме злості та страху, від яких завжди, як від каменя, кинутого у воду, довго розходяться кола. Можливо, усе життя.
Ще один важливий аспект, крім відчуття психологічних кордонів дитини (або партнера), ми повинні вміти відстояти й свої власні кордони.
Ми повертаємося на прийом із Костиком:
— Більше ти не зробиш мені боляче, я не дозволю. Ти знаєш, байдуже, що ти робитимеш, але я буду спокійна, бо люблю тебе і знаю, який ти насправді. Бачачи, що Костикова мама ось-ось зірветься на крики або на звичні ляпаси, я її пошепки попросила: «Будь ласка, просто спостерігайте, хай що відбуватиметься, не втручайтеся, запам’ятовуйте, фіксуйте все, що буде для вас новим». Для того щоб знизити емоційний «зашкал» дитини, щоб просто створити контур психологічної безпеки, ми повинні частіше бути на рівні очей з дитиною (дорослим), знижувати темп мови, гучність свого голосу, намагатися робити рухи плавними. Так ми самі «вбудовуємося» у рівноважний стан і створюємо гармонічно-спокійний простір для своїх близьких. Я сіла на підлогу. На рівень очей із Костиком. Наступні десять хвилин хлопчик «пробивав» мене на реакцію. Пробував на щирість. Чи справді я його люблю. Він плювався, кусався, буцався, кидав у мене різними предметами. Я казала: «Так, мені неприємно, коли в мене кидають, мені дуже неприємно. Але я хочу з тобою гратися. Ти гратимешся?». Він використовував увесь свій арсенал захисту й водночас нападу. Нічого не діяло так, як діяло зазвичай. Тепер потрібно було спробувати щось нове. Костик сів поруч зі мною на підлогу. Він, нарешті, відчув себе в безпеці. Якоїсь миті він притиснувся до моєї ноги, потім, начебто схаменувшись, підхопився, заскреготів зубами. Весь цей час хлопчик дивився мені в очі. Очі дорослих мають бути спокійні, чесні і, найголовніше, у них має бути любов, без якої все взагалі марно. Він знову розслабився, узяв мою руку зі слідом від укусу і приклав до своїх губів. Цієї миті я ледь стрималася, щоб геть непрофесійно не заплакати. А Костик знову мобілізувався, підхопився і сказав: «Іди звідси. Я сказав, вийди!».
І знову мені потрібно було показати, де проходять мої психологічні кордони: «Ти в мене в гостях. Це моя територія. Якщо ти хочеш, щоб я вийшла, попроси мене — вийди, будь ласка». Костик пошепки, явно незвично для нього, попросив: «Вийди, будь ласка». Виявилося, він хотів без свідків погладити маленький гарбуз, який був уплетений в ікебану, яка стояла на підлозі... Я підійшла до нього. Костик гладив обережно, ледь торкаючись пальчиком, гарбузик і казав: «Який гарний... маленький». «Костику, ти такий самий гарний і ніжний, як і він». Хлопчик подивився на мене. Відсунувся і заскреготів зубами. Він не звик «оголюватися». Адже це небезпечно. Та його кордони, які він так старанно оберігав з допомогою агресії, трохи розширилися.
Ми з Костиковою мамою обговорили всі моделі поведінки на прийомі. Вона бачила, що працює не лише сила. Я дуже сподіваюся, що в неї вистачить терпіння витримати наступні «проби» хлопчика. І Костя без страху зможе виявляти свою чутливість.
Страх, що породжує агресію
У мене на прийомі надзвичайної вроди 35-річна жінка. З синцем. Б’є чоловік. Ми раніше вже говорили про те, що завжди в стосунках намагається передавити той, кому страшніше. Упевненій та самодостатній людині немає потреби застосовувати силу. Підвищувати голос. Чинити інтелектуальне чи фізичне насильство. За агресією, як правило, стоїть страх. Це вічний конфлікт психологічних структур і водночас єдність (як інь і янь) — страх —агресія. Одне завжди виникає з іншого.
— Як ви думаєте, що відчуває ваш чоловік, коли він застосовує силу?
— Ой, йому страшно й боляче...
— А чого він боїться?
— Що я буду не під контролем.
— Що він тоді відчує?
— Що не може мене втримати. Адже він уже втратив маму...
— То що ж йому потрібно насправді?
— Він хоче, щоб я його пригорнула.
— А ви його пригортаєте?
— Ні, уже, напевно, півроку...
— Ви любите свого чоловіка?
— Здається, так.
— Ви знаєте, що потрібно робити?
— Здається, так.
— Що ви нині відчуваєте?
— Спокій.
— Відчуйте зараз, де у вас центр сили?
— У сонячному сплетінні.
— Якщо вам раптом стане страшно, просто згадайте, відчуйте свій центр сили.
Через кілька днів В. подзвонила: «Ви знаєте, сталося диво. Чоловік хотів мене вдарити. Я пригадала про центр сили і просто заспокоїлася. Він опустив руку й розплакався. Ми вперше за багато місяців кохалися».
Боляче робить той, кому боляче. І робить тими методами, які йому доступні. І б’є саме туди, де в нього самого болить.
Якось перед сном мій син сказав: «Знаєш, мамо, коли я серджуся, мені хочеться всім казати, що я всіх не люблю»... Прикро, що він уже випробував біль і страх втратити любов. На жаль, я не зможу захистити його від болю і страху, я не маю права створювати для нього ідеальних умов. Інакше він не зможе жити в реальному світі з усіма його складнощами. Однак сподіваюся, він зможе не відповідати на них болем. Бодай нині, коли він може про це розповісти і його зрозуміють.