UA / RU
Підтримати ZN.ua

Від «Собору» до собору

Ц я публікація готувалась до квітневого ювілею Олеся Терентійовича Гончара. Але деякі проблеми завадили вчасно її завершити...

Автор: Віктор Жовтянський

Ц я публікація готувалась до квітневого ювілею Олеся Терентійовича Гончара. Але деякі проблеми завадили вчасно її завершити. Поштовхом для продовження роботи стало 24 липня цього року — день 14-ї річниці підняття на Хрещатику Національного прапора. Автор, хоч і не є особливим прихильником мітингової демократії, — постійний учасник зустрічей у зв’язку зі згаданою річницею. У моєму житті це була, напевне, найбільш неординарна подія. Та й дуже цікаво спостерігати за реакцією на неї як колись причетних, так і не причетних… Не можна не згадати класичне: революція пожирає своїх синів (на щастя, революція була безкровною). Все більше впевнююсь, що ситуація нагадує давній французький фільм за участю Ж.Депардьє про одну з десантних операцій воєнної доби та еволюцію ставлення людей до цієї події, до кожного наступного її ювілею впродовж тривалого часу. З одного боку, час деформує спогади (це стосується й пам’яті автора), з іншого — проблеми сьогодення змушують сучасників вишукувати, можливо, неочевидні паралелі в пам’ятній події. Хоч як би там було, вже на часі зафіксувати на папері перебіг окремих подій найдемократичнішої — за загальним визнанням — Київради, обраної на початку 1990 року. Доречно нагадати, що в ту переломну епоху української історії всі проблемні питання розвитку суспільства в масштабах міста, попередньо виплеснуті в численних демонстраціях та мітингах, з обранням нового складу Київради зосередились у Колонному залі на Хрещатику, 36.

Я ніколи не був знайомий з Олесем Гончаром у звичайному розумінні цього слова. Точніше, був — такою ж мірою, як і мільйони інших читачів. І все-таки маю моральне право згадати на сторінках шанованого «ДТ» моє, хай заочне, але особливе знайомство.

Склалося так, що на початку 1990-х рр. мене, тоді співробітника Київського університету, обрали до Київради. Та ще й я ввійшов до майже «соромітницької», як на той час, невеликої групи «Демократичний центр» (іншими словами — «болото», якщо ґрунтуватися на засадах попереднього досвіду виховання молоді; це нині центризм у шані). Болоту — болотяне. Отже, знову склалося так, що я став головою не найреспектабельнішої, з погляду загалу, комісії з науково-технологічного прогресу та інформатики. А, відповідно, — членом президії Київради, яка в 1990—1991 рр. виконувала фактично владні функції в місті. Виконувала, як тоді здавалося, вкрай незграбно (бо складалася аж з трьохсот депутатів, із них — 23 члени президії). Владні функції полягали, насамперед, у врегулюванні питань «стінки» на «стінку». Згадаймо масштаби: спроба військового параду на Хрещатику, не кажучи вже про кожне державне свято, підняття Національного прапора на Хрещатику. Крім того, з’ясувалося, що депутати Київради, які на той час уже мали жовто-блакитні значки, — найкращі миротворці між пікетниками Верховної Ради та фактично радянською тоді міліцією.

І все — без краплини крові

Проте повернімося до основної теми. Наша комісія, до складу якої ввійшли 11 депутатів — представників трьох політичних сил того часу, швидко організувалася й почала активно працювати, демонструючи, що при налаштовуванні на позитив можна долати всі суперечності. Досить сказати, що комісія протягом її існування провела майже вісімдесят засідань «на кворумі». Тільки той, хто бував у депутатській шкурі знає, наскільки це складно. Тим більше, що до її складу входили керівники великих підприємств міста — люди, вочевидь, дуже зайняті.

Комісія побудувала свою роботу таким чином, що мала визначальний вплив на напрями фінансування науково-дослідних робіт по лінії виконавчої влади. За такої ситуації в умовах національного піднесення ми не мали морального права не скористатися можливістю вирішити злободенні питання в царині науки гуманітарної. Тут ми були на межі втручання в повноваження комісії з культури та охорони історичного середовища (голова — доктор фізико-математичних наук І.Український), проте завжди відчували її підтримку.

Одна з майже очевидних проблем, яка тоді стала на часі, — відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря. У 1991—1993 рр., в умовах економічної кризи, що набирала обертів, — це здавалося майже фантастичним. Тому вирішення проблеми розосередили за кількома напрямами. Власне, її науковий супровід забезпечували директор Інституту археології НАН України академік П.Толочко та керівник архітектурно-археологічної експедиції цього Інституту кандидат архітектури В.Харламов (якому так і не судилося стати п’ятдесятирічним). На час «визрівання» проблеми в 1992 р. автор цих рядків став головою комітету з питань науки і технологій новоствореної Київської міської держадміністрації (КМДА) у складі «команди І.Салія». Це давало шанс підтримати вирішення проблеми адміністративно, у рамках скромних тоді можливостей міста.

Найскладнішим було, зважаючи на фактично державний рівень проблеми, привернути увагу до її вирішення громадськості та вищих ешелонів влади. У зв’язку з цим було створено Благодійний фонд відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря ХІІ—ХХ століть у м. Києві, установчі збори якого відбулися 16.01.93 р., а статут зареєстровано 01.04.93 р. До складу засновників фонду увійшли, зокрема, О.Гончар, народний художник України А.Чебикін, президент Спілки архітекторів України І.Шпара, намісник Св. Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Даниїл, В.Харламов та ваш покірний слуга. Функції президента фонду погодився взяти на себе О.Гончар. Олесь Терентійович на той час був важко хворий і не міг брати безпосередньої участі в акціях фонду. Проте ліпшої кандидатури, ніж автор знаменитого «Собору», бути не могло. Серед багатьох акцій фонду було, зокрема, полум’яне звернення до всієї України «Піднімемо з руїн визначну святиню України — Михайлівський Золотоверхий монастир», опубліковане за підписом Олеся Гончара в «Голосі України» за 03.03.93 р.

Добре пам’ятаю також робочу зустріч із питань відновлення Золотоверхого в резиденції УПЦ Київського патріархату. Засідання вів на той час заступник патріарха Київського і всієї України блаженніший митрополит Філарет, а мені випало сидіти за столом поруч із святійшим патріархом Київським і всієї Руси-України Володимиром. Вражала глибина думки й миролюбність цієї, тоді вже тяжко хворої людини, яка пройшла аж надто тернистий життєвий шлях. Уже потім, улітку 1995 року, перебуваючи у відрядженні, з жахом спостерігав по телебаченню останній шлях патріарха до Софії. Було враження, що українська влада так і не усвідомила досвід початку буремних 1990-х рр. Усього-то й треба було — вислухати аргументи сторін. Іншого шляху демократія не знає. За часів «нашої Київради» зразка 1990—1994 рр. такий ганебний сценарій був би просто неможливим. (Це вже потім стало очевидним, що вона була найбільш демократичною та, щоправда, найменш прагматичною — у матеріальному сенсі діяльності депутатів.)

Адміністративна частина проекту вирішувалася таким чином. Після створення комітету в травні 1992 р. уже станом на липень того ж року було підготовлено розпорядження представника Президента України в м. Києві «Про відновлення Золотоверхого Михайлівського монастиря», яке передбачало розгортання з того ж місяця проектних підготовчих робіт в частині проведення архітектурно-археологічних та інженерних досліджень залишків храму та некрополя на його території. На ці потреби передбачалося щорічно виділяти протягом 1992—1996 рр. кошти в сумі 850 тис. крб. (із подальшою індексацією). Підтримувалося також створення вже згаданого благодійного фонду. Це розпорядження було підписано 5 серпня 1992 р. за №798. Єдиною його відмінністю від варіанту, запропонованого комітетом, стало те, що замовником робіт визначався новостворений тоді комітет з охорони та реставрації пам’яток історії та культури й історичного середовища (Р.Кухаренко). Ця інформація залучена безпосередньо з тексту розпорядження. Для непосвячених у таємниці службового діловодства підкажу — заслужений архітектор України Р.Кухаренко на той час обіймав посаду керівника згаданого комітету, точніше, оскільки йдеться про новостворений комітет, — щойно був призначений на цю посаду.

Невдовзі В.Харламов зі своєю групою розпочав згадані в розпорядженні розкопки. У цей час ми постійно спілкувалися: він мене знайомив з ходом розкопок, а я, користуючись авторитетом депутата та зв’язками в КМДА, допомагав йому вирішувати поточні проблеми — знесення споруди, яка частково закривала фундамент собору, куди дівати ґрунт із розкопки в умовах міста тощо.

Потім події розвивалися таким чином: наш комітет було ліквідовано у квітні 1993 р., ще через кілька тижнів усунули з посади вже самого І.Салія. На жаль, як це часто буває на регіональному рівні, для наступного складу КМДА проект, про який ідеться, став «чужим» і особливого ентузіазму не викликав. Ще через якийсь час її очолив справжній будівничий — О.Омельченко, який повернувся до вирішення згаданої проблеми. Згодом були підписані з цього питання спершу указ (грудень 1995 р.), пізніше — розпорядження Президента України (січень 1996 р.), а ще пізніше — розпорядження голови КМДА (червень 1996 р.). І вже в лютому 1998 р. над площею з’явилася дзвіниця. Власне, останній період цієї історії добре відомий і неодноразово висвітлювався (Р.Кухаренко. «Дорога до храму»).

Але слід розставити деякі крапки над «і». На час, про який ідеться, автор цих рядків був уже далекий від можливості реально впливати, а потім втратив і причетність до реалізації проекту, а В.О. Харламов 1996 року помер. Власне, наведене вище посилання та деякі інші матеріали з цього питання були підняті автором уже в процесі підготовки цієї статті.

…Якось один із моїх знайомих, коли я розповів йому про причетність до відбудови Золотоверхого, сказав мені: «Ти в житті взагалі більше нічого можеш не робити». Щоб нічого не робити, не склалося, але я цілком свідомий внутрішньої гідності щодо причетності до святої справи.

Імовірно, внаслідок того, що Р.Кухаренко підключився до проблеми вже в ході її реалізації, він не був обізнаний з усіма деталями попереднього періоду. Цитую зі згаданої публікації: «З утворенням незалежної демократичної Української держави, на хвилі національного піднесення, ідеї відродження знищених пам’яток — характерних символів нашого міста — заволоділи серцями багатьох громадян як в Україні, так і за її межами.

Зважаючи на це, 1994 року Управління (на той час — комітет) охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища КМДА з власної ініціативи зробило перший реальний крок у цьому напрямку…»

Ще більш прикро, що в такому ж стилі витримана стаття «Дзвони Михайлівського Золотоверхого залунають над Києвом 24 травня 1998 року» у розділі «Столичні новини» масової газети РІО, №7 (лютий 1998 року). Тут, на запитання кореспондента, був визнаний факт існування вже згаданого розпорядження № 798 за підписом І.Салія, але вказано на його вади та хиби в діяльності згаданого фонду, зокрема щодо невеликих коштів на його рахунку… Не знаю, в чому там полягала проблема з коштами, але в умовах галопуючої інфляції хіба могло бути інакше? Особливо прикро, що згаданий період не відбито в експозиції музею історії відбудови Золотоверхого, розташованого тут же, в монастирській дзвіниці.

Отже, кілька висновків: усе-таки були активна громадська ініціатива щодо відновлення собору та конкретні організаційні заходи щодо початку відновлювальних робіт. Також були виконані в нормальному режимі, наскільки я розумію, археологічні розкопки. Бо, чого гріха таїти, іноді навіть і великі будівничі грішать скороспішністю. А археологія не терпить суєти. Принаймні, вона беззахисна перед ковшем екскаватора. Автор, звичайно, не знайомий з науковими результатами розкопок. Проте репутація В.Харламова, який до цього «копав» Переяслав-Хмельницький і київський Поділ (це відомо навіть автору — не гуманітарію), не дає підстав сумніватися щодо якості виконаних робіт. А якщо коротко, то всім добре відомо: початок — половина діла!

А тепер про світле й головне. Олесь Терентійович Гончар (1918—1995) 4 квітня записав би у свій актив ще один рік. Добра Вам пам’ять! Не можу також ще раз не згадати моїх друзів Івана Івановича Українського (1943—1997) та Віктора Олександровича Харламова (1946—1996). Знаю, є у підвалинах наших соборів і їх незримі цеглини.