Двоє українців вперше в історії країни дісталися Тихого океану автостопом
Чи можна подорожувати без грошей? В одних це запитання викликає легку усмішку — «Ну якщо довго й уперто ходити пішки...», в інших — саркастичну — «Бачили ми таких гоп-стопників, там гаманець поцуплять, там — машину». Треті й зовсім нічого не скажуть, лише розведуть руками.
Киянин Андрій Сапунов і донеччанин Олександр Стонаєв на власному прикладі довели — можна. Понад чотири місяці тривала їхня експедиція, під час якої вони безкоштовно попутним транспортом перетнули неосяжні терени Співдружності незалежних держав. Хлопці побували в Башкирії, Чувашії, Татарстані, Удмуртії, за казахським кордоном, перетнули Сибір, скупалися в озері Байкал, нарешті приїхали до Владивостока і, переправившись через Охотське море, досягли кінцевої точки подорожі — острова Сахалін.
Ось, що вони взяли з собою в дорогу: рюкзаки, забиті теплими речами та найнеобхіднішим туристичним спорядженням, трішки грошей виходячи з розрахунку — 1 долар на день, фотоапарати «Зміна» ще радянського виробництва, настільки ж старі годинники «Електроніка» і, ясна річ, неабиякий заряд оптимізму. «Світ добрий і щедрий», — стверджують вони, — «у людському суспільстві можна проіснувати завжди, навіть коли тебе пограбували й у кишені не залишилося ні копійки, померти від голоду просто не дадуть».
Утім, помирати наші герої не збиралися, навіть навпаки. Бадьоро почавши подорож із музичного фестивалю «Грушинський», що під Самарою, на тисячах кілометрів трас наспівували всім відомі бардівські мелодії та не давали нудьгувати ні собі, ні проїжджаючим водіям, ні торгуючим сільським бабусям. Розважали навіть похмурих інспекторів на постах ДАІ.
Головний секрет в автостопі — здивувати й зацікавити своїм виглядом, щоб не зливатися з навколишньою обстановкою, не скидатися на пришляховий стовп. Надінь кислотного кольору куртку — багато хто вбачатиме в тобі пропагандиста рейв-культури, комусь нагадаєш дорожнього робітника, а хтось вирішить, що ти парашутист і добираєшся на аеродром. Поруч великий рюкзак — і відразу відступають думки про дорожній бандитизм. Будь несхожим на інших. Віртуозний привітальний помах правою рукою — і машина твоя.
Отже, десятки разів повторюючи одну й ту саму операцію, можна успішно проїхати трасою тисячі кілометрів. А як же на Далекому Сході, де автодорога сходить нанівець, де її поглинають нескінченні тайгові болота? Там «наукові мандрівники» (як називають себе автостопники) пересідають на залізницю й не менш ефективно рухаються нею. Лише трішки фантазії. Уявіть собі, що колія — це та сама автотраса, а локомотиви на ній — потужні вантажівки-далекобійники. Ясна річ, вимахування руками в такій ситуації корисні лише задля фіззарядки на свіжому повітрі. Зате є вокзали, де відстоюються поїзди, ті ж таки пости ДАІ. Варто лише залізти до машиністів у кабіну, вразити їх тим, що твоя подорож дуже далека — і з великою часткою ймовірності тебе візьмуть із собою. І залишиться тільки насолоджуватися неосяжною тайгою за вікном, ревінням двигуна, що долинає з машинного відділення, і забрудненим мазутом одягом.
У морському порту Ваніно в ролі водія виступає вже капітан судна, котрому пропонують перевезти без грошей на Сахалін двох заїжджих українців. «Салом то хоч розплатитеся?» — намагається віджартуватися він. «Вже все з’їли по дорозі, два місяці до вас добираємося». Що ж робити, віддають швартові, і хлопці пливуть уже відкритим морем.
Якщо в поїздці випадає спілкуватися переважно з чоловіками, й ти відчуваєш, що твій характер відверто грубішає, найкращий рецепт від цього — зайти в редакцію будь-якої місцевої газети. Симпатичні молоді журналістки неодмінно оточать тебе увагою, візьмуть інтерв’ю, сфотографують, напоять чаєм, зголосяться показати визначні пам’ятки рідного міста, а мо’ й обдзвонять своїх знайомих, аби влаштувати мандрівників на нічліг.
Досвідчені подорожні мають і деякі забобони — якщо побризкати на дорогу пивом, то машина відразу ж зупиняється. А якщо українським пивом — тим паче. Добре, що «Оболонь» тепер продається «від Москви до самих до окраїн»... Якось на глухій сахалінській трасі, після двогодинного стояння на одному місці, було відкрито культову літрову пляшку патріотичного напою та зрошено ним дорогу. І п’яти хвилин не минуло, як «застопилися» три автомобілі водночас. Перед дорогою Андрій купив 36 пакетів вермішелі «Мівіна», які проїхали з ним усю Росію, і останню з них символічно доїли в Комсомольську-на-Амурі, на «краю землі». Оце вже воістину «підтримаємо національного виробника».
Проте харчуватися в таких поїздках доводиться, переважно, місцевими продуктами. Коли в районі ловлять рибу, то вона відразу потрапляє на стіл і наших героїв. Коли збирають гриби чи ягоди — місцеві жителі охоче пригощають гостей іздалеку. Чай, сіль і спеції використовують усі, тож із ними проблем не виникає. Найголовніше — дотримуватися головного принципу автостопу — все добувати без грошей. Ночувати найпростіше в наметі, а коли дощить — доводиться шукати нічліг у містах. Це теж робиться за спеціальними технологіями. В одному з романів Олександри Марініної є епізод, коли оперативник МУРу, несправедливо обвинувачений у скоєнні злочинів, змушений тимчасово піти в тінь, аби потім ефектно з’явитись у фіналі й викрити справжніх злочинців. Там використовується такий хід: герой сідає в метро й починає уважно по обличчях вивчати пасажирів. Нарешті потрібну людину знайдено — симпатична молода дівчина дозволяє не лише тимчасово пожити у своїй квартирі, а й допомагає в боротьбі зі зловмисниками. Метод хвилинного знайомства доступний не лише геніальним сищикам, а й помірно проникливим мандрівникам.
Люди, котрі мають схильність до такого роду занять, об’єднуються в організації. Одна з таких існує і в столиці — клуб автостопу «Магістраль». Наявність статуту, печатки й розрахункового рахунку в банку аж ніяк не означає, що люди там збираються з похмурими сірими обличчями слухати чергову лекцію про керівну та скеровуючу роль майстрів автостопу першої категорії чи про те, що першим, хто дістався міста N, вважається той, хто наклеїв на черевик на правій нозі пам’ятника Леніну на головній площі радісний плакат: «Я випив два літри «Фанти». Навпаки — збори проходять в оптимістичному молодіжному дусі, дегустується пиво, привезене з різних міст і країн, під аромат східних пахощів і африканську музику будуються плани подальших поїздок. «Не мине й року, як читачі знову матимуть змогу вражатися нашою черговою сміливою експедицією», — обіцяють на прощання Андрій і Саша.