Ви помітили, як скоро ми забули про довоєнне життя? Як стерлися дні тижня? І що тепер у нас свій календар. Дев'ятий день війни... Повномасштабної війни, в яку ніхто жодним чином не міг повірити. Хоча війна в нашій країні вже восьмий рік...
Ми так довго шукали національну ідею. А вона в перші ж дні чітко викристалізувалася у простих словах — «Російський корабель, іди на...». І тепер важливо тільки одне — перемогти. А потім ми самі з усім розберемося...
Ми як ніколи єдині у своїй лютій ненависті до ворога і в шаленій любові до дому. І водночас у кожного з нас нині свій досвід. Хтось на передовій прикриває собою тили й жене ворога з рідної землі. Хтось захищає підступи до домівки. Хтось, рятуючи дітей, залишив свій дім і поїхав шукати притулку в спокійнішій частині України, хтось — в іншій країні. Соцмережі рясніють їхніми постами з відчуттям провини та сорому. «Вибачте мені, друзі, я з дітьми виїхала з України. Розумію, що можу когось розчарувати, але таке життя...»
Хтось живе в підвалах або уривками спить у коридорі власної квартири, під обстрілами. Деінде — без їжі й ліків. І вже без домівки. Змучений утомою, страхом і роздратуванням, яке виливається у слова: «Перестаньте бравірувати гаслами та розводити соплі в соцмережах, якщо перебуваєте у відносно безпечних місцях або взагалі за кордоном. У вас немає на це морального права, якщо ви не в місцях активних бойових дій, гуманітарної катастрофи й не стоїте в теробороні під вогнем...»
Нам зараз так легко скотитися в докори. Бо всім нам страшно. Страшно й нестерпно боляче. Боляче, коли гинуть наші солдати. Ще більше — коли мирні дорослі та діти. Боляче, коли прекрасні вчора міста сьогодні перетворюються на жахливі руїни й занурюються в гуманітарну катастрофу.
Нам страшно виїхати і страшно залишитися. Боятися — це нормально. Не боїться тільки дурень. Наш настрій — гойдалка. Вчора — ейфорія, сьогодні — злість, а завтра... Ніхто не знає, що буде завтра. Ніхто не може дати пораду — втікати чи залишитися. Кожен приймає рішення для себе. Виходячи з власних сил і ситуацій.
Ми всі на нервах. І ті, хто на лінії фронту, і ті, хто виїхав, і ті, хто в підвалах. Ми віримо тільки в одне — ми переможемо, бо ми на своїй землі. Бо весь світ зачудувався, бачачи, що наша армія — непереможні берсерки. І, щоб перемога прийшла, щоб допомогти нашим захисникам наблизити її, ми мусимо залишити всі рефлексії на потім і вперто працювати. Кожен на своїй ділянці. Захищаючи тили, готуючи коктейлі, допомагаючи передовій, випікаючи хліб, здаючи кров, евакуюючи й підтримуючи тих, хто цього потребує. І мріяти. Про те, чим займемося після перемоги. Як зробимо манікюр, відбудуємо будинки, засадимо город, навчимо дитину кататися на новенькому велосипеді, проведемо нарешті реформи, відбудуємо «Мрію» і, можливо, навіть вирушимо в Антарктиду подивитися на пінгвінів...
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.