Усе минає. Навіть від величних споруд залишаються самі руїни. Лише точно вивірене слово доносить пам’ять про те, що хвилювало колись людей. Журналісти, вчені, письменники, селяни вписали свої штрихи в історію найбільшої техногенної аварії у світі. Кожен із них по-своєму висловив те, що його хвилювало. Пам’ять про Чорнобильську станцію збережеться в анекдотах і афоризмах, породжених знаменитою аварією. Українці, які завжди славилися життєлюбним гумором, тоді перевершили самі себе. Ну чого варта нищівна фраза: чорнобильський ядерний вулкан згас не тому, що його засипали піском, а тому, що його закидали... партквитками.
Недоброї пам’яті автора проекту атомної станції академіка Александрова народ одразу нагородив премією - «Чорнобильською»...
«Герб Чорнобиля» - двоголовий хохол - засвідчив нове ставлення до життя...
Хоча оптимісти трималися («українці така нація - не страшна їм радіація»), стало очевидним, що після вибуху, як після війни, жити так, як і раніше, ми вже не зможемо.
Партія, за звичкою вдавши, що нічого не сталося, вивела колони демонстрантів на Хрещатик. Проте на пісні, заяложені першотравневі заклики комуністів народ відповів своїми першотравневими гаслами:
- Мирний атом - у кожний дім!
- Комунізм - це радянська влада плюс радіоактивація всієї країни.
- Мирний атом у руках ідіота небезпечніший за атомну бомбу.
- Виконаємо п’ятирічку за п’ять наносекунд!
- На їхні мілітаристські ядерні випробування відповімо своїм мирним вибухом!..
Чули? Київську область перейменували в Помиранію...
Зі шкільної лави ми вбираємо в себе гоголівський пафос щодо рідної землі. Тоді дайте відповідь на таке цікаве запитання: яка найширша річка на Землі? Виявляється, Прип’ять... Мало який птах долетить до її середини...
Кияни тими днями смішили одне одного історією про те, що влада купила в японців трьох роботів і пустила копати лаз під Чорнобильський реактор. Два з них відразу здохли, а одному вдалося втекти. Проте його все-таки зловили в лісі й знову послали копати землю. Незабаром він теж наказав довго жити...
Три стадії променевої хвороби: стерилізація, реанімація, кремація...
Наприкінці квітня ті, хто їхав із Борисполя до столиці, звернули увагу на кортежі чорних «Волг» та «Чайок», що возили до аеропорту жінок похилого віку з дітьми. Поповзла чутка: начальство відсилає своїх дітей із тещами чимдалі від зараженого міста...
Крізь чорний гумор дедалі частіше став пробиватися страх за життя своїх дітей та рідних, кияни діляться на веселих і кмітливих. Веселі розповідають анекдоти і сміються в Києві, а кмітливі знаходять собі роботу на стороні та й їдуть...
Влада не усвідомлювала віддалених наслідків того, що сталося. Щоб утримати людей, які тіка- ли з міста, киянам перестали бронювати квартири. Після такого рішення вони стали майже невиїзними у власній країні - їм уже не можна було завербуватися на Північ. Поповзли чутки: нас замикають у місті й збираються провести грандіозний експеримент. Мовляв, входимо в атомну еру і слід звикнути до радіації - це наш «захист» від майбутніх зоряних війн...
Іронія народу накинулася на неправду та лицемірство у ЗМІ.
- Знаєш, що таке мілірентген? - запитували одне в одного кияни. І з убивчою посмішкою видавали:
- Це рентген, пропущений через програму «Время».
До телевізійних новин кияни ставилися особливо ревно. Слід сказати, саме на телебаченні найважче вдавалося приховати розгубленість та нікчемність партійного начальства. Тут раптом з’ясу- валося - воно зовсім не готове до прямого діалогу з народом у тяжку хвилину. У перші дні оратори, як знаменитий хлопчик із записної книжки Ільфа, «плуталися в шмарклях». Потім, вочевидь, старанно прорепетирувавши, почали брехати природніше. Випустили на передову маститих академіків, до яких раніше наш народ традиційно ставився з повагою. Мабуть, їм повірили б і цього разу, якби оратори не так страшенно суперечили один одному.
Ім’я академіка, який особливо прославився безапеляційною брехнею про становище на станції після вибуху, невдовзі стало загальним. Фізики, поруч з іншими відомими одиницями виміру, ввели його ім’я як одиницю... брехні. Незабаром він зник з екранів. Схоже, система стукачів дуже успішно виконувала функцію зворотного зв’язку з глядачем.
Оскільки питання залишалися без відповіді, чутки щодня обростали іронічними подробицями. Академічна інтелігенція жартувала з залученням спеціальної термінології: в усьому світі радіацію міряють рентгенами, греями, мілірентгенами, кюрі, а в нас - разами. Річ у тім, що щодня повідомлялося: «становище поліпшилося в два рази». Анекдотичність такого «виміру» впадала у вічі. Крім того, щойно офіційні джерела дозволяли собі хоч якусь точність, одразу ж виявлялися тривожні накладки. Так, 8 травня, напередодні широко розрекламованого міжнародного велосипедного пробігу Хрещатиком, міністр охорони здоров’я повідомив, що рівень радіоактивності 0,2 мілірентгена, а за тиждень, після того, як кілька разів було заявлено, що «становище значно поліпшилося», повідомили, що рівень становить 0,32 мілірентгена...
Напружені обличчя людей у метро і трамваях теплішали, коли хтось (не соромлячись стукачів), запитував майже на весь вагон:
- Чули нову програму українського радіо?
- Яку?
- «Говорить радіоактивна Україна»...
І для найменших: «Радіо-няня»...
Навіть діти розповідали власні чорнобильські анекдоти. Мій син, якому тоді було чотири з половиною роки, приніс із дитсадка новий варіант казки про Колобка: Вовк зустрів у лісі Колобка й каже йому:
- Колобок, Колобок, я тебе з’їм.
А Колобок відповідає:
- Не їж мене, Вовче, тому що я не Колобок, а їжак із Чорнобиля...
Та на додачу розповів казку про білого бичка, який встиг долічити лише до десяти рент- генів...
Звичайно, сьогоднішні діти і слів таких не вимовлять. Однак тоді ядерна наука опанувала масами як ніколи. Я, для прикладу, на початку травня взяв у знайомих фізиків в інституті радіометр (мене попросили не показувати прилад нікому, щоб не накликати мороки) і з дитиною пішов на пляж перевірити, якими стежинами на нашій Русанівці можна ходити.
Щойно ввімкнули прилад, відчули себе сталкерами. На асфальті, який мийні машини мили дуже регулярно, радіометр поводився пристойно. Лише біля бордюрів та глибоких тріщин він виявляв занепокоєння. Однак тільки-но ми ступили на стежину, яка веде на пляж, прилад ніби сказився - почав дзенькати. Ще гірше стало, коли ми відхилилися від стежини і спробували йти старим листям. Через якихось сто-двісті кроків моя дитина почала відчувати небезпечні зони без жодного приладу: «Тату, там листя, туди не йди!»
Тодішні бувальщини були страшніші за анекдоти. Багато людей клялося, що бачили на Десні дивних жаб, які стрибали краєм калюжі. «Що воно за жаби? - все не могли зрозуміти. - Невже так швидко зазнали мутацій, що впізнати не можна?» Ближче підійшли - з’ясувалося, що це облисілі горобці стрибають, оскільки без пір’я злетіти не можуть.
Ну а історія про селянку, яка на радіоактивному лузі під Іванковом пасла корову, загорнену в целофан, побувала в усіх газетах...
Радіацією були стурбовані всі. Сам чув розмову двох селянок в електричці, які обговорювали питання, як врятуватися від цієї напасті. Одна казала: «Нам тепер ця радіація взагалі не страшна, бо ми всюди, де можна, навіть у нужнику, навіть під грушею, геть усі доріжки посипали хлоркою та гашеним вапном»...
Приїхав знайомий зі Свердловська. Там йому докучали запитаннями: це правда, що в Києві так багато людей помирає, що труни вже скінчилися і покійників ховають, загортаючи в целофан?..
З Баку привезли новину про те, що коли там киянин спробував поселитися в готелі, номер дали дуже неохоче. Однак потім покоївки й коридорна зчинили галас, мовляв, вони не працюватимуть, якщо ця людина залишиться в готелі... І адміністратор, вибачаючись, виселила його з готелю: «Ви ж зрозумійте, вони люди й переживають, щоб ця зараза не перебралася на їхніх крихіток. У них діти». Хлопець переночував на вокзалі й наступного дня взяв квиток додому...
Ну, Схід - справа темна. А Захід який! Ще можна зрозуміти югославів, чутливих до радіації після їхньої ядерної невдачі 66-го року й загибелі ядерників від опромінення, - вони перестали приймати туристів із Києва. Однак і решта Європи зомлівала від того, що сталося. Приїхала зі Швейцарії схвильована Муза Речмедіна - двадцять перша українка Базельського повіту, як ми її жартома називали. Розповіла, що в Західному Берліні зайшла до знайомих, екологічно стурбованих німців. Вони запропонували їй найкращу і найчистішу їжу. «Що це?» - жахнулася вона, дивлячись у тарілку. «Сочевиця, яку ми пророщували три дні. Ми тепер їмо тільки таку знезаражену їжу. Важливо, щоб у ній не проклюнулися ростки. Тоді вона дуже поживна і багата на вітаміни»... Глянувши на її зблідле обличчя, німкеня додала: «Із солідарності з вами ми відмовилися від полуниці. Щоправда, ми її наїлися. Вона в нас із березня»...
З «Інтуриста» відпустили всіх гідів та перекладачів - роботи немає і не передбачається. Боже- вільний світ...
Зате моя сусідка по будинку, яка жила останніми роками в Баку, зітхнула після вибуху з полегшенням:
- Все має зворотний бік - тепер я легко поміняю свою квартиру в Баку на Київ.
- А повертатися до Києва не боїшся?
- Боюся, але в Баку жити й без радіації не можна!..
Вірменин, із яким їхав у купе з Сімферополя, весь час стогнав: «Яке прекрасне місто було Київ. На будь-яку столицю можна було поміняти. Проте я не поміняв би ніколи! А тепер мої знайомі хочуть поміняти Київ на Єреван, щоб утекти від радіації, і не можуть!..
Життя на зараженій землі викидало дивні штуки. На вулицях у ті дні з’явилася величезна кіль- кість покинутих собак. Це була реакція на те, що по телебаченню заявили: вовна тварин під час прогулянок набирає дуже багато радіації. Мовляв, у кожного собаки можна виявити мінімум пів- рентгену...
Собаки тинялися вулицями. Вили. Тут комуністична влада виявилася на висоті. Відловлення і знищення тварин було організовано майже миттєво.
З делегацією кінематографістів їздили до Чорнобиля і на Прип’ять. У порожньому містечку атомників за нами ув’язалася зграя собак. Вона мчала за рідкісним тут автобусом, гавкаючи так люто, що ніхто не наважився вийти. Страшно. Хтось пригадав, що вже десь читав про чорнобильських собак, які очолюють вовчі зграї і нападають на села, на тварин. Від них немає рятунку, оскільки вони добре знають поведінку людей...
Тоді комуністична влада в Україні намагалася поводитися м’яко як ніколи. По всьому Союзу лютував Лігачов, нав’язуючи всім свій «сухий закон», а в Києві раптом створився алкогольний рай.
Народ на це одразу ж відреагував байкою:
- Знаєш, що розсипалося після чорнобильської катастрофи насамперед?..
- ..?
- Товариство тверезості...
Хоча в газетах друкували статті спеціалістів-медиків, які запевняли, що чутки про корисність «Каберне» в радіоактивній зоні не підтверджені, що на атомних підводних човнах команді не дають цього вина і взагалі спиртних напоїв, люди на такі повідомлення відповідали усмішкою: «Ну, забрехалися вже геть!» І, наче на підтвердження цього, в усіх магазинах з’явилися найрізноманітніші сорти «Каберне»: молдавські, кримські, кавказькі. Влада намагалася оперативно однією рукою виправити те, що писали в газетах другою.
За чаркою народ веселив сам себе розповідями:
- Чув? Харчова промисловість випустила нову горілку: «Чорнобильська особлива» - 40 рентген»...
- У Києві магазини «Продукти» вирішено перейменувати на магазини «Радіотоварів»...
- У ресторанах пропонують новий коктейль: «Чорнобильський». Рецепт приготування - на склянку горілки три краплі йоду...
Упродовж лічених днів місто викинуло за свої межі стільки матерів із дітьми, що в Києві став відчуватися явний дефіцит жінок...
- Хлопці, підемо до дівчат! - Та вони ж радіоактивні! - То це ж добре: раді та ще й активні...
Гумор катком пройшовся по українському чоловікові.
Чорнобильський хлопець пішов прати штани на річку. Прав, прав, аж поки вони не попливли. Він бігає берегом і кричить не своїм голосом. Його запитують:
-Ти чого побиваєшся, хлопче?
- Та штани он попливли.
- Ну й хрін із ними, знайшов через що так побиватися.
- Так хрін із ними саме й поплив...
Чемпіонат світу з футболу викликав у Києві небувалий ентузіазм. У чоловічої половини він геть витіснив розмови про радіацію. Проте настало
15 червня. Чорний день для киян - наша збірна програла бельгійцям. Раптом усі знову відчули, що радіація присмажує. Знову почало дерти в горлі...
Чорний гумор спалахнув із новою силою: Київське бюро подорожей і екскурсій організувало новий маршрут: Київ-Чорнобиль-Берковці...
Незабаром туристську тему обновили іншим оголошенням Київського бюро подорожей і екскурсій: «Приїжджайте до нас у Київ, і ви будете приємно вражені!»...
Зустрів колегу, який писав про проблеми науки. Він зізнався:
- Не можу тепер читати захоплених статей про вчених. Не можна писати про них ту липу, яку писали колись. І треба забути, що вчені - білі ангели, благодійники, які не помиляються. Ой, як помиляються, і треба їх мордою об асфальт, щоб теж не витали у хмарах. Адже я ще десять років тому не без задньої думки запитував про ядерну небезпеку Боголюбова, Блохінцева... Вони переконували мене: від реакторів небезпеки - нуль.
- Ну, з Блохінцева тепер що візьмеш...
- А де ми були? Рятувати ситуацію, розплачуватися за помилки вчених усе одно доведеться рядовому пожежникові, солдатику, міліціонеру. Саме простого пожежника показуватимуть скрізь як героя, який врятував Європу...
Певне, не тільки цього журналіста розпікали такі сумніви.
Марення і вигадка, чорний гумор і містика сплелися воєдино. Тоді ще не до кінця було зрозуміло, які наслідки це матиме. Сьогодні можна підбити попередні підсумки: впала влада, що так безсовісно брехала; ядерна фізика перестала панувати над умами, і від неї відвернулися не лише в нас, а й у благополучніших та багатих суспільствах; люди в країнах, які виникли на руїнах імперії брехні, стали болісно реагувати на будь-яку державну брехню. Це, мабуть, найголовніший і найважливіший урок Чорнобиля.