Журналістським «вестибулярним апаратом», що дозволяє орієнтуватися в просторі, твердо стояти на ногах, рухатися, не згинаючи спини, називає професійні стандарти голова Комісії з журналістської етики Володимир Мостовий. На його думку, кожен журналіст щодня повинен ставити собі запитання: «Яке право я маю судити людей?» - добре розуміючи, що його помилки не мають строку давнини.
Професійні стандарти, включаючи етичні норми, - це повітря, атмосфера справжньої журналістики. На жаль, вона, на думку багатьох, не стала «четвертою владою», не зумівши забезпечити собі незалежність. Тому у світі ЗМІ безліч спонсорських і відомчих «правд», тому там пасуться, за влучним висловлюванням голови Української асоціації медіаюристів, члена Комісії з журналістської етики Тетяни Котюжинської, спритні «дівчатка і хлопчики, які насправді тільки підставки для мікрофонів», вони й продукують політичну та економічну «джинсу», даючи заробити на цьому своїм головним редакторам, а також надаючи власникам своїх ЗМІ можливість втягнутися у якісь довколаполітичні ігри… Однак факт і його висвітлення - це не товар, журналіст у своїй роботі реалізує право громадян одержувати об’єктивну інформацію. Ці принципи повинні захищатися професійною спільнотою, бути мірилом «цехової солідарності». Але, як зауважив відомий журналіст Микола Вересень, «спільного знаменника, загальних «правил гри» у журналістиці не існує». Там, де починається відверта продажність або відносно безневинний «піар», журналістика закінчується, і немає того «знаменника», до якого її можна було б привести.
Однак масового осуду продажних журналістів у професійному співтоваристві не спостерігається. Багато «колег» кажуть, що змінювали свій «світогляд» безліч разів, відповідно до «забарвлення» ЗМІ, куди наймалися на роботу, - і зізнаватися в цьому їм абсолютно не соромно.
Але все ж таки загальні «правила гри» для журналістів є - це дотримання ними Етичного кодексу. Таких кодексів зараз небагато: Етичний кодекс українського журналіста, прийнятий підписантами Комісії з журналістської етики, Кодекс професійної етики Національної спілки журналістів, та й у Міжнародної федерації журналістів є свій кодекс. Якщо журналістська спільнота зупиниться на якомусь варіанті кодексу, вона тим самим розширить і свої права, і обов’язки.
Чи суперечить теорія практиці?
Про це і ще багато про що йшлося на науково-практичній конференції «Професійні стандарти та етика в журналістському середовищі України: проблеми і перспективи». У конференції, що відбулася за підтримки спільного проекту ЄС і Ради Європи «Сприяння європейським стандартам в українському медійному середовищі», взяли участь учені, викладачі, журналісти з усієї України.
Компонентом не тільки професійної освіти, але й виховання студентів журналістську етику назвав директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Шевченка Володимир Різун. Однак, на його переконання, випускника на першій же роботі у ЗМІ змушують забути про те, чого його вчили в університеті, і «робити те, що потрібно».
І тут виникає питання питань: а вчили - чого? Щороку десять тисяч молодих журналістів починають «борознити простори неляканої журналістики», однак 80% відразу ж сходять з дистанції. Найчастіше між теоретичними знаннями, отриманими від викладачів, які здебільшого «не нюхали журналістського пороху», і реальною журналістською практикою - величезна прірва. Під час практики у редакціях студентам важливих справ не довіряють. Тому навіть фахівцем-початківцем випускника вузу назвати не можна. Журналісти-практики, які «прориваються» у викладання, не володіють методологією і дидактикою, що також ускладнює для студентів опанування навчальних тем.
Спробою поєднати журналістський досвід з наукою стало видання «Практикуму з журналістської етики». Автори - професор, доктор філологічних наук Валерій Іванов і журналіст, завідувач кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький. Книжка гарна і як підручник для студентів, і як варіант професійного спілкування з її сторінок з журналістами-практиками. До неї включено рішення Комісії з журналістської етики та статті наших провідних журналістів, є теми для дискусій, практичні завдання і ділові ігри для студентів. Основну свою функцію - розвивати (не тільки мислення, але й совість читача) - практикум виконав.
Валерій Іванов, автор першого підручника з професійної етики в Україні, вважає професію журналіста настільки ж соціально відповідальною, як лікаря, учителя і правоохоронця (за іронією долі, у наших реаліях професіоналізм цих людей відкриває простір для корупції…):
- У Франції і Німеччині, наприклад, журналістом вважається людина, яка більше половини своїх статків заробляє в медіа. Той, хто працює у сфері PR або реклами, у Франції журналістом не вважається.
Сергій Штурхецький вважає, що чесних і принципових людей у журналістиці достатньо, але в професійному середовищі не прищеплена нетерпимість до відвертої продажності. Тому треба створити умови, коли порушення журналістських стандартів стане невигідним, щоб людина, що чесно виконує свій обов’язок, відчувала повагу і підтримку суспільства. На жаль, журналістську солідарність в Україні не вітають. Ми замикаємося у своїх колах - практики, представники творчих і професійних спілок, викладачі. Прекрасним майданчиком для дискусій, для знаходження виходу із ситуації могли б стати громадські організації, такі як Комісія з журналістської етики.
Комісії з журналістської етики - на всіх європейських вітрах
Голова Незалежної медіапрофспілки України, член Комісії з журналістської етики Сергій Гузь розповів, що наша Комісія з журналістської етики високо оцінюється в Європі, є членом Європейського альянсу рад з преси і Мережі організацій медійного саморегулювання (МОМС), у якій, окрім України, представлені колишні країни СНД: Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Росія. Причому у нас найдемократичніша комісія - обирають у неї «знизу». Вона не фінансується бюджетом країни. У Німеччині така комісія на третину утримується з держбюджету, решту коштів дають профспілки і видавці.
- Зараз у старому форматі розпущено Британську комісію зі скарг на пресу - це пов’язано з прослуховуванням громадян у корпорації Р.Мердока. Комісія вчасно не виявила ці порушення - тепер її діяльність розслідується урядом, - розповідає Сергій Гузь. - У Європі у сфері професійної журналістської етики в останні два роки розглядаються дві теми: висвітлення терористичних актів і тем, пов’язаних з підлітками і злочинністю. Пресу всерйоз звинувачують у тому, що вона популяризує ідеї терориста Брейвіка, детально аналізуючи його мотиви, на тлі поширення фашистських організацій в Європі. Інформувати треба, не пропагуючи, але й не замовчуючи зло. До речі, Британська комісія з професійної етики має право встановлювати розмір сатисфакції людині, що постраждала через порушення журналістами професійної етики, - таким чином, вона одержує компенсацію, не доводячи справу до суду. Сімнадцять журналістських організацій у Британії вповноважені видавати журналістам єдину прес-карту. До цього ми рухаємося.
Суспільство і журналістська спільнота
- «Загальні правила гри» для журналістської спільноти - це і є Етичний кодекс, - розповідає Володимир Мостовий. - На черговому з’їзді підписантів нашого кодексу була велика «рубка» з приводу статті 2, за якою служіння владі, а не суспільству, є порушенням журналістської етики. Але ми цю статтю прийняли. Краще мати єдиний кодекс, на цьому ми наполягали на з’їзді НСЖУ. Але з’їзд це питання не розглядав. На підставі загального кодексу Національна спілка журналістів України і Національна медіапрофспілка України могли б видавати журналістам єдину прес-карту, яка замінила б редакційні посвідчення. Ці організації мали б право забирати прес-карти у журналістів, що не дотримуються кодексу, - за рекомендацією Комісії з журналістської етики.
- Багатьох журналістів, які беруться за просування «джинси», не вельми турбує громадська думка, зокрема й їхніх колег…
- У тім-то й річ. Рішення нашої комісії зводяться до кількох видів: дружнє попередження молодим журналістам, які припустилися помилки, і громадський осуд, коли ми маємо справу з грубим порушенням кодексу. Громадський осуд розрахований на «нерукоподавання». І якби воно дійсно існувало, то навіть рішення суду було б годі й порівнювати з осудом колег.
У деяких цивілізованих країнах у таких комісіях існує система штрафів для редакцій і окремих журналістів за помилки або свідомі порушення. Ще десь штрафи не виписують, але комісії діють, хоча професіонали і називають їх «беззубими тиграми» або «беззубими драконами». Зате у нас часто можна зустріти таке ставлення журналістів: «Я підпишу кодекс, але після виборчої кампанії, на якій можна «намолотити» грошей».
Цікаво, що на одинадцятому році діяльності комісії робляться спроби об’єднати скривджених, тих, хто одержав «мандат нерукоподавання». Вони збирали круглі столи, писали листи в Генпрокуратуру про перевищення комісією своїх повноважень.
- Про якість освіти… Закінчивши університет, я більше ніколи не зверталася до викладачів із запитаннями, які стосуються професії. Упевнена, це мало кому з випускників спадало на думку.
- Майже завжди існував великий розрив між академічними знаннями і практичними вміннями студентів. Другий рік поспіль я очолюю Державну екзаменаційну комісію в Інституті журналістики КНУ імені Т.Шевченка. Як правило, студенти задовільно орієнтуються в теоретичній базі, але коли моделюєш якусь ситуацію з професійного життя і пропонуєш знайти з неї вихід, починають «плавати»…
Якби від мене залежало, то я набирав би на навчання людей, які вже мають вищу освіту, фах. Півтора року перепідготовки на журналістську спеціальність – і це вже були б не «професійні дилетанти». Адже навчити писати економіста, без сумніву, легше, ніж журналісту освоїти економіку. Але викладачі проти: вважають, що тоді вмре бакалаврат. Ну то й світла йому пам’ять! У вузах Америки після другого курсу студент має вибрати спеціалізацію: економіку, скажімо, право або мистецтвознавство…
Комісія з журналістської етики невдовзі звернеться до Міністерства освіти, науки, молоді і спорту з пропозицією впровадити питання з журналістської етики як обов’язковий компонент підсумкового державного іспиту.
- На конференції ви запропонували створити Асоціацію викладачів журналістської етики.
- А учасники конференції запропонували створити Науково-консультативну раду при Комісії з журналістської етики. У перспективі вона повинна бути. Враховуючи, що у самих викладачів найчастіше немає журналістського досвіду, слід спершу «кувати» викладачів, а потім вже вони «куватимуть» журналістів. Потрібно надати методичну допомогу з викладання журналістської етики. У резолюцію конференції ми винесли положення про те, що Науково-консультативна рада при нашій комісії має розробити рекомендації з наукових досліджень в галузі сучасних медіа.
- Якісна журналістика у нас ніколи не буде рентабельною?
- У наших умовах - ні, не буде. На тлі «таблоїдизації», «пожовтіння» медіа якісна газета приречена мати дуже вузьке коло аудиторії. А якщо немає великих тиражів, отже, немає активних рекламодавців. Тому якісної преси у нас не так вже й багато і вона, переважно, спеціалізована. Суспільно-політичні видання в наших умовах рентабельними бути не можуть. Це значить, що більшість існує за рахунок спонсорів, тобто в абсолютній більшості випадків редакція «танцює під дудку» людини не зовсім порядної, не зовсім розбірливої.
- Хто, на вашу думку, злісні постачальники «джинси» на медіаринок?
- Державні, партійні і комунальні ЗМІ.