Весняна Слава

Народний депутат трьох скликань, лідер Конгресу українських націоналістів, жінка-легенда Слава Стецько залишилася в пам’яті більшості «залізною леді українських націоналістів». Але ті, кому довелося із нею спілкуватися, бачили перед собою ще й цікавого співрозмовника, чарівну жінку, в манерах, вчинках і судженнях якої відчувалася європейська шліфовка.

Кілька років тому, одразу після її дня народження, ми зустрілися й розговорилися про жіночі справи.

«Травень. Каштани. Кімната, буквально завалена оберемками квітів. За столом пані Слава. Вишита сорочка, горда постава, доброзичливий, трохи іронічний погляд, в якому відчувається прихована сила. На руці – каблучки, намиста на шиї. Бездоганні зачіска й манікюр. Ні, бабусею її не назвеш. Вона з тієї рідкісної породи жінок, які в будь-якому віці примудряються бути привабливими. Просто краса з роками стає іншою. Тою, яка накопичується ними протягом життя, а потім ніби просвічує зсередини. Красою душі, розуму й ще тої особливої жіночності, що чимось схожа на останні зимові хризантеми, котрі цвітуть довго-довго, – холоду й морозам всупереч.

У руках у пані Слави чотки. Сміється. Розповідає про усе: про дитинство, підпілля, арешти, зустрічі із чоловіком і соратником Ярославом, про війну, вигнання, Мюнхен, політику, Верховну Раду, про ранкові прогулянки, басейн, до якого так рідко встигає ходити, про кофтинки й про погоду.

«На відкриття сесії треба зшити ще одне плаття, – усміхається пані Слава, – і відповідно підібрати аксесуари. Віддаю перевагу строгому покрою одягу, що намагаюся освіжити прикрасами, хустками на шию, але головне – поставою й посмішкою, без них жоден костюм елегантно не сидітиме. І хоча з поставою з кожним роком чимдалі складніше, по можливості намагаюся форми не втрачати. А ось ніж ходити магазинами, зазвичай віддаю перевагу знайомій кравчині. Жінка є жінка, навіть якщо вона й політик».

На правах найстаршого депутата пані Слава відкривала дві сесії нового скликання. Вона визнавала, що відкриття першої сесії було найщасливішим днем її життя. І честь виступати перед парламентом незалежної України вона вважала воістину царським подарунком долі. «Ще б пак, все життя боротися за незалежність країни, не знаючи, через скільки років або століть ця реальна незалежність настане, а потім раптом отримати її, двічі поспіль заслужити довіру народу, стати депутатом й озвучити всі слова, що накопичилися за все життя, із трибуни Верховної Ради»! Вона виступила, а коли заграли гімн, почала співати разом з усіма, забувши, що перед нею мікрофон і по суті вона є парламентською заспівувачкою, а всі інші – ніби хор, що її супроводжує.

Сам факт, що націоналістка відкриває сесію, викликав сильний опір комуністів, які першого разу навіть намагалися її виступ саботувати. На їхні випади пані Слава реагувала з гумором: «Знаючи сім мов, російської лайки комуністів ніяк не можу освоїти». Та й не вартували вони того, щоб опускатися до їхнього рівня й витрачати на них нерви. А таких комуністів, як Борис Олійник, поважала й не приховувала цього.

Вона справді знала сім мов, а ще – мову дипломатії, яку відшліфовувала протягом усього життя.

Після смерті чоловіка очолювала антибільшовицький блок народів, об’їздила весь світ, зустрічалася з першими особами різних країн світу, розповідала про Україну й українців. Очолювала українську діаспору в Мюнхені, стала одним із засновників Вільного українського університету, сприяла відкриттю українського посольства, про що екс-посол України в Німеччині дотепер згадує із вдячністю:

«Я працював у посольстві Радянського Союзу, – розповідає Олександр Пономаренко, – і коли стало зрозуміло, що Союзу більше немає, посол викликав мене й сказав: «Ви – незалежні, фінансуйте себе самі». А як працювати, звісно, ніхто не знав. У нашому МЗС єдине, що змогли, то це підтвердити мої дипломатичні повноваження як представника України, а щодо решти всі були абсолютно розгублені, про жодне фінансування найближчими місяцями не могло йтися. А працювати все одно було потрібно. Ще за Союзу, попри невдоволення керівництва, я регулярно спілкувався із представниками діаспори, і з пані Славою був знайомий. Дізнавшись про ситуацію, вона зреагувала моментально. У Мюнхені, у приміщенні Вільного українського університету нам виділили дві кімнати. Одразу створили Фонд допомоги, до якого внесли хто скільки зміг. На отримані гроші цей перший «офіс» посольства обладнали всім необхідним: меблями, телефоном, комп’ютером і факсом, залишилося ще й на оплату телефонних переговорів».

Цікаво, що сама пані Слава ніколи не згадувала про цей епізод, очевидно, вважаючи таку допомогу настільки природною, що про неї навіть не варто говорити.

Що ж стосується особистого, визнавала, що з подачі старшого брата, члена ОУН, з ранньої юності займалася підпільною діяльністю, і на чоловіків, які її оточували, дивилася не інакше як на соратників по боротьбі. Крім того, трохи комплексувала із приводу своєї зовнішності, вважаючи себе недостатньо привабливою.

«Усвідомлення того, що я не лише борець, а й жінка, прийшло до мене в 24 роки, коли на конспіративній зустрічі в кафе я познайомилася з 32-річним красенем Ярославом Стецьком. Він говорив про політику, а я просто не могла відвести від нього погляду. Пізніше дізнавшись, що він важкопоранений і лежить у шпиталі в Чехії, під арештом комуністів, організувала мобільну групу і його викрала. Сховала на конспіративній квартирі, вилікувала, а потім ми одружилися».

Саме тоді вона, Ганна Музика, взяла не лише прізвище чоловіка, а і його скорочене ім’я. Саме Славою називав він її в маренні, коли вона вивозила його, пораненого, зі шпиталю. Протягом усього життя вони були соратниками по боротьбі, якої на їхню долю випало цілком достатньо. При цьому не розплескали повноту почуттів. Оскільки завжди підтримували одне одного, не помічали прикрих дрібниць і навіть, коли була можливість, потурали слабостям один одного.

«Я, наприклад, завжди страшенно любила всілякі дрібнички. Повз ювелірний магазин ніколи не могла пройти спокійно. «Ти революціонерка й повинна бути скромнішою», — казав чоловік. Проте, коли з’являлися гроші, щось при нагоді купував. Одного разу привіз мені з Мексики сережки, кулон і перстень із аквамарином. Це улюблені мої прикраси дотепер».

Навіть після смерті чоловіка, продовживши його справу, пані Слава називала його єдиним чоловіком свого життя й ніколи не говорила про нього в минулому часі. «Я завжди відчуваю його присутність, раджуся з ним, ділюся планами й враженнями. І відчуваю, коли він підтримує мої рішення, а коли — ні. Ми, як і раніше, разом радуємося моїм перемогам і тому, як змінюється життя». Адже, знаєте, що для мене найголовніше? Те, що зараз усі ми живемо в іншому житті, у тому, де ваші діти вже уявити собі не можуть, що таке соціалізм, як і ви — що таке війна, розруха, вічне очікування арешту. І це так чудово! Як і те, що мені пощастило до цієї епохи дожити. Дотягтися. Просто таке враження, що я вже кілька життів прожила!»

Багато хто дивувався її енергії й оптимізму. Пані Слава навіть в останні роки була вражаючою трудівницею, під час депутатства у відпустках практично не була й завжди казала, що кращий відпочинок для неї — це робота.

Своє неабияке здоров’я пояснювала тим, що, очевидно, позначаються здорові сільські коріння, плюс до цього — рухливий спосіб життя. Вона любила спорт, до останніх днів щоранку робила зарядку й по можливості намагалася відвідувати басейн. Зі шкідливих звичок мала лише одну: пристрасть до міцної кави, без якої не мислила жодного дня.

І «виписувала рецепт» підтримки оптимізму: «Головне — любити життя, не піддаватися безвихідності й ніколи не тримати ні на кого зла».

«...Ви не уявляєте, як я завжди радію весні! — посміхається пані Слава, завершуючи нашу розмову, — а у своєму житті я ні про що не жалкую. Воно було в мене насиченим і цікавим. І навіть якби випала така можливість — нічого не стала б у ньому міняти.»

…Тринадцятого березня 2003 року пані Слави не стало. «Пішла з життя Жінка, а разом з нею — епоха», — писали газети. А на вулиці вже капало з дахів. Набирала сили її улюблена пора року — весна.