UA / RU
Підтримати ZN.ua

Вершник з мірою в руці

Громадяни мріють про реванш небесний, щоб сірка, вогонь і вершник із податковою мірою в руці, бо одне одному вже знову не дуже довіряють. Добровольство винищено, волонтерство закінчилося, ворог - на порозі, зрадники - на волі. Однак небо, воно як Євросоюз. Геть байдуже до нероб. Навіть якщо вони хороші, щирі й порядні. Вершник і по них проскакає.

Автор: Олег Покальчук

Можна подумати, ми всього цього не знали. Ну, мабуть, не знали точних цифр. Усі ці рахунки, житлоплощі, плюс вульгарні набори нуворишів - годинники, машини... тьху, гидота яка.

Чверть століття до влади приходили здебільшого люди, які полум'яно звинувачували своїх конкурентів у захланності, корисливості, аморальності й жахливому несмаку.

Ну й у відсутності патріотизму, звісно. І самі ставали точно такими самими. Ну не зовсім точно. Еволюції ж ніхто не скасовував. Ставали хитрішими, нахабнішими, безмежно цинічними. І водночас більш красномовними, просунутими, євро- й америко-інтегрованими.

Мабуть, народу ця еволюція в електоральному сенсі ніяк не торкнулася. Любов до дум як жанру мистецтва змінилася любов'ю до телевізійних кобзарів, котрі мистецьки роблять вигляд, що вони так само сліпі, як і український народ, котрий їх слухає. Народ, котрий віддавна прагне справедливості.

Ця забаганка - головний наратив, що формує його самоідентифікацію в найкритичніші моменти історії. Справедливість - універсальне і, хоч як дивно, водночас суб'єктивне поняття. Поняття про належне, що містить у собі вимогу відповідності діяння й воздаяння.

Ми, як народ, водночас і універсальні, і суб'єктивні. Тому в української справедливості два аспекти - релігійний і реваншистський. Релігійний має цілком собі біблійне коріння, з тією лише відмінністю, що виховна роль церков була приблизно такою самою, як нині ОБСЄ щодо України. Тобто клірики століттями ефективно перенаправляли реформаторські імпульси віри, пояснюючи, що Бог неодмінно всіх покарає і всім воздасть, але не зараз, а потім. І потрібно потерпіти, бо Він терпів і нам велів. Заздрити багатству - гріх. Багатих потрібно пожаліти - що вони багатші, то їм у вушко голки буде важче пролізти з усім своїм непосильно нажитим добром.

Бідних людей, з якоїсь містичної причини, цілком улаштовував розмір цього райського порталу. Якось вони себе співвідносили і співвідносять із цими пропорціями за габаритами. Можливо тому, що бідний - зовсім не обов'язково розумний.

А багаті знали і знають, що будь-яке митне вікно, хоча й астральне, відкривається ширше, якщо митникові дати хабар, а краще - найголовнішому. Тому й стоять по всій Україні супердобротні церкви в селах, які розвалюються, - одна краща за іншу, просто-таки блокпости від нечистої сили. Шкіл вони не будували, а ось церкви - так. Народ, до речі, ці пріоритети обирав. Не через недомисел, зрозуміло. А в надії на вищу справедливість.

Реваншистський, він же революційний, він же гайдамацько-козацько-махновський аспект, він же соціалістичний, бо - за відновлення потоптаної соціальної справедливості. Раціональність цієї вимоги чудово викладено в гайдамацькому цілевизначенні, геніально висловленому Кобзарем, котрий з великої літери, у поемі "Гайдамаки":

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи:

"Будем драти, пане-брате, з китайки онучі"!

Щоб ви розуміли, "китайка" - не жінка маньчжурського походження, а тканина. Точніше, це привезений з Китаю натуральний шовк, у ті часи стандартно синього кольору. У нашій країні усе ще досить багато людей, які пам'ятають, що таке онуча, як її намотувати і який термін її придатності.

Використовувати дорогу тканину на онучі, при цьому, цілком імовірно, навіть не маючи добрих чобіт (тому так і називали - "босота" й "голота") - це не тільки яскравий приклад сучасного використання Україною західних кредитів. Це ще й демонстративне приниження попередніх власників матеріальних цінностей. Та й, утім, будь-яких. Демонстративний вандалізм у будь-якому доглянутому місці - усе та сама босота й голота, яка відновлює екологічну справедливість місцевого сміттєвіля.

Реваншистська справедливість - це не просто революційна швондерівщина, там просто грабіж під прикриттям. А це неодмінне бажання принизити саму ідею особистого збагачення! Я ніколи не чув, щоб спраглі справедливості вимагали передовсім справедливих умов праці, а вже потім - зарплати. Навпаки, герої бурштинових нір і вугільних копанок, навіть не будучи марксівськими капіталістами, заради зиску готові втрачати людську подобу до якої завгодно міри.

Образ палаючого панського маєтку - ікона реваншиста. Створення там дитячого садка, лікарні або школи сильно б знизило пасіонарність його самооцінки. З цієї ж причини мем шибениці набагато популярніший за образ справедливого суду. Бо шибеницю собі можна уявити, а український справедливий суд - наші співгромадяни стільки не вип'ють.

У реваншистської моделі є ще нюанс, який неможливо залишити без уваги. Коли людина "раптом" дізнається про величезні (порівняно з її особистими) статки, вона відчуває страх самовикриття в тому, що все життя не просто брехала собі й заплющувала очі на те, що відбувається в країні, а сама своїм лоховством як мінімум сприяла цим надзбагаченням. Ну не вішатися ж через це, правда? Але можна позакликати повісити всіх інших.

Згадаю ще, ніби недоречно на перший погляд, скандал з фотографом з Міноборони. Гарне постановочне фото, яке видавалося за документальне. Там фішка полягала в тому, що автор від початку не "задекларував" його якось по-іншому. Йому ніхто слова кривого не сказав би - ну гарна по-своєму й корисна картинка. Але ніхто ж плакатника живописцем не назве, хіба що з приколу. І коли справжні фотодокументалісти вголос запитали: "Це що за?..", то автор, замість покаятися, включив бичку й кілька днів лаявся з професіоналами, що він художник і так це слово бачить. Закінчилося некрасиво.

Я ось до чого веду. У зв'язку з вищезгаданим зверніть вашу увагу ще на той факт, що, коли міліція/поліція накриває якихось злодіїв і демонструє вилучені цінності, ніякого особливого народного обурення немає. Тобто люди кажуть - ну так їм і треба, і на цьому все.

Це тому, що злодій (байдуже, в законі він чи звичайний крадій) є тим, ким він є. І в сценаріях їхніх доль жодних протиріч не спостерігається. "Вкрав- випив - у в'язницю", як казали в знаменитій кінокомедії "Джентльмени удачі". Тому до злодіїв пересічних ставлення в охлосу навіть у чомусь поблажливе: "Ну, не пофартило".

А ось із держслужбовцями і політиками - зовсім інша річ. Релігійно вірити в них - не сезон, вибори - хто його знає, а пустити за вітром усі ці шуби й годинники з законними власниками - спокуса зростає.

Українська демократія латиноамериканського зразка початку 90-х не передбачає суспільного договору, бо народна сторона, якщо не бачить можливості мати частку, згодиться на онучі з портьєр ВР і АП, але зламу системи не допустить, оскільки народ із вищеописаними мізками якраз і є її інтегральна частина.

Якби податок на багатство становив близько 70% задекларованих вище за прожитковий мінімум багатств, тобто якби держава з метою самозбереження сама демонстративно пограбувала б своїх багатіїв, то народ визнав би це справедливим і більше не претендував би на те, щоб забрати в монополіста право на насильство собі назад. А так претендує.

Майже століття радянська влада виховувала народ на ідеї світового насильства бідних над багатими, з метою перетворити всіх людей на помірно бідних, але справедливих. Бідність і слухняність слід було добровільно визнати вищими чеснотами.

Слухняність, хоч скільки б її культивували, остаточно закінчилася на Майдані, а ось протестантська ідея загальної чесної бідності нікуди не поділася. Навпаки, у міру збідніння нужденних стандарти їхньої справедливості сильно підвищилися. Власне, між справедливістю і насильством дедалі більше встановлюється знак рівності.

Чуєте, як з-за океану долинає зловтішний регіт Каськіва: "І ці люди забороняли мені длубатися в бюджеті?"

Громадяни мріють про реванш небесний, щоб сірка, вогонь і вершник із податковою мірою в руці, бо одне одному вже знову не дуже довіряють. Добровольство винищено, волонтерство закінчилося, ворог - на порозі, зрадники - на волі.

Однак небо, воно як Євросоюз. Геть байдуже до нероб. Навіть якщо вони хороші, щирі й порядні. Вершник і по них проскакає.