Дніпропетровська прес-конференція колишнього українського президента зі словами підтримки на адресу свого наступника може комусь видаватися дивною, а комусь — цинічною: це ж треба було стільки часу боротися з опозиційним кандидатом, щоб тепер, коли він перебуває у надзвичайно складній для себе ситуації розламу у таборі своїх прихильників, закликати український політикум йому не заважати. Але, як мені здається, Леонід Кучма був досить щирий. Його слова й емоції насправді — не так на користь Віктора Ющенка, як на захист вибудуваної ним самим державної системи. Як досвідчений апаратник, Леонід Данилович відчуває, що за умови перемоги Юлії Володимирівни ця система буде зовсім інакшою. Я не кажу — кращою. Я кажу — інакшою. Більше того, можна сказати, що Україна Тимошенко відрізнятиметься від України Ющенка приблизно так, як Україна Кучми відрізнялася від Білорусі Лукашенка. Інша річ — якої України нам хочеться?
Одинадцять років тому Україна і Білорусь пішли різними шляхами. Назовні все видавалося однаковим — опозиціонери перемагали діючих лідерів своїх країн. Однак Леонід Кучма був представником тієї самої номенклатури, яка й до нього правила Україною, а Олександр Лукашенко справді виявився новою людиною. І річ навіть не в тому, що білоруський президент знищив паростки нової — ще не демократичної, але вже номенклатурної Білорусі, не в тому, що він повернувся до радянських часів, а в тому, що він був — і залишається — популістом великого ґатунку. В бідному суспільстві такий політик може знайти поживу. Лукашенко і знайшов. Головне тепер — щоб країна не багатіла. Але й не вимирала...
Україна ніколи не була такою, як Білорусь. Поки що не була. Насправді після подій минулого року у нас простий вибір. Ми не зможемо довго залишатися «Україною Кучми», хоча така модель подобається не тільки Леоніду Даниловичу. Україна Кучми померла хоча б тому, що з цим потягом міг впоратися тільки один машиніст. А нині потяг на повних парах мчить до кінцевої станції. Тільки важливо зрозуміти, в якому вигляді він туди прибуде і куди переведе стрілки виборець.
Бо тепер є два шляхи. Україна може стати такою, як країни Центральної і Східної Європи, або такою, як Білорусь. Не може залишатися такою, як тепер, і не може стати такою, як Росія. Не тому, що для цього потрібний Путін, — ось із цим проблем не буває, а тому, що для цього спочатку потрібний був Єльцин, а потім — багато дорогої нафти. І — народ. Ну все ж таки інший у нас народ. Я не кажу — кращий. Я кажу — інший.
І цей народ, якщо не багатітиме, не усвідомлюватиме чіткої перспективи, — може повірити вже зовсім іншому народному президентові. Який буде зовсім не такий народний, як Ющенко. Бо буде навіть не народним президентом, а народним артистом. Простіше кажучи — виконуватиме роль батька. А ви думали — мами рідної? І що весь цей пафос заради того, щоб скритикувати колишнього прем’єра? Але я зовсім не вважаю, що будівничим «України Лукашенка» буде саме Юлія Володимирівна. Бо на таке будівництво знадобиться санкція Білокам’яної. І на цю санкцію претендуватиме вдосталь більш зрозумілих і менш самостійних політиків, яких ми поки що й не уявляємо в ролі наших керманичів.
Звісно, потяг може рушити і в іншому напрямку. Але для цього вже необхідні певні зусилля. І ці зусилля мають бути спрямовані не на збереження старої України з новим демократичним обличчям, а на побудову зовсім іншої. Звісно, будівничі такої України не заслужать нашої любові, не збережуть владу, як не заслужили і не зберегли її польські ліберали. Але вони мають хоча б повагу...