У Ризі померла Ельза Радзінь, велика актриса, одна з найвидатніших особистостей нашого недавнього минулого. Дізнався про це випадково, проглядаючи номери латвійських газет за останній час, – у російській чи українській пресі про смерть артистки (яка, до речі, народилася у Харкові) не згадали. А дарма. Радзінь була не тільки богинею латвійського театру, а й кіноактрисою, про яку пам’ятатимуть, коли вже не залишиться свідків її театральних ролей. Бо королева Гертруда в «Гамлеті» Козінцева – це вже назавжди.
Однак було в цій людині щось таке, що примушує думати не тільки про її ролі, а саме про неї – як про особливе явище, як про справжню королеву часів, у яких коронованою особою виглядати було практично неможливо. Ельза Радзінь – уся – була випромінюванням власної гідності, аристократичної культури поведінки, усвідомленням своєї значущості, свого хисту. Так було в молоді роки, так було тоді, коли вона стала королевою Гертрудою, так було в останні місяці її життя – досить просто подивитися на фотокартки, щоб у цьому переконатися. Ті, хто вважає, що у маленьких народів не може бути великої культури, мали б замислитися: як усе ж таки сталося, що в радянські часи, коли прибалти мали б відігравати роль статистів на периферії радянської культури, у них з’явилися Радзінь – Гертруда, естонець Юрі Ярвет – король Лір, литовський театр у маленькому Паневежисі із Донантосом Баніонісом як провідним актором. А ще ж були і Вія Артмане, і Велта Ліне, і Георг Отс... Такої театральної культури вистачило б на велику країну з багатьма культурними центрами, а не тільки на три маленькі народи!
Одні можуть сказати, що це радянська цивілізація допомогла так розвинутись. Інші – що в часи окупації вся національна енергія була спрямована на збереження культурної спадщини як того, що допоможе відродитися у майбутньому, – і тому в театрі і кінематографі з’являлися такі яскраві особистості. Не намагаюся зараз удаватися до історичного аналізу. Мистецтво не завжди підкоряється впливу історичних катаклізмів – адже навіть культурний тріумф Відродження відбувався на тлі досить непростого середньовічного життя з його війнами, епідеміями і поневіряннями бідняків. Так і тут: можливо, нам просто пощастило, ми стали свідками Відродження латвійського театру. До того ж, з’єднані, всупереч власним бажанням, у єдиний політичний і культурний простір, ми отримали, так би мовити, культурну компенсацію – люди, обличчя й голоси яких в іншій ситуації були б для нас далекими й чужими, творили ніби поруч із нашим власним життям, у відповідності до нашого власного розуміння мистецтва. Своїм усвідомленням гідності такі актори, як Ельза Радзінь, повертали гідність нам – дарма, що це відбувалося в Ризі, на національній сцені, латиською мовою, – цей зв’язок усе одно відчувався і знаходив своє особливе випромінювання у кінематографі. І якщо сьогодні латвійські актори не зроблять такої приголомшливої кар’єри у кіно Європи чи Росії – то це не тільки тому, що часи великих минули, а ще й тому, що зараз немає такого неймовірного попиту на внутрішню свободу. Саме її, внутрішню свободу, ми шукали, як ліків від хронічної, щоденної, невблаганної хвороби. Саме ця внутрішня свобода відчувалася у кожному русі, в кожному погляді, в кожній спокійній усмішці Ельзи Радзінь.
Тепер, напевне, в Ризі з’явиться меморіальна дошка на будинку, в якому вона мешкала. Напевне, буде і вулиця її імені. Хотілося б, щоб така вулиця була і в Харкові, – велика латвійська актриса заслуговує такої невеличкої відзнаки від українського міста, в якому вона з’явилася на цей світ...