Рік після Беслана був для мешканців цього міста часом безнадії. Вони переконалися, що держава виявилася не здатною врятувати їхніх дітей. Вони побачили, що влада не здатна визнати своєї трагічної некомпетентності. Вони усвідомили, що керівники держави не є їхніми союзниками у пошуку істини. Вони побоюються, що держава зробить усе можливе, аби ця істина ніколи нікому не стала відомою... Ці люди і так втратили найдорожче. Пошук правди став для них метою життя — життя без дітей. І для досягнення своєї мети вони мають протистояти державі, не здатній врятувати їхніх діточок. Який жах!
Проте цей жах — запрограмований, на жаль. Принаймні рік тому в мене не було ілюзій. Коли я почув про Беслан, сподівався на диво й готувався до трагедії. І так завжди буває, коли зіштовхуєшся з російською державною машиною. Залишається тільки молитися...
Однак зовсім інші сподівання зазвичай пов’язуємо з іншою державною машиною — американською. Тому події в Новому Орлеані, що збіглися з бесланською річницею, — це вже правдивий шок. Бо події ці демонструють непрацездатність структур найпотужнішої держави світу. Держави, яка б мала бути взірцем працездатності. Держави, яка претендує на те, щоб бути таким взірцем. І ось виявляється — чогось не усвідомили, до чогось не підготувалися, про щось забули. А діти кричать, люди гинуть, місто тоне... І разом із містом —під каналізаційними водами зникає мій оптимізм. Бо як собі самому сказати: коли вони готувалися до Іраку — а ти це підтримував, ризикуючи репутацією об’єктивного професіонала, — вони не тільки підтасували інформацію про зброю, а й не прорахували наслідків вторгнення. А ти ж вірив, що все ретельно підраховано, правда? Бо ж не може так бути, щоб американська державна машина, з такими традиціями, фінансами, контрольована громадськістю і ЗМІ, була такою некомпетентною. О, ні!
Люди в Новому Орлеані також були впевнені, що з ними буде все о’кей. З тих самих міркувань.
Ну що сказати... Коли спілкуєшся з черговим великим спеціалістом із проблем своєї країни — і бачиш, що він нічого не розуміє й перший-ліпший авантюрник його ошукає, — починаєш себе заспокоювати тим, що цей напрям непріоритетний, тому й займаються ним люди не найкращі. Врешті-решт, помилялися і на Гаїті...
Однак Новий Орлеан — це вже симптом системної хвороби. Залишається тільки сподіватися, що американське суспільство, надзвичайно чутливе до таких симптомів, знайде ліки для одужання. І це одужання позначиться не тільки на внутрішній, а й на зовнішній політиці Сполучених Штатів. Принаймні я можу на це сподіватися.
Бо чим все ж таки Америка відрізняється від Росії? Усвідомленням національного значення небезпечних симптомів. У Росії на мітинг проти війни в Чечні ходили тільки родичі заручників «Норд-Осту», а тепер дізнатися правду бажають тільки матері Беслана. А в Америці це було б важливе для всіх американців.
Тому навіть після Нового Орлеану я продовжую сподіватися. Щоправда, дедалі більше на звичайних людей і дедалі менше на звичайних політиків...