«Перед боєм Юнак змайстрував для Малюка ляльку. Дерев’яну, одягнену у знайдене десь у хаті лахміття... Однак Малюк був радий і такій, незграбній, з великим носом і витріщеними очима. Давно вже Малюку ніхто не робив ніяких подарунків, на війні він і забув, як вони виглядають, ці ляльки. Отже, вдячний був Юнакові, дружку своєму...
Загін Малюків підібрав Юнака в майже вигорілому селищі десь на півдні, біля зруйнованої домівки. Йшли хутко, готувалися до бою, але взяли з собою. Юнак нікого не помічав, не розумів, що це з ним скоїлося. Але в Малюка вдома залишився старший брат, отже, знав, як знайти підхід до такого великого хлопця. Із часом затоваришували. Малюк воював, Юнак чекав в бліндажі. Так у цій країні було заведено, старшим в бій іти не годиться, нехай діти воюють. Юнак своє вже відвоював ще в шкільні роки. Тоді, в недовгі місяці перемир’я, й навчився ляльки майструвати. Давно не робив. Але от щось таке вийшло — нехай дружок порадується.
Малюк і порадувався. Притиснув ляльку до серця, кудись сховав під шинелькою. І побіг на шикування...
...Відгриміло. Цього разу дуже довго довелося чекати. І вже, здавалося, всі прийшли, а Малюка все немає й немає... «Невже?» — подумав Юнак і побачив: іде Інший малюк, зовсім малесенький, захеканий, заляпаний чимось брудним і червоним.
— А де мій дружок? — запитав, не сподіваючись навіть відповіді.
Інший малюк нічого не відповів, ручкою показав у бік лазарету... Трішки якось заспокоївся Юнак. Відсунув майже прозору завісу перед койкою, побачив — очі закриті, але дихає. А поруч, на табуретці, лежить почорніла прострілена лялька...»
Маю сказати (для тих, хто вирішить, що це проза), що я цього взагалі не писав. Якщо точно сказати, я це прочитав. Уві сні. Цей текст мені наснився в ніч після трагедії в Беслані. Вдень я писав якісь аналітичні тексти, відповідав на запитання колег, що телефонували з усього світу в одному й тому ж настрої розпачу й нерозуміння, намагався пояснити, як це могло статися й що може бути далі. Але підсвідомість — вона реагує точніше, ніж розум свідка. Вона «переформатовує» мозок, готує його до нових реалій, навіть якщо ці реалії суперечать цілому життєвому досвіду людини й цілому історичному досвіду людства. Саме тому я вирішив ніяких політичних роздумів в цих нотатках не розміщувати — їх достатньо й поза щоденниками, і моїх, і чужих. І ніякого розпачу не висловлювати — що таке мій розпач у порівнянні з сотнями трагедій, які ми, як у жахливому нескінченному сні, спостерігаємо кожного дня на екрані телевізора. І до Бога не апелювати: врешті-решт, що він міг ще для мене зробити, окрім надіслати це маленьке оповідання?