...Читання путівників завжди було для мене найкращим «альтернативним» читанням — особливо тоді, коли їхні рекомендації можна втілювати в життя за кілька годин після знайомства із черговим розділом. Так, за ранковим чаєм, перегортаючи сторінки грубезного «Водніка» по Словенії я натрапив на панораму чудового замку у селищі Бегуньє. Щось мене відволікло, я не дочитав тексту, однак у Бегуньє неодмінно вирішив поїхати. Тим більш, що знаходилося романтичне містечко — замок під горою, церква на горі — за кілька хвилин їзди від озера Блєд, де я мешкав...
За годину ми вже були там. Все було, як обіцяв путівник — замок під горою, церква на горі... Дивував тільки колючий дріт, яким були затягнуті стіни старого замку. Меморіальна дошка повідомляла, що під час Другої світової війни тут був нацистський концентраційний табір, поруч розстрілювали його в’язнів. Інша табличка запрошувала до музею. Я не прихильник музеїв людського горя, проте зайти до цього музею заважала ще одна обставина — люди у лікарняних халатах, які прогулювалися по території цього дивного комплексу. Якось не хотілося їм заважати своїм безпечно-екскурсійним виглядом. Однак що вони тут лікують, в цьому чудовому кліматі і поруч з цією жахливою історією? Я зайшов до туристичного кіоску, щоб придбати собі листівку на згадку і дещо розгублено прочитав на звороті: «Видавець — психіатрична лікарня Бегуньє».
Психіатрична лікарня! Якраз нещодавно я прочитав книжку знаменитого бразильця Пауло Коельо «Вероніка вирішує померти». Її героїня стає пацієнткою психіатричної лікарні у Словенії, створеної на місці старих казарм. Вигадана автором бестселеру лікарня Віллєте, тепер знайома мільйонам читачів у всьому світі, могла бути зімпровізована якраз з того місця, яке я вирішив відвідати для приємних вражень перед обідом...
Я ще раз згадав цей епізод, коли прочитав у «Санді Телеграф Ревю» листа Коельо, присвяченого його роману. І дізнався, що ця книжка автобіографічна, що автор змалював себе в образі одного з героїв, що він дійсно був пацієнтом психіатричної лікарні — тільки не в Словенії, а в Бразилії. Героя Коельо батьки вважають божевільним, бо він замість «людської» кар’єри обирає малювання. Самого письменника батьки бажали вилікувати від нездоланного бажання писати книжки...
«І що таке божевілля? — запитує у цьому листі Пауло Коельо. — Просто неможливість контакту». Насправді ця фраза є і вироком, і діагнозом. Діагнозом нашої цивілізації, яка й досі, незважаючи на весь розвиток високих технологій, не може цей контакт між людьми налагодити. Божевілля — лише один з випадків неможливості контакту. Концентраційний табір, який був попередником психіатричної лікарні в Бегуньє, — ще один такий випадок. Люди, які спрямували літаки-бомби на будинки у Нью-Йорку — ще один. І ті, хто святкував це на вулицях в час, коли інша частина світу застигла від болю, — також ще один прояв відсутності контакту...
Як його налагодити? Як не дивно, неможливість контакту з божевільним — навіть менша проблема, ніж неможливість контакту з «нормальним». Бо де критерії? Людина, яка живе у світі своїх марень, дивних видінь, своєї реальності, далекої від нашої, однак і не намагається зруйнувати наш світ — божевільна людина, яку варто лікувати медикаментами у колишньому концтаборі. А льотчик-камікадзе, який порухом руки вбиває тисячі людей — нормальна людина? А матір загиблого смертника у Єрусалимі, яка приймає привітання у зв’язку із смертю свого сина і щиро радіє з цього факту? З нашої точки зору це може виглядати також божевіллям, екстазом, фанатичним невіглаством... А із зворотного боку прірви весь наш світ може здаватися великою психіатричною лікарнею...
В серпні, залишаючи Бегуньє, я ще сподівався, що рано чи пізно ми будемо жити у світі більш гармонійному, ніж жорстокий світ попереднього сторіччя. Однак тепер усвідомлюю, що швидко не будемо, що прірва між цивілізаціями, засипана в одному місці, виникла в іншому — ще більш глибока, ще більш кровожерлива... Замок під горою, церква на горі... Що таке наш світ, як не неможливість контакту?