Помер Абрам Ісакович Кацнельсон. Дізнався про це зовсім випадково, з чернігівської газети «Сіверщина». Є в цьому якийсь дивовижний збіг обставин: з усіх віршів Абрама Кацнельсона, які я прочитав, чомусь запам’яталися два простих рядки: «Люблю я Городню свою, як і Тувім любив свою Лодзь…» Запам’яталися — бо були достатньо вичерпуючими. Для Тувіма батьківщиною була польська культура, він жив Польщею, однак не відмовився заради цієї любові від себе самого. Кацнельсон любив свою Городню, був класичним киянином, жив українською літературою. Однак він без-будь якої героїки, без пози намагався не зраджувати себе, свої власні уявлення про моральність і про те, як має поводитися порядна людина. Зараз досить важко пояснити комусь, що це означає — все своє життя проіснувати в радянській літературі під іменем — ні, під тавром — Абрама Кацнельсона. І це в час псевдонімів, коли тільки лінивий не знаходив собі дзвінке нове прізвище, коли ці прізвища без докорів сумління пропонували авторам у редакціях поважних газет. Рідний брат Абрама Ісаковича, людина відома, вже не був Кацнельсоном. Але присутність людини з таким іменем і таким прізвищем переконувала в тому, що українська культура зовсім не обов’язково має бути етнографічною, що вона продовжує приваблювати людей різних національностей — і це також в період, коли робилося все можливе, щоб цю культуру перетворити на культуру самодіяльних колективів…Але навряд чи Абрам Ісакович — така спокійна, лагідна людина — замислювався спеціально над тим, щоб комусь щось довести. Він жив, як жив, довіряючи скоріш своїй інтуїції поета, ніж якимсь гаслам і стратегічним задумам.
Я познайомився із ним ще школярем — прийшов брати інтерв’ю. Абрам Ісакович пригостив мене чаєм і запросив прийти наступного дня. Коли я прийшов, він простягнув мені аркуші із написаним ним самим текстом інтерв’ю — першій і останній такий випадок у моїй роботі. Я тоді подумав, що це просто таке добре ставлення до дитини, яка намагається виконувати дорослі завдання. Але потім зрозумів, що він взагалі так ставився до людей і до життя — був вимогливим, однак намагався зробити все, щоб людина почувалася якнайкраще. І сам був людиною такого тихого вчинку. І коли спромігся видати в Києві антологію власних перекладів «З єврейської радянської поезії» — тоді, коли слово «єврейський» на обкладинці книжки здавалося неможливим. І коли рятував рукопис роману Ліни Костенко «Маруся Чурай» — тоді, коли не було сподівань, що Ліну Василівну знову колись почнуть друкувати. Він серйозно ставився до себе, міг здатися хвалькуватим, але це скоріш була гра — про свої «тихі вчинки» ніколи не говорив. Належав до покоління поетів, яке здавалося мені дуже далеким — тільки дякуючи йому я не тільки познайомився із деякими представниками цієї плеяди, але й зміг побачити їхню фонтануючу іронію — головне знаряддя проти епохи, в якій вони були вимушені не просто жити, а ще й писати вірші.
Був українським євреєм. Не означає це — єврей, який живе в Україні. Навіть не означає — єврей, який переймається Україною. Означає — єврей, який відчуває Україну. З різних історичних причин таких в Україні небагато. Є тут євреї радянські, є російські, є євреї, які більш за все на світі прагнуть перестати бути євреями. А от українських євреїв... Таких в Україні бракує. Або є люди, які грають цю роль, однак якось непереконливо. А Абрам Ісакович — він таким просто був...