Приміром, усі власники телевізорів у Великобританії сплачують спеціальний податок на прийом ефірного телебачення. Десять фунтів на рік для чорно-білих телевізорів і 30 — для кольорових. Здавалося б, архаїзм, скасований практично скрізь десятки років тому... Та, вмикаючи телевізор протягом кількох вечорів, зауважив, що дивлюся здебільшого загальнонаціональний канал BBC, який і отримує левову частку зібраних коштів. Чому? А тому що перемикав канали, тільки-но там починалася реклама. На BBC комерційної реклами майже немає, фактично тільки анонси майбутніх передач, от і приводів для перемикання не було. Деякі ж європейські «безплатні» телеканали дійшли вже до біжучого рядка й анімованих банерів протягом усієї передачі — ну й що з того, що вони перекривають чверть екрана й відволікають від власне дії? Гроші ж на мовлення потрібні...
Або проблема години пік на транспорті — ну, от як умовиш нашу бабусю-пенсіонерку зі своєї «кравчучкою» поїхати на базар трохи пізніше, коли народ уже дістанеться до роботи? Та ніяк — їй треба! В Англії ж проблеми з переповненістю метро й приміських поїздів відчуваються навіть серйозніше, ніж у нас, але в годину пік там їздять тільки ті, кому це насправді потрібно. Як відсіяли «зайвих»? Елементарно до банальності — проїзд після 9.30 ранку коштує відчутно дешевше.
Транспорт взагалі одна з найбільш вражаючих сторін життя британців. Усі ми пам’ятаємо зі шкільного курсу історії, що промислова революція почалася в Англії, та основну причину різкого зростання промислового виробництва автори радянських (та й сучасних теж) підручників назвати посоромилися. А вона до смішного проста: промисловість дуже залежить від транспорту. І поки сировину й готову продукцію перевозили на кінських запряжках, велике виробництво організувати було неможливо.
В Англії це зрозуміли першими і для початку ще в XVIII столітті всю рівнинну частину країни вкрили мережею каналів, якими багатотонні вантажі за лічені дні можна було доправити практично в будь-яку точку країни. Можливість масової доставки сировини з портів до розташованих в глибині країни заводів і їхньої продукції дала поштовх для появи потужних виробництв і, відповідно, різкого зростання їхньої ефективності. А згодом приспіла вже й залізниця, яка надала ще швидший і ефективніший засіб транспортування вантажів для вже розвиненої промисловості. Канали втратили свою роль, але їхню мережу досі підтримують в робочому стані, а баржі використовують переважно для туристів — від романтичних ресторанів на воді й екскурсійних подорожей до одного із найдемократичніших видів житла для невибагливих туристів, насамперед студентських компаній.
А залізниця, підхопивши стяг «локомотива прогресу» (ось той нечастий випадок, коли розхожий штамп несподівано набуває свого буквального значення), вивела загалом не найбільшу острівну державу на місце світового лідера за рівнем як промисловості, так і життя. Більшість залізниць Великобританії нині приватні. Та при цьому власті зберігають контроль за якістю наданих послуг: на проблемних ділянках, де дороги перевантажені і трапляються запізнення поїздів, держава за допомогою фінансових важелів змушує залізничні компанії розпочинати серйозні заходи для виправлення ситуації. Втім, запізнення поїзда далеко не завжди призводить до незручностей для пасажира. Автору довелося особисто переконатися у відповідальності британської залізниці перед клієнтом.
Щоб добратися з Плімута на «край землі» — далеку південно-західну точку Острова, треба було проїхати поїздом до кінцевої станції Пензанс, де пересісти на автобус до місця. Стикування — сім хвилин на пересадку, добре, що автобусна станція розташована просто на виході з вокзалу. Все було б гаразд, та, прийшовши на вокзал у Плімуті, почув оголошення, що мій поїзд спізнюється на десять хвилин.
У розмові з черговим по станції з’ясувалося, що в кінцевий пункт поїзд прийде теж на десять хвилин пізніше — надолужити дорогою він не може, бо скрізь їде на максимальній швидкості. Стислий опис ситуації — якщо я не встигаю на автобус, то сенс туди їхати пропадає зовсім, — знаходить розуміння в чергового. До того ж помічаю, що і поїзд, і автобус, і вокзал у Плімуті належать одній і тій самій транспортній компанії — отже, чи не можна просто затримати автобус на дві-три хвилини до прибуття поїзда? «Їдьте. Вирішимо», — впевнено кажуть мені.
Іду купувати квиток на поїзд, на автоматі бачу меншу, ніж я розраховував, цифру: замість 13 фунтів — 9.50 (за розкладом потяг приходить о 9.25, але спізнілий вже о 9.35 — пам’ятаєте про ціни в годину пік?) — дрібниця, а приємно. Навмисне сідаю в перший вагон, аби бути ближче до виходу в Пензансі, швидко вистрибую на автобусну стоянку... Автобуса немає, пішов за розкладом.
Засмучений, повертаюся на вокзал, підходжу до чергового й запитую, що ж мені тепер робити: поїзд спізнився, автобус пішов... «А куди вам треба?» — «В Лендс-Енд» — «А, то це про вас із Плімута дзвонили?» — «Напевно...» — «Не хвилюйтеся, зараз усе вирішимо». Коротка розмова, і черговий повідомляє мені, що через дві-три хвилини до виходу з вокзалу підійде таксі й відвезе мене, куди скажу. По дорозі ми обігнали автобус, на який я спізнився, і на місце прибули раніше за нього на годину (яка виявилася зовсім не зайвою — місце справді вельми вражає). Попри те що на лічильнику набігло 45 фунтів, водій грошей не взяв, навіть чайових, — «Дякую, мені платить залізниця».
Погляньмо на Лондон зверху... |
Південний Захід Англії — Корнуолл і Девон — узагалі являють собою рай для відпочивальників, аналог котрому знайти дуже важко. Гольфстрім, який омиває його береги, підтримує рівний і теплий клімат — улітку тут +30 °С буває так рідко, що про це диво згадують потім не один рік. З другого боку, до глибокої осені тут зберігається тепла погода і по-весняному яскрава й соковита зелень.
Одна з найцікавіших для осіннього відвідання частина Великобританії — Шотландія, передусім гірська. Буяння осінніх барв поєднується з національним колоритом. Зовсім особливо ставиться місцеве населення до життя взагалі й до Англії зокрема, чим невловимо нагадує сучасну Україну: власна валюта й написи на геліку (історичній мові корінних жителів Островів); експозиція в Королівському історичному музеї в Единбурзі розповідає, як англійські королі обманом підкорили волелюбних шотландців, і як цим шотландцям, попри всі утиски, вдалося зберегти свою культурну самобутність.
Найкрасивіший (але його чомусь зовсім не пропагують туристичні агентства) спосіб потрапити в Хайлендс — Гірську Шотландію — це єдиний в Англії спальний поїзд, який прямує з Лондона до п’яти шотландських міст — Единбурга, Глазго, Абердіна, Інвернесса й, головне, до Форт-Вільяма. Маючи власну назву — «Каледоніан Сліпер», цей поїзд являє собою швидше готель на колесах із комфортними двомісними купе й стюардами, «котрі приносять сніданок у постіль». Правда, щоб приїзд у Гірську Шотландію запам’ятався максимально, я б порекомендував відмовитися від послуг стюарда й поснідати у вагоні-ресторані з панорамними вікнами. Останні кілька годин перед прибуттям у Форт-Вільям назавжди запам’ятаються вам чарівними пейзажами, багато з яких, до речі, можна побачити тільки з цього поїзда: автомобільна дорога проходить іншими, значно менш цікавими долинами. До речі, епізод переїзду на поїзді до магічної школи у першому фільмі про Гаррі Поттера знімався саме на цій ділянці дороги.
Із Форт-Вільяма за бажання можна піднятися на найвищу вершину Британських островів — Бен-Невіс (1344 метри над рівнем моря). Стежка добре обладнана, й жодне спорядження, крім фотоапарата й запасу води, вам не знадобиться: дорога нагору й назад забирає близько п’яти годин. Зафіксований рекорд швидкості — півтори години на дорогу туди й назад, та вже повірте: на бігу розглядати й фотографувати пейзажі не дуже зручно. Поруч, на льодовику Глен-Невіс, узимку працює гірськолижний курорт. Містечко цілком підходить на роль бази для прогулянок околицями й екскурсій по навколишніх долинах і озерах, та більш зручний доступ до головної визначної пам’ятки Гірської Шотландії — озера Лох-Несс — забезпечується з її столиці міста Інвернесс, добратися до якого можна за три години рейсовим автобусом.
Розташоване поруч з гирлом річки Несс це п’ятдесятитисячне місто сконцентрувало в собі, напевно, сам дух Гірської Шотландії: все тлін поряд з вічністю. Хоча перша згадка про поселення в цьому місці належить до VI століття н.е., вже після годинної прогулянки ним починає здаватися, що воно значно старше за суєтний Рим. Посивілі камені будинків, спокійні й неквапливі жителі, річка, тільки десь удалині перекреслена мостом сучасної автостради, навівають роздуми про всесвітню мудрість.
Гірська Шотландія, напевно, єдине у Великобританії місце, де автобус може вирушати з кінцевої зупинки з півгодинним запізненням, і, напевно, єдине у світі, де всі довкола це сприймають цілком спокійно: «Оскільки в розкладі написано, що автобус буде, отже, він буде. А підійде він зараз чи за годину — це вже не так важливо...» Годинник на вокзалі може відставати від «точного часу» на п’ять хвилин, годинник на вежі мерії — на десять хвилин поспішати, а поруч хронометр на якомусь банку взагалі ще не перевели на зимовий час. Та при такому демонстративному ігноруванні самого поняття «час» життя в містечку якось саме собою організується так, що на годинники дивитися навіть і не доводиться, хіба що коли поспішаєш на поїзд.
Оскільки місто стоїть на річці Несс, яка витікає з озера Лох-Несс, то головним його «тотемом» є, ясна річ, знаменита Нессі: тематичні сувеніри на першому місці за популярністю в крамничках і кіосках, не кажучи вже про відповідне оформлення пабів і магазинів. У парку на березі річки навіть є «виповзаюча з води» дерев’яна скульптура усесвітньо відомої істоти.
Попри те що популярність «таємничому» озеру Лох-Несс принесло «чудовисько», котре нібито живе в ньому, і кожен, хто приїжджає на озеро, можливо, потай, але все ж таки сподівається, що саме йому пощастить його бодай побачити, а ще ліпше — сфотографувати, розчарованим з екскурсії навколо озера не повертається ніхто. Руїни давнього замку Уркухарт, дорога, що в’ється берегом озера, річки й водоспади, а також захопливі краєвиди гірської дороги над південним берегом Лох-Несс, якою звичайно повертається екскурсійний автобус, не залишать у пам’яті місця розчаруванню від усвідомлення того, що поповнив собою багатомільйонний клуб туристів, котрі дісталися до «дому» Нессі, та так і не побачили його хазяйку.
Втім, не Лох-Нессом єдиним цікавий Інвернесс. Тут бере свій початок одна з найгарніших залізничних віток Великобританії — Скай-Лайн. Найпівнічніша залізниця країни просто переповнена картинними пейзажами. Недовга поїздка автобусом на південь — і можна потрапити в Абердін, за твердженням місцевої публіки, найпохмуріше місто Великобританії. Свинцеве Північне море, такі ж хмари над ним, сірий граніт будинків і бруківки — і скрізь, де тільки можливо, квітнуть троянди. У місті добре знають Україну: після війни неподалік розмістилася колонія українців, звільнених із німецьких концтаборів, котрі не захотіли повертатися під крило «батька народів». Хоча офіційно колонія розпалася в середині 1960-х, її працьовитих жителів пам’ятають в Абердіні досі.
Ще одна нагода для відвідання Інвернесса саме восени — день Гая Фокса, який відзначають тут із просто приголомшливим розмахом. Перша у світі офіційно зафіксована спроба теракту мала відбутися 5 листопада 1605 року, коли католицький революціонер Гай Фокс спробував підірвати будівлю парламенту в Лондоні за допомогою закладених в її підвалі 800 кілограмів пороху. Змовники мали необережність попередити про це лорда Монтігейла, теж католика за віросповіданням, і змову розкрили, а головного виконавця схопили з палаючим смолоскипом у руці й згодом стратили.
Відповідно до королівського указу, щоб нація не забула про такий жахливий злочин, було започатковане щорічне свято, під час якого слід було спалювати опудало Гая Фокса й улаштовувати феєрверки. Підготовка до Бонфайр Найт у Інвернессі починається за два дні. На футбольному полі місцевої школи з дерева складають вогнище десять метрів заввишки, над яким на жердині піднімають алегоричну постать «винуватця урочистостей». Саме святкування починається смолоскиповою ходою учнів шкіл вулицями міста й закінчується біля вогнища. Підпалене, воно горить так сильно, що підійти до нього вдається не ближче, ніж метрів за двадцять. У мить, коли згоріла основа опудала падає в залишки вогнища, починається феєрверк, якому може позаздрити багато хто: сорок хвилин суцільного вогню, і такого, що останніх хвилин десять можна спокійно читати газету.
Канал у центрі Бірмінгема |
Загалом відвідати Англію варто принаймні заради того, аби зрозуміти, що таке «цивілізація»: англійці повсюдно люблять вживати це слово, всіляко підкреслюючи свою цивілізованість навіть порівняно з континентом.