UA / RU
Підтримати ZN.ua

ВЕЛИКИЙ РОДОВІД

Світ явив нам приклади творчої спадковості в таких славних іменах, як батько і син Бахи у Німеччині, Штрауси в Австрії, Дюма-батько і Дюма-син у Франції...

Автор: Юрій Хорунжий

Світ явив нам приклади творчої спадковості в таких славних іменах, як батько і син Бахи у Німеччині, Штрауси в Австрії, Дюма-батько і Дюма-син у Франції. Але ж то батьки і сини та не в нас. І раптом Старицькі — в Україні! До того ж — батько і троє доньок та ще й онуки. І всі зробили свій відчутний внесок до культурної скарбниці. Напевно, безпрецедентний, унікальний випадок в світовій історії!

Ірина Стешенко, 1910-ті рр.
Михайло Петрович Старицький (1840 — 1904) узяв дружиною Софію Віталіївну Лисенко (1849 — 1928), рідну сестру композитора Миколи Лисенка, будучи з ними у кревному зв’язку: троюрідному. Вони мали спільних прадіда і прабабу по лінії Лисенків — давнього дворянсько-козацького роду. Відомості про їхнього предка сягають козацького полковника Лисенка-Вовгури часів Хмельниччини. А самі Старицькі походять від князя та ще й неабиякого — з династії Рюриковичів! Отож, трохи розплутавши клубок родового древа, повернемося до наших героїв.

Михайло Старицький мав усі можливі мистецькі таланти: малював, грав на роялі, мав дар актора, співав, артистично декламував, а головне — писав. Багато і в багатьох жанрах: прозі, поезії, драматургії, публіцистиці, мемуарах, як перекладач; видав один з перших літературних українських альманахів — «Рада» (разом з Оленою Пчілкою, але ініціатива була за ним). І взагалі, багато в чому був перший.

У прозі — його перший капітальний белетристичний твір про Богдана Хмельницького, трилогія, яку написав у співавторстві з донькою Людмилою, хоча на палітурках книжок стоїть тільки батькове ім’я. У той час, як у церквах Ро-сійської імперії виголошують анафему українському гетьманові, Старицький створює дилогію «Руїна» і «Молодість Мазепи» та перекладає з англійської романтичну поему Байрона «Мазепа».

Нині модні переробки, так би мовити, осучаснення класиків. Але шановні новатори, Старицький вдавався до цього, прагнучи пристосуватися до потреб сцени, ще кільканадцять десятиліть тому! Його славнозвісна комедія «За двома зайцями» — то є переробка п’єси Нечуя-Левицького «На Кожум’яках».

Переклад Михайлом Петровичем «Сербських народних дум і пісень» і досі ніким не перевершений. Підкріплю лиш своє твердження словами метра Івана Франка: «У поезіях Старицького бачимо перші ознаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери... У поезіях Старицького бачимо виразно, що се говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтелігентів...»

Старша донька Михайла Петровича — Марія Михайлівна Старицька (1865—1930) змалку подавала надії як драматична актриса, ще ходячи до першого в Києві дитячого садка сестер Ліндфорс. Молодша — згодом відома педагог Софія Русова — про неї розповідала: «Маня любила збирати коло себе дітей і оповідати їм по-українськи казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але розказуючи, вона захоплювалася, і страшні примари мимоволі виростали в її творчій фантазії». Поява в Києві театральної трупи Марка Кропивницького, Миколи Садовського і Марії Заньковецької, їхні вистави в театрі Бергоньє, а за рік — продаж батьком маєтку на Поділлі і вкладення капіталу в оснащення трупи корифеїв, все це справило вирішальне враження на юну Марію і вирішило її долю.

У двадцятих роках Марія Михайлів-на грає на сцені Першого українського державного драмтеатру, виступає в концертах з художньою декламацією і водночас продовжує викладати у Вищому музично-драматичному інституті
ім.Лисенка (колишня його школа). Працю Старицької належно поціновано: їй присвоїли звання заслуженого професора і заслуженої артистки України. 28 березня 1927-го в Київському оперному театрі громадськість святкувала 40-річчя творчої праці Марії Старицької, виступити на вечорі мали за честь кращі українські і російські актори. Проте події наступних років, що заторкнули і її кревних, напевно вкоротили віку Марії Михайлівні...

Середульша сестра Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868—1941) перебрала майже всі татові таланти в літературі і громадській діяльності (була одною із засновниць Товариства українських поступовців, що переросло у партію соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради і виконавчого її органу— Малої ради). Почавши історичну тематику разом з батьком трилогією «Богдан Хмельницький», вона продовжила «живописати» образи ук-раїнських гетьманів у драмах «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Милість Божа» (Данило Апостол) і останнім акордом — про руйнацію Запорозької Січі — був драматичний етюд «Останній сніп»; таким чином з глибочезним знанням епохи та її подій відтворивши понадстолітню історію народу.

XIX століття у творчості письменниці представлено блискучою повістю «Діамантовий перстень» — про повстання поляків 1830—1831 років проти царату — з мереживно виплетеним пригодницьким сюжетом. Розвідка «25 років українського театру» — то є ґрунтовний аналіз із зануренням у витоки історії театру, а сучасних Людмилі Старицькій корифеїв сцени вона знала особисто і зблизька, тому такими повнокровними вийшли їхні портрети. Взагалі, їй давався цей жанр, письменниця лишила спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Самійленка на тлі їхньої епохи і важко переоцінити значення цих мемуарів. Зацікавлені читачі можуть дізнатися про це у щойно виданих «Вибраних творах» Людмили Старицької-Черняхівської в класичній серії «Бібліотека української літератури» (К., «Наукова думка»,2000).

Що ж до вдачі письменниці, то вона була привітна, мала почуття власної гідності, дещо іронічна — це вона також перейняла від батька. Коли їй запропонували перекласти для Київської опери лібрето «Аїди» на українську, поставивши умову, аби ніде не було слова «цар», вона відповіла: «А як же перекладати — предсовнарком, чи що? Так це ж не влізе ні у вірш, ні в мелодію».

1930 року Старицьку-Черняхівську заарештовано і засуджено на відкритому «процесі 45-ти у справі Спілки визволення України». І тут вона, на відміну від багатьох, трималася мужньо. Під час слідства заявила: «Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя і, звичайно, в міру сили і можливості, я прагнула до здійснення її». Вдруге її було заарештовано і репресовано енкаведистами у липні 1941-го, коли німці наблизилися до Києва. Письменницю вже похилого віку звинуватили в тім, що вона нібито готувалася стати членом самостійницького уряду по приходові німців... Повезли в арештантському вагоні до Казахстану, вона не витримала тяжкої дороги і нелюдських умов… Тіло Людмили Михайлівни викинули з вагону на якійсь станції — могила її невідома.

Молодша сестра Оксана Михайлівна — за чоловіком Стешенко (1875 — 1942) не лишила по собі такого великого творчого спадку, як середульша, але також була яскравою особистістю. Ще двадцятидворічною потрапила до Лук’я-нівської в’язниці за участь у так званій «вітровській» демонстрації. Народниця-чернігівка Марія Вітрова не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Молодь вийшла на вулиці, засуджуючи самодержавний режим. У сусідній камері сидів майбутній Оксанин чоловік. По виході з Лук’янівки вони побралися... Відтоді вони скрізь разом, Оксана підтримує усі чоловікові починання, а були вони різнобічні, адже Іван Матвійович Стешенко (1873 — 1918) знаний як поет, перекладач, літературознавець, педагог і нарешті перший міністр освіти в уряді УНР. Саме в цей час Оксана Михайлівна працює під його началом у відділі позашкільної освіти. 29 липня 1918-го більшовицький агент Башловка з-за рогу вбиває Івана Стешенка... Оксана Михайлівна лишається з донькою і сином на руках, без чоловікової опори, але не хилить голови і показує на що здатна. За Директорії вона — голова дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, перегодя працює в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради Оксана Стешенко видає дитячу читанку «Рідні колоски», де зібрала кращі зразки українського письменства, книжка витримує наступних років ще три перевидання. А сама вона стає професійною дитячою письменницею, перекладачкою і мемуаристкою. В її активі — спогади про Лесю Українку і батька — Михайла Старицького.

Оксану Стешенко заарештували 1941-го водночас із сестрою Людмилою. Дорогу до Казахстану вона ще пережила, але не більше. Наступного року Оксана Михайлівна закінчила життя в якомусь із концтаборів.

А яка ж доля спіткала онуків Михайла Старицького? Найжорстокіша — доньки Людмили Старицької і Олександра Григоровича Черняхівського (1869 — 1939) — Вероніки Олександрівни Черняхівської (1900—1938), поета і перекладача з п’яти мов. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Закінчила із золотою медаллю Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, здобула фах інженера-економіста в Київському інституті народного господарства, навчалася на курсах іноземних мов, удвох з батьком, професором медицини, від Наркомату охорони здоров’я, де працювала референтом-перекладачем, їздили у відрядження до Німеччини... Між тим писала ліричну поезію — для себе, не рвалася на барикади («Стелиться мла і туман. Містичне співає когут... Ступає, ступа мій пан. Гість мій химерний вже тут...» Або: «Постать мила, тінь, що я любила, Змучилась чекати я — прилинь, І візьми мене на свої білі крила... Кину все... Заплаче дзвін: дінь-дінь — Все тінь»), а для людей перекладала — і вельми професійно. Крім медичних праць, переклала українською і опублікувала роман Джека Лондона «Місячна долина» (1927, перевидання — 1971), «Прорість» («Жерміналь») Еміля Золя та «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса (1929, і тому, що переклад чудовий, його було перевидано 1963 і 1993 рр.).

Вероніка була вродлива жінка, в неї закохувалися, їй присвячували вірші колеги-поети, була чарівлива і водночас розумна, незалежна, інтелігентна, талановита. І раптом — арешт восени 1929-го і звинувачення у причетності до «справи СВУ»... За кілька місяців її випускають, натомість «саджають» батька і матір. Проте пляма лишається, репутацію «підмочено» і, коли настають ще страшніші часи, у січні 1938 року Вероніку заарештовують удруге і цього разу дуже серйозно, бо звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Києвом кружляють чутки, що Черняхівську зґвалтували слідчі, і вона збожеволіла... Судилище і розправа короткі: 22 вересня 1938-го її розстріляно. Проте від батьків приховують правду: мовляв, їхню доньку заслано до Сибіру. Нещасна Людмила Михайлівна, якій пішов 72-й (!) рік, у тріскучі морози шукає Вероніку по сибірських режимних таборах, вертається ні з чим, застає вдома смертельно хворого чоловіка...

Син Оксани Михайлівни й Івана Матвійовича — Ярослав Стешенко (1904—1939) став свідком трагедії: на його очах було забито батька. Це, звісно, поклало відбиток на вразливу натуру юнака. 1923 року Ярослав працював в Українському науково-дослідному інституті книгознавства в Києві, згодом — на посаді секретаря журналу «Бібліологічні вісті». Він укладає «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Ро-сійської імперії протягом 1798—1916 років» (капітальна праця — чотири тисячі назв), бібліографію книжок і статей про українське мистецтво та бібліографію друку для дітей. У галузі мистецтвознавства — монографія Ярослава Стешенка про творчість Георгія Нарбута.

Молодий бібліограф став би визначним фахівцем, якби... жив не за більшовицького режиму. Вперше заарештований 1929-го, вдруге — 1933-го у Харкові, де на той час працював у Книжковій палаті, засланий до Казахстану, втретє — в Уральськ 1936-го, засуджений до п’яти років концтаборів. Хтось із політв’язнів згадував Стешенка у бухті Нагаєва 1939 року — це була остання звістка про Ярослава Івановича.

Доля вберегла лише його старшу сестру — Ірину Іванівну Стешенко (1898—1987), актрису Курбасівського «Березоля», яка мала дві вищі освіти — диплом філолога з Вищих жіночих курсів у Києві і драматичної акторки з Вищого муздрамінституту імені Лисенка. Працювала і в інших театрах, але з віком переважала перекладацька робота.

В активі Ірини Стешенко — українські Гете, Шіллер, Гольдоні, Мольєр, Шекспір, Островський, і переважна більшість п’єс цих авторів у перекладах Ірини Михайлівни побачили нашу сцену. А ще — проза Марка Твена, Джека Лондона, Стефана Цвейга...

Я познайомився зі Стешенко в той час, коли вона була persona non grata, бо газета «Радянська Україна» 1973 року надрукувала розгромну статтю про неї, звинувативши у зв’язках із закордонними «буржуазними націона-лістами», проте Ірина Іванівна не виказувала розпачу, навпаки, добрий гумор вчувався у її словах, коли вона розмовляла зі мною; я так зрозумів, що за її бадьорістю і діяльністю, не зважаючи на вік, стоїть шляхетна спадковість діда Михайла Петровича Старицького. Треба віддати належне Ірині Стешенко ще в одній важливій справі. Завдяки їй та однодумцям вдалося зберегти архіви Старицьких, Черняхівських, Стешенків, а якщо пригадати, що більшість з них мали статус «ворогів народу», то можна уявити, як непросто це було зробити. Ще 56 років тому Ірина Іванівна висловила ідею про створення меморіального музею Михайла Старицького по вулиці Саксаганського, 93, де він мешкав з родиною 1901—1904 рр. і де помер. Україн-ська громадськість повернулася до цієї думки 1987 р., звернулася з відкритим листом до влади і була почута в Мінкультури і міськраді. З’явилася ухвала про відселення з названого приміщення райвійськкомату і реставрацію під майбутній музей. А потім прийшли буремні дев’яності й останні — з відомо яким ставленням до культури: «залишковим»... Музей став довгобудом. Проте десь у тунелі заблимало світло: міськдержадміністрація запланувала 2001 року до Дня Києва відкрити музей Старицького (а це фактично буде музей родини Старицьких), і на це нібито закладено кошти до міського бюджету. Принаймні, працівники Музею видатних діячів української культури дуже на це сподіваються і нині інтенсивно трудяться над планами реставраційних та експозиційних робіт.

Ще одне місце в Києві добре пам’ятає Старицьких: будинок по вулиці Олеся Гончара, 31. Тут 1915 року поселилися Стешенки (вулиця після того, як було вбито Івана Матвійовича, носила його ім’я — за УНР), тут 1928-го померла родоначальниця Софія Віталіївна, звідси з квартири 18 (тоді вулиця називалася імені Чкалова) у сорок першому вивели заарештованих сестер Старицьких...

Отож, понад чверть століття тут гніздився цілий творчий рід. Кілька років тому Музеєві видатних діячів української культури й авторові цих рядків, а нас підтримала Спілка письменників, спало на думку увічнити пам’ять про унікальний рід Старицьких, який так багато зробив для України, меморіальною дошкою на стіні будинку. Уявляєте собі таку «дощечку»? Подібної пошукати в усьому світі! До описаних мною шести імен: Марії Старицької, Людмили Старицької-Черняхівської, Оксани Стешенко, Ірини Стешенко, Вероніки Черняхів-ської і Ярослава Стешенка додати Софію Старицьку, що замолоду була неабиякою громадською діячкою, та її зятів: міністра, поета, театрознавця Івана Стешенка і одного із засновників Київського і Донецького медичних інститутів вченого-медика Олександра Черняхівського. Дев’ятеро імен, та ще й яких, поряд, на одній стіні! Звернулися по дозвіл до міської влади. Комісія з найменувань та па-м’ятних знаків при Київській міській держадміністрації спершу, певно, злякавшись такої кількості імен і відповідного розміру дошки, відмовила (рішення від 4.11.1996), але за повторної нашої пропозиції — погодилася (рішення від 24.02.1998) «за умови, що роботи по виготовленню та встановленню меморіальної дошки будуть здійснені за Ваш рахунок. Начальник Р.Кухаренко». Не важко собі уявити, скільки така дошка-стела може коштувати... І очевидно, що ініціатори на це не мають коштів. Отож, сучасні Терещенки-Симиренки-Чикаленки, шановні, де Ви є?