Чому за двадцять років Україна так і не переступила поріг громадянського суспільства? Чи є залежність між відносинами соціуму з владою та зростанням кількості невлаштованої молоді? Розчарування у старих політиках, помножене на безмірний цинізм, і той факт, що при цьому знову й знову спрацьовує «ефект месії», - що в них спільного? Чи є зв’язок між соціально-психологічними загрозами благополуччю українських родин та електоратом, який раз у раз наступає на одні й ті самі граблі?
Як відомо будь-якому школяреві, у природі все взаємозалежне, і часом одна причина може лежати в основі безлічі процесів. Одна з таких причин, яка побічно стимулює цілий спектр українських проблем, міститься на перетині сфер колективної психології та соціальної інженерії. Цей казус диковинним чином передує побудованим на тоннах цифр науковим доповідям та заїждженим пасажам про розруху й голови, часто цитованим вітчизняною інтелігенцією. І стосується він українського чоловіка.
Радянський Союз, приділяючи увагу створенню нової людини - інтернаціоналіста з колективним типом мислення, провів чимало соціальних експериментів. Тоталітарна освіта завжди ретельно підходить до селекції людського матеріалу. Конструювання чоловічої ідентичності стало одним із надзвичайно цікавих механізмів такого плану.
Із часів первіснообщинного ладу чоловіки всіляко підкреслювали свій чільний статус. Це виражалося в небезпечній і часто болісній ініціації, яку доводилося пройти, щоб приєднатися до захисників племені; у таїнствах чоловічих союзів - оплотах тодішньої раціональності; і, нарешті, у труднощах, які неодмінно супроводжують спосіб життя добувача. Мисливець, навіть найкращий і найсильніший, міг загинути через безглузду випадковість. У невдалий сезон він із сім’єю міг сидіти без здобичі три-чотири місяці й неодмінно помер би від голоду, якби не допомога громади. Таким чином кожен мисливець, незалежно від персональних рис характеру, час від часу вкладався у виживання групи і був незамінний для племені, а його персональна воля обмежувалася тільки місцевими звичаями та релігією. Згідно з Карлом Марксом, політична влада виникла разом із формуванням надлишків здобичі - додаткового продукту. У той момент, коли хтось узяв на себе відповідальність за їх розподіл. Став вождем. Це була перша стадія розвитку персоніфікованої, авторитарної влади. Остання проявилася у ХХ столітті. У вигляді масових, тоталітарних систем, які вже не потребували того, щоб підтримувати себе парціально, а, навпаки, були укорінені в символічному просторі. Насамперед - у головах підданих.
Культуролог і дослідник символічної влади в первісних суспільствах К.Леві-Стросс одним із перших звернув увагу на важливість образу Батька, який незримо присутній в міфах племен, зміцнюючи їх родинність. У Радянському Союзі цей образ набув надзвичайної актуальності. Цей образ, багато в чому анонімний, захований за фігурами партійних керівників, як за масками, суть держава-Батько. Держава - глава сім’ї, членами якої різною мірою відчували себе всі жителі Союзу.
Колись автору цих рядків пощастило спілкуватися з чудовим фахівцем у галузі гендерної політики, який, серед іншого, привернув мою увагу до вартої захоплення феміністок рівності умов праці чоловіків і жінок у СРСР. І що ж було головною її причиною? Висока роль жінки в очах держави? Навряд чи, особливо з урахуванням того, що, на відміну від Росії, в Україні на побутовому рівні жіночі повноваження завжди виходили за рамки традиційного патріархату.
Знизилася роль чоловіків. Причому не у професійному плані, а на рівні стереотипів та установок, що закладалися в голови ще зі шкільних лав і постійно циркулювали в суспільстві. Могутня держава свої відносини з поголів’ям чоловічого населення вибудовувала в єдиному форматі - владний Батько, який бере під опіку нетямущих дітей. Ця думка не претендує на новизну, і ерудований читач згадає чимало праць, котрі стверджували щось аналогічне. Її цінність у тому, щоб привернути увагу до політико-статевих протоколів, які діяли в радянському суспільстві. Регламент стосувався всіх аспектів чоловічого життя - від зайнятості (з жовтенятського віку до пенсійної старості) до питань шлюбу. Держава опікувалася буквально всім і ні на мить не полишала чоловіка без уваги. Незалежно від того, чи служив він в армії, потрапляв за розподілом на завод, сидів у тюрмі, - він залишався сином. Чоловік міг претендувати на багато що, але тільки з дозволу знеособленого державного механізму. Інакше кажучи, на все, крім влади. На все, крім базового стержня, який лежить в основі вольових і мужніх рис характеру. Та й навіщо він знадобився, коли про все турбувалася держава? Для яскраво вираженої природної агресії були свої дисциплінуючі фільтри, які пропонували її носіям місце старших синів із гранично чітко сформульованими кодексами формальних і неформальних правил (армія, КДБ).
В іншому ж усі життєві випробування вибудовувалися таким чином, щоб зупинити соціалізацію середньостатистичного чоловіка в підлітковому віці. Надмірна автономія, схильність самому вирішувати свої проблеми та брати на себе відповідальність за рішення не заохочувалися (якщо тільки не йшлося про відповідальність за провини, яка прищеплювалася під виглядом чесності, але це інша історія).
Таким чином, ефективність радянської соціальної інженерії - поза сумнівами. Будь-які прояви несанкціонованого індивідуалізму або етнічних особливостей характеру осуджувалися. Суспільство прагнуло до ідеалу, в якому на мільйони громадян припадав би один Чоловік - всюдисущий, всевидючий, багатоликий і, ніби чудовисько Франкенштейна, складений із тисячі бюро, апаратів, контор.
Система функціонувала, відтворюючи одні й ті самі когнітивні схеми, натомість виконуючи стосовно своїх «дітей» заявлені зобов’язання. І робила це доти, доки з низки причин не розпалася. Тоді брати відповідальність стало нікому. На кону опинилися в основному «неслухняні діти» - ті, хто державному вихованню не піддавався у принципі і звик дивитися на суспільство вовчим поглядом або з лисячою посмішкою. У наступні роки смута перехідного періоду й хаос первинного накопичення капіталу не дозволяли впевнено прогнозувати політичні процеси, а політична поведінка більшості населення країн, котрі отримали суверенітет, пояснювалася феноменом культурної травми.
Кожна з держав, які перебували у складі Союзу, залишилася наодинці з одними й тими самими проблемами, намагаючись на свій лад включитися у світові процеси.
Так, П.Штомпка, досліджуючи зростання безробіття, депресії та всілякі суспільні девіації в Польщі після розпаду СРСР, вважав, що такі явища згладяться самі собою, завдяки ідентичності сплеску націоналістичних настроїв і нагромадженню соціального капіталу, що дало основу для реставрації.
Для України, на наш погляд, пасивний рецепт західного сусіда виявився неефективним.
Перехідний період затягнувся, а назріла необхідність реформ просто зависла в повітрі, підмінена магічними формулами з тих книжечок, які чомусь називаються програмними документами політичних сил.
А що ж відбулося із суспільством? Чи принаймні з однією його частиною? Пияцтво й деградація - ось лише кілька симптомів сотень тисяч чоловіків, чия соціалізація стала на шляху їхнього дорослішання. Чим іще можна пояснити воістину юнацький максималізм, із яким солідні чоловіки у віці можуть «ламати списи» навколо проблем, що назагал їх аж ніяк не стосуються, при цьому начисто ігноруючи власні брудні під’їзди? Шкурний цинізм, що спокійно співіснує з довірливістю та наївністю у суспільних і економічних питаннях? Словесну активність, яка у всіх формах підмінює діяльність? Або ж типову проблему, коли сім’ю утримує жінка, тоді як чоловік «шукає себе» у чому завгодно - від автомобілізму до захоплення філателією, ігноруючи будь-які побутові потреби.
Відбиток зруйнованого «інституту мужності» простежується в безлічі типів політичної поведінки. Це не обов’язково палка любов до «царя-батюшки» і «соціальних дільничних» із передвиборними подачками, а й перебільшені сподівання на міфічну допомогу Євросоюзу чи надзвичайна увага до будь-яких брижів, що виникають у зв’язку з недосконалістю українського законодавства на гладкій поверхні дзеркала європейського правосуддя. По суті громадяни, які вимагають санкцій для українських Vip-чиновників, які довго смакують будь-яке, навіть дуже обережне зауваження західних дипломатів, чимось схожі на в’язнів Бухенвальда. Психолог Б.Беттельхайм, побувавши у концтаборі, писав, що зломлені насиллям ув’язнені не сміли чинити опір двом-трьом наглядачам, котрі відправляли їх у піч, і брати бодай мінімальну відповідальність за своє життя, - тоді як їх дуже тішили плітки, що гестапівцям доводиться позичати форму інших підрозділів для виходів у місто. За старою легендою, відомою серед німецького населення, з катами відмовлялися знайомитися дівчата. Цей прояв бридливості в’язні місяцями трактували як примарну хвилю народної відплати, що ось-ось мала змести побудований на несправедливості порядок.
Інертний принцип «житимемо, як звикли, навіть собі на шкоду», сповідуваний більшістю чоловіків середнього і старшого віку, автоматично успадковують діти. Як можна добиватися прогресу, коли за двадцять років у державі не було вироблено дійових і ефективних стратегій чоловічої поведінки? Хто повинен їх формувати і продукувати? Сорокалітні підлітки? Шістдесятилітні юнці? Як вони можуть це зробити, якщо самі ніколи нічого подібного не бачили. І коли якийсь міністр соціальної політики розповідає про проблеми реформування свого сектору й відверто не знає, що робити з мільйонами нинішніх і майбутніх бюджетників, - то головна проблема зовсім не в кількості робочих місць чи субсидій, які держава може дати своїм громадянам. Проблема в тому, що сьогодні молодих громадян не вчать, як їм обходитися без держави. Не вчать бачити свої можливості й перспективи, лукаво радячи талантам виїжджати за кордон, а іншим - перебувати в «сірій зоні» ринку праці. Не вчать бути чоловіками.
Зрозуміло, хтось і сам навчиться цього. Зрозуміло, описана тенденція - не тотальна, винятки є, і чимало. Зрозуміло, чоловіча маргіналізація по-різному відчувається в різних регіонах країни. Але всі ці «зрозуміло» не знімають завдання, поставленого перед Україною самою еволюцією.
Національна ідентичність, творче й діяльне «начало», «порода» не викристалізовуються в рамках каденцій обраних урядів. Їх формування прямо залежить від цілей та ідеалів українського суспільства. Від конкретних, живих прикладів конкурентоспроможних і корисних моделей поведінки (не вважати ж такими «народні» образи чиновника, прокурора чи депутата?). Заводячи мову про ліки, ми незмінно опиняємося в порочному колі. Необхідні українцям риси характеру перетворяться на загальні орієнтири тільки тоді, коли стануть корінною складовою масової культури. Кіноіндустрія, розважальні телешоу, мода, як свідчить світовий досвід, - це незамінні інструменти в реформуванні особи. У сусідній Росії з їх допомогою з перемінним успіхом вирішуються питання іміджу силових структур, престижу військової служби тощо. Втім, на самих міражах важко побудувати стійку конструкцію: у підвалинах будь-якого міфу має лежати особистий приклад. Це, своєю чергою, підводить нас до першої букви, до основи процесу, до загального стимулу. Буде це ініціатива громадських організацій чи результат самоорганізації ентузіастів, - в остаточному підсумку, суспільство прийде до необхідності розробки відповідної державної програми. Підкреслимо - у рамках державного апарату такий процес зародитися не може (інакше це буде черговий привід для освоєння бюджету та роздачі партійних прапорців населенню). Але, щоб успіх був гарантований, йому в певний момент знадобиться інституціоналізація.
Однак навіть тоді, на жаль, для подолання проблеми розвитку українського чоловіка знадобиться час. Адже на те, щоб нові ідеали, пройшовши крізь призми конкретних втілень, укоренилися в суспільній свідомості, потрібні не місяці. Це роки й десятиліття вдосконалення людської особи і виховання нових поколінь, із урахуванням національної специфіки, а також усіх проб та помилок, пройдених розвиненими державами. Щоб нам, уникаючи повторення одного минулого, випадково не потрапити в інше.