27 липня 2008. Субота
Розверзлася безодня небесна... З цієї безодні періщило безперестанно, без перерви вже третій тиждень...
Зрання задзвонив телефон. Зняла слухавку. К., котрий не спав уже третю добу, без «добридень» скорботно й урочисто оголосив:
— Йде велика вода!
— Ку-куди? — запитала я.
— Перенесіть усе найцінніше нагору, — не слухаючи мене, став діловито розпоряджатися К., — а все необхідне зберіть в одну невелику сумку. Година — мінімум. За вами всіма приїде машина. Година — і ні хвилини більше. Потім буде запізно. (Ми всі — це жителі невеличкого кварталу на околиці міста, на березі річки.)
— Що запізно? — тупо перепитала я.
— Вода заллє наш будинок, — спокійно пообіцяв К. — І тоді все.
— А ми? — знову притупила я.
— А ви... — К. надовго замислився, мені навіть здалося, що він заснув: — А ви... Слухай, стара, якщо я спокійно розмовляю, це не означає, що я спокійний. Я просто втомився хвилюватися. Я втомився переживати і вмирати від страху. Я вже просто не можу більше!!! — І раптом дико загорлав: — Збирай речі, дурепо, і мерщій на двір, машина зараз буде!!! Йде вода! Йде велика вода!
Ні-ні, він сказав навіть не так. А от так: — ІДЕ! ВЕЛИКА! ВОДА!!!
* * *
Нічого ми нагору не піднімали — лише комп’ютер і книжки. А про те, як складали НАЙнеобхідішне, — про це потім. Скажу лише, що ми не сіли в ту, надіслану за нами машину. Бо місця для Чака, нашого старого великого пса, там не знайшлося. Словом, ми залишилися вдома, розраховуючи, що піднімемося на другий поверх. А коли припече, то й на горище. А потім приїхав мій старший син Даня, привіз надувний човен і залишився з нами в ролі сильного плеча, надії та опори.
26 липня. П’ятниця
Зрання я зібрала сніданок на великий гурт, вдягла вітровку з каптуром, мамині яскраво-сині садові шльопки-калоші й побрела до адміністрації, де розміщувався штаб. Довелося шльопати по коліно у воді. Йшов дощ. Ні, не той, нічний — суцільна страшна, сиза й шелестка, навіть гулка, стіна, під якою задихаєшся, бо там немає повітря — зовсім.
Була звичайна нормальна злива.
До речі, зателефонувала Алла, десять років тому вона, тоді ще студентка факультету політології, грала в театрі «Тяжкий вік» у виставі за моєю п’єсою «Сонячний синдром». Я написала її за оповіданням Рея Бредбері «Літо в один день». І починалася п’єса так: «Це була планета, де завжди йшов дощ...».
Загалом у цій п’єсі все відбувалося на тлі дощу... Усе було сизе, вогке, мокре....
Алла запитала, чи завжди збувається те, що я вигадую...
Я подумала-подумала й відповіла, що часто... Але про це іншого разу. Саме до цієї думки треба потім обов’язково повернутися.
І от я брела по планеті, де дощ ішов настільки впевнено й обложно, що, здається, так було і буде завжди, і сонце взагалі ніколи не вийде... А чи було воно, сонце?..
Діставшись адмінбудівлі (чому вона в нас зветься «Білий дім» при тому, що жовтого кольору, — не питайте!), я побрела на третій поверх сходами, чвакаючи калошами, залишаючи за собою, мов людина-амфібія, мокрі сліди й поливаючи водою, що стікала з куртки, червоні службові доріжки. Протовпилася в приймальню, а там якраз зібралися всі — безпека, міліція, МНС, охорона здоров’я... Хто сидить, хто стоїть... Похмурі... В чоботях і мокрому одязі... На підлозі — калюжа. Усі повернулися на стукіт дверей...
Ой, мужики, бачили б ви свої неголені обличчя й запалі після трьох безсонних ночей очі... Усі повернулися й очікувально втупили погляди в мокре опудало, себто в мене.
— Що? — суворо привітався К.
— Драстє, — зніяковіла я, — я це... каву... вам... І попоїсти... І шкарпетки...
Мужики розчаровано відвернулися. Вони чекали гарних новин.
Новини були погані.
Того ранку в багатьох місцях нашої області вода без бою взяла мости, греблі, дороги й переправи...
Потім лікарні, дитячі садки, вулиці, поля, сади, автомобілі...
Домашніх тварин, корів, свиней, курей, кроликів...
Фото: Стелла ТРОФИМЕНКО |
Ну а тепер головне. І непоправне.
ВОДА ЗАБРАЛА ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ.
27 липня. Субота. Ніч
К. виїхав туди, де вода, підступна, грізна й небезпечна, розгулялася на повну силу. За собою він тягнув всю техніку МНС.
Вулиці в селах вузькі. Велетенські платформи-амфібії, ПТЗ (плавальні транспортні засоби) не могли в них навіть зайти, а тим більше маневрувати чи розвертатися. Одна амфібія ішла вздовж річки. Тобто це називалося — уздовж річки, а насправді машина пливла посередині потоку до острівця, де вже по пояс у воді сиділа родина. Пливла, пливла і — заглухла. В такому стані вона може протриматися на плаву всього 20 хвилин. Ніч. Злива стіною. Виють люди. Ті, на острові.
Лайку механіка-водія було чутно в Румунії. Спочатку він умовляв машину як живу істоту, але вона по-доброму не розуміла. Потім розійшовся й почав крити і машину, і негоду, і країну, і — особливо вигадливо — владу, котра якраз для цього й існує, і своїх товаришів, які сиділи поруч, і людей, котрі волали на острові. При цьому він, не відволікаючись від основного свого заняття — крити матом увесь світ — зосереджено порався з відсирілими клемами. Коли він майстерно — нецензурно багатоповерхово й докладно — розповів товаришам про самого себе, ПТЗ чхнув і завівся.
* * *
Вода накрила стовпи лінії електропередачі. Одна з амфібій застрягла на паркані: паркан був під водою, а наші люди ставлять міцні паркани. На віки. Довелося вночі шукати трактор. Знайшли. Трактор почав тягти ПТЗ і заглух. А транспортер, навпаки, завівся, трохи побуксував на паркані й підім’яв під себе трактор. Господар трактора, котрий устиг вискочити з кабіни прямо у воду, прокляв місцеву владу в особі К. і ще кількох її представників.
— А чого на нього ображатися? — потім казав К. — Його можна зрозуміти.
І справді. А як інакше? Ні, він мав спокійно підплисти до місця, де на іншій амфібії стояв К., теж не надто куртуазний через те, що не спав три дні, через те, що дощ не припиняється, течія посилюється з кожною хвилиною, і рівень води зростає. Він, цей тракторист, мав цієї клятої чорної ночі записатися на прийом і в порядку живої черги чемно поцікавитися, хто платитиме за підім’ятий бронетранспортером трактор, місяць тому взятий у кредит?
* * *
Увесь цей час вода прибуває. Бистрина нуртує. Люди намагаються врятуватися на горищах, на дахах, на деревах. Аби привернути увагу рятувальників, багато хто стріляє в повітря з мисливських рушниць.
На туманному світанку К. з гелікоптера розгледів хлопчину, точніше лише його голову з-під води. Хлопець однією рукою тримався за щось під водою, а другою — молодець! — підставляв дзеркальце під блукаючий промінь прожектора гелікоптера й пускав «зайчиків» у небо, щоб його помітили… Його, звісно, помітили. Саме завдяки цим зайчикам… Докладніше про це трохи нижче…
27 липня. Ніч
Вузькі провулки й шалена течія... Люди на дахах. Приїхали хлопці з байдарками. Байдарки розвертає течією, несе, посадити можна одного-двох, і то найвідчайдушніших. Багато-хто вважає за краще залишатися на дахах — бояться. Маневрувати на байдарках незручно й небезпечно.
Звичайний безмоторний човен просто-таки несло шаленою течією. Опівночі з міста приїхали спортсмени й привезли катамарани. Ні, їх ніхто не викликав, вони зібралися під лемент батьків і приїхали самі. Таке об’єднання в нас у Чернівцях і в Новоселиці є в Будинку дитячої творчості, ним керує п. Княгницький... Вони сплавляються по Черемошу й Пруту на катамаранах. Ці їхні катамарани стійкі й маневрені.
Тихий спокійний упевнений хлопець, цей Княгницький...
Усю ніч хлопці знімали з дахів і дерев людей і по двоє-троє переправляли катамаранами на суходіл.
* * *
У цей час К. придумав переправу.
Коли К. був підлітком, часто зі своїм псом Марсом ішов на кілька днів на невеличкий ненаселений острів на річці Прут, рибалив, купався, грав у Робінзона, майстрував плоти, переправлявся з острова на острів... Досвід став у нагоді. В армії він служив у спецзагоні й серед іншого брав участь у випробуванні нових марок парашутів. Саме ця звичка до висоти, точніше, відсутність страху висоти і наступного дня йому дуже знадобилася. Але про це — нижче.
Рівень води зростав. Течія і далі посилювалася, вода мчала з такою швидкістю і з таким пекельним гулом, наче десь дуже далеко її затягувало у велику лійку. І тоді К. згадав дитинство й придумав переправу.
Вночі він добув сотні метрів міцної мотузки (як і де добув, не питайте!). З хлопцями Княгницького на катамаранах вони натягли мотузку між стовпами лінії електропередачі, створили рухливу петлю-гак із міцного дроту між човном і мотузкою і всю ніч на човнах, чіпляючись гаками за переправу, щоб не знесло течією, переправляли в такий спосіб людей і вцілілу худобу на суходіл.
27—28 липня. Ніч із суботи на неділю
Вона була довгою, ця ніч.
* * *
Фото: Стелла ТРОФИМЕНКО |
Аркадій їздив і їздив усю ніч. Йому допомагав його батько. На світанку батько Аркадія вийшов із машини і побрів по воді у свій провулок подивитися, що там із їхнім двором і будинком. Там він послизнувся і впав.
Ну й усе... Аркадій дізнався про батькову смерть лише вдень...
До речі, ховати людей зараз нема де... Кладовище розмило…
28 липня. Неділя. Світанок
Дощ ледве-ледве. Дозволили виліт вертольотів.
Скажи, якого кольору твій вертоліт, і я скажу тобі, хто ти.
* * *
Легкий, імпортний, граціозний білий — прем’єр-міністр.
Прилетіла, вертоліт приземлився на залізничному переїзді. Гарненька така. Пообіцяла грошей. Дасть. Там відбере, тут дасть. Пригрозила покарати винних, сказала, що всіх любить. Страшно всіх любить. Полетіла...
* * *
Сірий, потужний, із блакитною смугою — президент.
Прилітав, штанини закотив і людям каже: «Давайте до мене сюди, в калюжу, закочуйте штани всі, і так пройдемо перед камерою...»
Полетів. «Він полетів. Та він обіцяв повернутися»... Аякже!..
* * *
Вертоліт захисного кольору — рятувальники.
Старий вертоліт МНС, але надійний. Рятувальники кажуть К., мовляв, давай із нами, ми не знаємо, де у вас в районі справді русло річки, а де були вулиці, треба людей згори шукати. К. полетів із ними. Ось там і помітили хлопця з люстерком. Багатьох витягували. Вертоліт зависав, звідти на тросі спускався рятувальник, пристібав до себе людину, і їх піднімали в салон вертольота. Уявляю, як це страшно. К. через туман висовувався з вертольота по пояс, щоб роздивитися людей... Хтось тримав його за ногу... Про всяк випадок.
Не всі погоджувалися підніматися у вертоліт. Боялися. Звісно, страшно. І залишатися страшно. І підніматися у вертоліт страшно. Тягнули силоміць. Наприклад, маму того хлопчика з люстерком. К. казав, що вона перекричала гуркіт вертольота...Але потім дякувала… Бідна-бідна…
28 липня. Полудень
Три роки тому після випускного вечора група молодих людей, дві дівчини і два хлопці, випросили катер у свого старшого приятеля і влаштували собі пікнік посеред озера... Напилися, реготали, гралися... Втопилися...
Власник катера відсидів два роки.
Як з’ясувалося, кілька днів і ночей він на тому самому злощасному катері рятував людей. Ось так...
* * *
Гарненька рум’яна вагітна молодичка. Схожа на Матрьошку. Йти з двору не хоче. Не хо-че! І все! Батьки її вмовляють, біжать кудись роздобути транспорт, тим часом усю вулицю заливає вода. Матрьошка — на острові.
Батько в паніці, мама її ось-ось знепритомніє. Де був чоловік, не знаю.
Вночі до неї пробираються хлопці на катамаранах. Вона верещить, відмовляється категорично. Потім до її будинку, трощачи все на своєму шляху, добирається амфібія. Матрьошку, яка опирається, військові втягують в амфібію, але вона жваво перестрибує назад на залитий водою поріг. Військові дають їй рацію. По рації її батько терпляче пояснює, мовляв, дитинко, донечко, ти ж на останньому місяці, тобі ж ось-ось народжувати. Матрьошка тупає ніжкою і кричить:
— Не поїду нізащо!
Рацію бере голова сільради, вмовляє. Потім головлікар. Потім К.
Матрьошка повторює своє:
— Ні! І все!
Амфібії й відплисти не можна — а що як! І залишитися не можна — люди гинуть, потрібна допомога.
Дівчинка боїться, замикається в будинку. Бронетранспортер від’їздить.
На стадіоні сідає вертоліт. Прилетів Турчинов. К. доповідає обстановку. Тим часом час полем біжить батько Матрьошки: «Допоможі-і-ть!! Допоможі-і-ть!!! У мене там дочка вагітна! А ніхто нічого не робить!!!»
К. каже: я сам нею займався, вона категорично відмовляється. А бронетранспортер не може чергувати біля її будинку, він потрібен в інших місцях. Турчинов погрожує пальцем і каже, що діти — наше майбутнє, і винні будуть покарані. До речі, фраза ця звучить щодня — на нарадах, на селекторних, по телефону, по рації... Кого де застане, там і звучить.
К. сідає в моторку і пливе до будинку Матрьошки. Вона замкнулася, на стукіт не відповідає. К. сидить у човні біля будинку незнайомої вередливої вагітної дівчинки. Батарея в телефоні сіла. Весь він змок до нитки. Цигарки відсиріли. Їв востаннє сто років тому. Вода підбирається до Матрьошчиних вікон. Ще трохи — й К. збирається бити вікна, витягувати дівчисько силоміць. Але на катері до будинку підвезли Матрьошчиних батьків. Батько страшно сварив К., мовляв, чому не може вмовити дівчинку, влада він чи не влада...
Коли за два дні спала вода, Матрьошка у дворі руками впіймала рибину. І її з цією рибиною показали по телевізору. Матрьошка сказала прямо в камеру:
— Вода — це життя.
Дурненька… Нехай у неї все буде добре…
29 липня
Той самий хлопець, котрий рятував людей на своєму фатальному злощасному катері, підплив до будинку, де сидів собака. На ланцюгу. Хочеться вірити, що господарі просто в паніці не встигли, ну не знаю, забули... Ну, може, багато дітей було... Не знаю...
Кажуть, собака такий був злющий завжди, що підпускав тільки господаря, а на інших кидався.
Тепер він сидів на своєму ланцюгу, дивився в небо, з води виглядала тільки морда. Сидів і скавулів. Хлопець цей на катері довго морочився з ланцюгом, довго. Думав, загине собака. Та, як тільки відчепив, собака вистрибнув із води в човен. Кажуть, додому повертатися не хоче, ходить за рятівником своїм, як прив’язаний. Тривожиться й виє, коли втрачає його з поля зору.
29 липня. Вечір
Йдемо з дітьми до Пруту. Там, метрів за сто від річки, недавно вибудував будинок Добрий Чоловік. Велика сім’я... Довго будували... Тепер Чоловік цілими днями стоїть і дивиться на свій будинок. Кажуть, він весь час мовчить, на запитання та співчуття не відповідає. Жодної допомоги приймати не хоче. Стоїть і мовчить. А будинок, як корабель, що сів на мілину, безпомічно віддзеркалюється у воді. А Чоловік стоїть і дивиться. А вода прибуває. Вся його сім’я тут-таки. Вони рядочком сидять на бордюрі й дивляться в той бік, де будинок. Люди з усього міста підходять дивитися на річку. І на новий будинок Чоловіка, будинок, що поступово йде у воду.
Течія — не жарти. Раптом звідкись із-за повороту випливає невеличка біла кучугура. Кучугура підпливає поближче, виявляється — це курочка з чорнильною плямою на голові... Так господарі позначають тут свою живність. Хлопчик, син Чоловіка, кидається у воду, витягує курочку на сушу. Курочка не встигає обтруситися і прийти до тями, як на неї кидається мокрий жовтий собака. Хапає її в зуби і тягне кудись у кущі, щоб нею поласувати. Вся сім’я Чоловіка як за командою підхоплюється з бордюру й ганяється за енергійним голодним мокрим жовтим собакою. Той утікає з куркою в зубах. Людина та його сім’я біжать слідом, оточують. Перехоплюють жовтого мокрого собаку. Чоловік відбирає курочку... Собака сідає на хвіст, знизує плечима і спантеличено крутить довбешкою. З пащі стирчить куряче пір’я. Чоловік оглядає курочку й віддає господареві, який увесь цей час стоїть у ступорі, як і всі, хто сюди прийшов подивитися на повінь. І дивиться, як метушиться сім’я Чоловіка, рятуючи його курку...
Чоловік зітхає переривчасто і глибоко, мов дитина, що наплакалася, знову повертається до всіх спиною — ця промовиста спина — і дивиться на свій будинок. Його сім’я знову сідає на бордюр і спрямовує свої погляди туди ж, куди дивиться Чоловік…
30 липня. Вечір
Головлікар лікарні села Драниця, Олександр Сергійович. Врятував 200 чоловік. Вночі збирав людей у всьому селі на своїй старій «швидкій» і відвозив на пагорб у будиночок відпочинку тракторної бригади. Коли всіх вивіз, село залило по дахи. Люди з пагорба бачили...
А хто йому наказав це робити, Олександрові Сергійовичу? Ніхто... Він сам.
* * *
К. думав, що складнішої за ту ніч, коли він висів головою вниз у вертольоті, розшукуючи людей, не буде...
30 липня на всій підтопленій території майже одночасно почали випливати трупи тварин… Апокаліпсис.
31 липня
Тієї найпершої ночі, коли зненацька прийшла вода, голови сільради одного з сіл не було. Він кудись зник, телефон вимкнув... Люди його розшукували, ображалися. З’ясувалося, що він тим часом рятував своє майно. І ферму. Виявляється, він там у себе розводив шиншил. Гарні звірята...
— І дуже дорогі! — додає голова сільради.
* * *
Інший голова мотався селом увесь час, допомагав чим міг, приховав, що його вкусила змія, ходив із перев’язаною ногою вище укусу. Виявляється, йшов босоніж по воді, зачепив кущ, гадюка його вкусила, але, на своє щастя, він опустив ногу у воду, і вона не встигла випустити всю отруту... Попливла й вилізла на інший кущ.
Два роки тому вода теж принесла змій... Не знаю, звідки. Але тоді відразу якось несподівано в нас з’явилися їжаки. І всіх їх переловили.
* * *
Водою до своїх будинків пробираються люди. Мимо проплив дикий кабан, не звертаючи ні на кого уваги. Зграя пацюків. Собаки й кішки тиняються розгублені, мокрі та голодні. Не до них...
* * *
Щодня привозять воду, хліб, медикаменти. Еменесники встановили намети першої медичної допомоги. Бояться черевного тифу. Люди, які втратили житло, поселилися в покинутих будинках колгоспників, на тракторних бригадах, на фермах, у закритому 15 років тому санаторії. Організовано пункти харчування.
* * *
Люди проявляються по-різному.
Одні — милосердні, добрі, терплячі, великодушні.
Інші — злобні, заздрісні, провокатори...
Приїхав міністр чогось там. Люди навколо нього стовпилися.
Єзуїт лікар N довго шепочеться з тим самим головою сільради, який зник найстрашнішої ночі, і голова підскакує до міністра й репетує як навіжений прямо в камеру:
— Нічо нам не даю-у-уть! Води нам не везу-у-уть!!! Ми по-остражда-а-али, а нам нічо не даю-ю-уть!!!
До речі, амбулаторія в селі залита водою вище вікон...
1 серпня
Люди бояться дощу. З тривогою дивляться в небо щоранку. Вода спадає повільно. Лишає за собою болото, важкий гнилий запах...
Приїхали служби МНС із інших міст. Зі Львова приїхав підрозділ військових бактеріологів для ліквідації наслідків повені. К. шукає, де їх поселити за такого дефіциту житла, де й чим їх годувати, коли увесь врожай загинув.
Випадки мародерства. Кому — війна, кому — мати рідна...
Дільничний смикає щокою і хапається за наручники на поясі. Окрім мародерства, — паніка й провокація скандалів... Дільничний спав з голосу, коли розганяв натовп, який примчав до сільради вимагати, щоб їх вивезли куди-небудь, бо хтось сказав, що йде двадцятиметрова хвиля...
— Хто вам таке сказав?
— От він!
Чоловічок із велосипедом хмільний: «Я? А я нічо? А що я... Мені сказали. Я сказав».
Як діти, слово честі...
* * *
Кричить Т.: «А от Іванові більше грошей дали. А його затопило так само, як і мене. Я Юлі писатиму!».
А в Івана четверо дітей... А в кляузника — вже дорослі, двоє...
* * *
У. нишком вписав себе до списку потерпілих незаконно. Отримав п’ять тисяч. Учора повернув — вніс до каси. Ні, це не совість... Це дільничний пильний.
* * *
Потонула кішка в одному дворі. Кошенят вона встигла перенести й сховати десь у сухому місці... У дворі живе кавказька вівчарка, кішок люто ненавиділа, а вже цю, сусідку по подвір’ю, — особливо, кілька разів видирали кішку з її пащі.
Вівчарка знайшла кошенят, забрала їх до себе у вольєр. Вчора у вівчарки з’явилося молоко. Кошенята увесь час із нею. Отакої! У вівчарки ще жодного разу цуценят не було.
* * *
Ну що? Лю-у-уди!!!
Люди-люди…
3 серпня
К. всю ніч мотається по району.
Уночі приїхав додому перевдягтися, заснув на кухні. Їв мляво, щось розповідав, і раптом дивлюся — підпер щоку рукою і спить, сидячи. Вилка в руці… Розштовхали, переклали на канапу, вкладаючись, пчихнув і промурмотав: «Диви, сніг…»
4 серпня
Бачила з тролейбуса, що біля будівлі з левами обласної адміністрації зібралися люди з дітьми. Виявилося, дітей із підтоплених територій відправляють до «Артеку». Поруч, на Театральній площі, грає музика, а біля Будинку офіцерів вишикувані два підрозділи хлопців, певне, військових, але одягнені вони дивно — у футболки, якісь домашні сорочки... Ага, певне, зображатимуть випадкових перехожих.
І справді. Назад іду пішки — хлопці ті по всій площі прогулюються, хто парами, хто по троє — теревенять ні про що й поглядають гостро на всі боки. Відчула себе незатишно, ретирувалася.
Батьки дітей потім казали, що на вокзал їх не пустили. Дітей забрали, батьків залишили на привокзальній площі. Деякі навіть не попрощалися...
По ТБ пройшов сюжет. Ідуть по перону президент і почет, бережно за плічка ведуть стриженого переляканого хлопчика.
5 серпня
Збирають списки тих, кому треба будувати будинки. Це переважно старі. Енергійний хлопець (із влади) обурюється: дивися, він же 1921 року народження, і йому будувати новий будинок?! Певне, цей парубійко меткий збирається жити вічно й застрахований від старості...
Звичайно, насамперед — діти. Але ж для пристаркуватих самотніх людей можна будувати один великий будинок з однокімнатними квартирами в тому самому селі, де вони прожили все життя...
* * *
Районна адміністрація налагодила пункти харчування, тимчасові медичні амбулаторії, пункти МНС. Кілька разів на день завозиться питна й технічна вода. Для солдатів, співробітників МНС, водіїв, волонтерів, котрі працюють на ліквідації наслідків, відкрито тимчасову лазню. Для решти — пункти, де можна приймати душ, прати. Дітей поступово відправляють у табори відпочинку та санаторії...
* * *
Співробітники підрозділу МНС із Кіровограда привезли, нарешті, станцію, яку чекали три дні. Станцію з відкачування води. Тягнуть шланги — 250 метрів. Люди незадоволені — воду відкачують через їхні городи. Щоправда, там уже нічого не росте — все знищене водою.
Бабуся маленька вибігла з хати із сокирою — намагалася перерубати шланг, який пустили через її подвір’я. Не вдалося. Пішла із сокирою на рятувальника з МНС. Викликали дільничного... Примчав. Цього разу не волав, наручниками не розмахував... Щось тихо їй говорив по-молдавськи, бережно приобіймаючи... Бабуся поправляла хустинку на голові, схлипувала, причитала.
* * *
Сюди, до зони лиха, приїжджають люди. Привозять воду, їжу у вакуумних пакетах, речі, одяг, ковдри, антисептики, медикаменти.
Їх запитують: «Хто ви?».
«А яка вам різниця», — відповідають.
Приїхала група англійців, привезли намети для тих, хто втратив житло.
Приїжджають релігійні общини.
* * *
Приїхала пізно ввечері, майже вночі, величезна хура з продуктами харчування, предметами першої потреби з Одеси. Валентин Чернов, депутат міської ради та група молодих міцних хлопців. Певне, досвідчені кваліфіковані рятувальники — в машині в них багато обладнання для порятунку людей під час повені. Залишили вантаж, у якому, до речі, окрім необхідного, розумно дібраного набору продуктів, свіжих овочів були ще й памперси для лежачих хворих — дорога й конче потрібна річ.
Привезли все, акуратно вивантажили й швидко поїхали.
Імен цих людей не знаємо. Нічого про себе не розповідали. На лобовому склі їхньої машини було написано «Єдина Одеса».
Спасибі.
7 серпня
Софія Ротару передала селу, в якому народилася, велику суму грошей. Ми дізналися про це випадково. Вона це не афішувала.
Спасибі, Софіє Михайлівно.
* * *
Зрозуміти, звідки привозять допомогу, можна лише за номерами автомобілів:
Спасибі, Луганську!
Спасибі, Львове!
Спасибі, Києве!
Спасибі, Кіровограду!
Полтаво!!!
Росіє, спасибі!
Одесо... Дорога моя... Я тобі відроблю!!! Їй-бо, відроблю!!!
* * *
Учора в підтоплених селах бачили чужий позашляховик. Він зупинявся біля подвір’їв, де були зруйновані саманні будинки. Звідти, з машини, вискакувала дівчинка в чорній футболці та джинсах, розмовляла зі старими. Парубок, котрий супроводжував дівчинку, щось записував.
Дівчинка під’їхала до сільради, сказала, що днями приїде з конкретною допомогою саме для цих старих — вона тепер знає, чим конкретно допомогти.
Така худенька, ледь незграбна, кудлата, дівчинка-підліток.
Без прапорів, криків, галасу, трембіт.
Без підтанцівки.
Без телекамер.
Хороша справжня дівчинка.
Руслана Лижичко.
8 серпня
Багато саманних будинків іще стоять, ошатні, прикрашені малюнками, як тут у нас заведено, але видно, як вони знизу на фундаменті тануть і осідають, через стіни йдуть глибокі тріщини… Солдати обтягують такий будинок петлею, несильно тягнуть — і будинок падає. Господарі оплакують їх ніби рідних людей, які пішли назавжди.
10 серпня
Учора знову їздили туди, на ті території, які були затоплені.
Дороги міжнародного значення зруйновані так, ніби їх бомбили.
Поруч із руїнами свого саманного будиночка сидить бабуся на стільці. Кажуть, вона сидить там цілий день. На ніч її забирають сусіди. Рано вранці вона знову сидить на своєму зруйнованому подвір’ї. До тимчасового притулку, відкритого в санаторії неподалік, вона нізащо їхати не хоче. І ніхто зі старих, котрі втратили оселі, нікуди не хоче їхати. Бояться, що їх не привезуть назад, нікому не вірять.
Кажуть, коли цю бабусю забирали на платформі БПС, вона ридала й благала, щоб двері будинку замкнули на ключ. Рятувальник пірнув, у темряві на дотик знайшов вхідні двері й зачинив їх. Бабуся сховала ключ на грудях.
Від усього будинку збереглася лише коробка з дверима, замкненими на ключ. Решта просто розтанула у воді.
* * *
Скрізь, де утворилися штучні озера, безперервно працюють насосні станції.
По вулицях розкладені сотні метрів широченних шлангів. Солдати та службовці МНС живуть у школі. Вчора в неділю ніхто не відпочивав. Працюють цілодобово по змінах.
Люди працюють — скрізь сушаться речі, меблі. З будинків виносять центнери глини.
* * *
Життя триває. Вчора в тому селі, де я була, грали три весілля…
11 серпня
Матрьошка благополучно народила хлопчика. 3.400!
P. S. У багатьох джерелах друкувалися інформації, статті та звіти про величезне лихо, яке прийшло на Буковину.
Я ж написала лише про те, що бачила й відчувала сама, або про ті події, у яких брали участь члени моєї родини...