65 років тому, 14 березня 1939 року отець Августин Волошин проголосив державну незалежність Карпатської України. Закарпатські українці, забувши про традиційні суперечки між народовцями і русофілами, згуртувалися навколо Українського Національного Об‘єднання в єдину монолітну силу, завершивши, за словами покійного Олекси Мишанича, еволюцію від підкарпатських русинів до закарпатських українців. Погано озброєні й недосвідчені, в основному юнаки і дівчата, в тому числі з-під польських Галичини і Волині, пішли на ворога — угорських гонведів. Та сили були нерівні — 18 березня припинили опір останні захисники держави, якій історія дала лише неповну сотню дорогоцінних годин.
Матеріали про Карпатську Україну вміщені в підручниках з історії для шкіл та вищих навчальних закладів. Президент Карпатської України Августин Волошин удостоєний посмертно звання Героя України, а один із його ювілеїв відзначався на державному рівні. Однак вченим ще чимало треба зробити, аби в історії Карпатської України не залишилося жодних «білих плям»...
Утворення й падіння уряду Андрія Бродія
8 травня 1919 року Центральна Руська Народна Рада прийняла в Ужгороді рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини на правах автономії; однак празький уряд постійно зволікав із виконанням своїх обіцянок — закарпатці, мовляв, ще не «дозріли» до самостійного життя. Перший етап автономії був реалізований тільки 8 жовтня 1938 р. Це була перемога всіх політичних сил краю, які протягом міжвоєнного періоду боролися за автономні права. Ще 2 вересня 1938 р. представники русофілів (москвофілів) і народовців (українофілів) підписали декларацію, на яку чехословацький уряд не відреагував. Вимоги, які оголосив Е.Бачинський, передбачали приєднання Пряшівщини до Підкарпатської Русі, надання фінансової допомоги верховинським округам і персональну заміну представників в урядових установах.
На початку жовтня 1938 р. відновилися переговори між представниками двох напрямків з метою створення автономного уряду Підкарпатської Русі. 8 жовтня в Ужгороді була створена Національна Рада Підкарпатської Русі, до складу якої ввійшли представники всіх основних політичних сил краю.
На першому засіданні Ради був прийнятий меморандум, який закінчувався вимогою негайно прийняти закон про Підкарпатську Русь. 8 жовтня 1938 р. прем’єр-міністр Чехословаччини Я.Сирови звільнив з посади губернатора краю К.Грабаря і призначив І.Парканія. Останній в черговий раз наголосив на вимогах Національної Ради. Тим часом представники москвофілів і народовців обговорювали кандидатури на посади міністрів Підкарпатської Русі. Українську делегацію очолив А.Волошин, москвофільську — Й.Камінський.
Аналогічні суспільно-політичні процеси відбувались у Словаччині. 6 жовтня 1938 р. лідери Словаччини зібралися в Жиліні і вимагали автономних прав. 7 жовтня 1938 р. прем’єр-міністр Чехословаччини Я.Сирови задовольнив їхнє прохання, і Й.Тісо був призначений прем’єр-міністром Словаччини. Необхідно наголосити, що Я.Сирови, згідно з 60 параграфом Конституції Чехословаччини, виконував на час відсутності Е.Бенеша (емігрував 5 жовтня 1938 р. — М.В.) президентські функції.
11 жовтня 1938 р. було сформовано перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який очолив А.Бродій — лідер русофілів. Міністрами були призначені Е.Бачинський і Ю.Ревай. Слідом за ними міністерську посаду зайняв С.Фенцик, а А.Волошин та І.П’єщак стали державними секретарями.
Автономно-Землеробський союз (АЗС), очолюваний А.Бродієм, від початку свого утворення в 1923 р., на перший план постійно висував головне політичне завдання — здобуття автономії. У своїй статті «Ми, автономісти, будуємо нову вільну автономну Підкарпатську Русь», опублікованій у 1935 р., А.Бродій писав: «Коротко скажу, чого ми, автономісти, хочемо і за що боремось: Підкарпатська Русь в її етнографічних кордонах від Попраду до Тиси, як вказано в Сен-Жерменському мирному договорі і Конституції Чехословацької Республіки...» Автономний уряд А.Бродія провів три засідання (15, 18, 22— 23 жовтня 1938 р.).
23 жовтня 1938 р. продовжувалося третє засідання уряду, на якому прийняли рішення: «Область руських на півдні Карпат, відзначена мирними договорами як автономна одиниця, становить одне невіддільне ціле, частини якого міцно зв’язані як тисячолітньою історією, так і тисячолітніми економічними умовами і братерським співжиттям її корінного автохтонного населення... Цілість і невіддільність цієї області визнали також і великі союзні і співдружні держави в міжнародних та мирних договорах, змінити політичне становище і приналежність якої вважаємо можливим тільки в її цілості без відторгнення її південної частини від північної і навпаки, можна виключно тільки на основі права самовизначення всього корінного автохтонного населення по демократичних принципах: всенародним голосуванням». Але А.Бродій і керівництво АЗС вели подвійну гру, орієнтуючись на Угорщину, що викликало незадоволення представників українського напряму. Газета «Нова свобода» звинувачувала прем’єра у сприянні антиукраїнським виступам.
Досить швидко з’ясувалося, що А.Бродій вже тривалий час працював на уряд Угорщини під кличкою «Берталон». Чехословацька контррозвідка уважно стежила за його діяльністю. Начальник Президії поліцейського управління в Ужгороді Герр ще
4 січня 1933 р. доповідав Президії крайового управління Підкарпатської Русі, що «редактор Бродій має великі зв’язки з закордоном.., він постійно зустрічається з представниками угорських опозиційних сил в Ужгороді».
17 жовтня 1938 р. Ю.Ревай попередив міністра закордонних справ ЧСР Ф.Хвалковського про зв’язки А.Бродія з урядом Угорщини. Міністр внутрішніх справ ЧСР Я.Черний твердив, що відомості з нарад міністерської ради потрапляють до угорського посольства в Празі. А.Бродія звинуватили в порушенні «Закону про охорону республіки» і заарештували.
Необхідно погодитися з твердженням сучасного словацького вченого І.Ваната, що «у передмюнхенській Чехо-Словаччині (так країна називалася до 1948 р. — Ред.) політичний русинізм став родючим грунтом іредентських автономістичних політичних партій Бродія і Фенцика, які діставали підтримку з Угорщини і Польщі». Фінансування угорським урядом А.Бродія підтверджується опублікованими 1959 р. в Будапешті документами.
Очолюваний Андрієм Бродієм напрямок пройшов своєрідну еволюцію. Протягом 20—30-х років він був прогресивним явищем в суспільно-політичному житті краю, бо відображав прагнення народу до рівності в складі Чехословаччини. Починаючи з кінця 30-х років, він займав чітку проугорську орієнтацію, хоча його лідери продовжували публічно виступати за єдність країни.
Від автономії до незалежності
Після арешту А.Бродія новим прем’єр-міністром празький уряд призначив А.Волошина — лідера українського напряму. У присутності міністра Е.Бачинського, чеського генерала О.Сватека і віце-губернатора краю О.Бескида він склав присягу на вірність Чехословацькій республіці. У виголошеній 26 жовтня 1938 р. промові А.Волошин заявив, що забезпечить «народам Підкарпатської Русі їх культурні, національні та господарські здобутки... без різниці національної та релігійної». 27 жовтня 1938 р. в газеті «Нова свобода» було опубліковано звернення Української Народної Ради «До всіх українців по цілому світі! До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині, Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали», яке свідчило про чітку українську спрямованість уряду А.Волошина: «Ми віримо, — говорилося у зверненні, — що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Це звернення було розцінене українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги. Почалися масові демонстрації у Львові, Станіславові, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи кордону.
А.Волошин сформував новий уряд майже виключно з представників українського напряму. Виняток становив лише Е.Бачинський. Уряду Августина Волошина довелося діяти у вкрай складних умовах, адже не припинялися напади угорських і польських терористів на міста і села Карпатської України, своєї кульмінації досягла руйнівна діяльність проугорської «п’ятої колони». Якщо до цього додати, що вкрай несприятливою була міжнародна ситуація (нечітка позиція Німеччини, слабкість Чехословаччини, що перебувала на грані розпаду, відверта ворожість Угорщини та Польщі), то стане зрозумілою і орієнтація на Німеччину, і численні спроби домовитися з урядом Румунії... Український прем’єр, будучи політиком-реалістом, намагався зробити неможливе: зберегти хоча б і неповну незалежність краю, докладаючи зусиль, щоб Карпато-Українська держава — складова поки що єдиної Чехословаччини — продовжувала нормально функціонувати.
Уряд Карпатської України робив усе для того, щоб відносини між українцями й чехами, які проживали в краї, залишалися добросусідськими. Призначаючи А.Волошина прем’єр-міністром, чехословацький уряд покладав на нього великі надії, як на поміркованого політичного діяча, сподіваючись на його нейтралітет у внутрішній політичній боротьбі, яка не припинялася в краї. А.Волошин добре це усвідомлював, коли закликав місцеве населення виконувати «правильно свої повинності в межах Чехословацької Республіки».
В лютому 1939 року в краї проживало 8,5 тисячі чеських чиновників (разом із сім’ями — 15 тисяч). Переважна більшість із них «вороже ставились до влади А. Волошина і всього українського», боячись процесів українізації. Однак конфронтацію у чесько-українські стосунки вносили обидві сторони. Чехи не сприймали українську владу та її рішення, а українці намагалися позбутися «опіки», нерідко використовуючи для цього різні методи, іноді такі, що суперечили Конституції Чехословаччини.
Українсько-чеські відносини різко загострилися після призначення чеського генерала Л.Прхали третім міністром Карпатської України. 20 січня 1939 р. А.Волошин у листі до Л.Прхали писав: «Це нарушення автономних прав К.У. (П.Р.) викликало велике обурення між карпато-українським населенням. Свідчать про це стихія демонстрацій, які дуже згіршили дотепер на загал добрі відносини між карпато-українським населенням і чеським урядництвом К.У. ...Співпраця з Вами у правительстві К.У. (П.Р.) за тих обставин є неможливою». Справа закінчилася компромісом: Л.Прхала виконував обов’язки міністра транспорту.
Наприкінці 30-х років Чехословаччина була державою, в якій вільно функціонували понад тридцять різноманітних політичних партій та об’єднань. Але
25 жовтня 1938 р. празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій. Проте партії та об’єднання продовжували діяти. Найбільше від цього рішення постраждали закарпатські комуністи.
20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), яких діяльність була припинена, загрожує громадській (державній) безпеці, вирішив розв’язати і розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехословацького уряду». Закарпатська преса цей крок уряду розцінила як вияв політичної мудрості: «Політичне керівництво й провід Карпатської України належить Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації національних сил Карпатської України... В цім органі не панує жадна доктрина, тут панує лише українська державотворча ідея...»
Розпускаючи всі політичні партії, А.Волошин дав дозвіл «заложити політичну партію під назвою «Українське Національне Об’єднання» (УНО)». 24 січня центральний провід УНО очолив голова УЦНР Ф.Ревай. Утворення УНО свідчило про те, що уряд Карпатської України не зміг повністю відмовитися від існування партій. Але водночас це було і проявом певної самостійності української влади, яка розпорядженням про утворення УНО порушувала попередні рішення празької влади.
Вибори до Сойму були призначені на 12 лютого 1939 р. Голосування мало проходити на основі Виборчого Закону ЧСР, який продовжував діяти на території краю. Очевидець писав, що «результат недільних виборів... був так надзвичайно успішний і для українського народу та українців взагалі корисний, що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України». Із 92,5% населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за УНО.
Згідно з Конституційним законом №328 від 22 листопада 1938 р., що узаконював автономний статус краю, передбачалося проведення виборів і Сойму Карпатської України. В ньому так визначалися хронологічні рамки проведення першого крайового парламенту: «Сойм Карпатської України буде вибраний найпізніше в квітні 1939 р. та скликаний в місяць по виборах президентом республіки до міста, яке означить карпато-українська влада». Уряд А.Волошина планував відкриття Сойму провести в Рахові 2 березня 1939 р., однак президент ЧСР Е.Гаха сесії на той день не скликав; невдалою була також спроба провести відкриття 9 березня в Хусті. Е.Гаха дозволив скликати Сойм Карпатської України 21 березня 1939 р., але на прохання А.Волошина змінив дату на 15 березня.
І от 14 березня 1939 р. А.Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення МЗС Німеччини. Представникові при уряді Чехословаччини В.Шандору було запропоновано «виконати акт незалежності в Празі, а ми тут зробимо, що буде треба». На прийняття такого рішення, безперечно, вплинули фактори міжнародного характеру, зокрема, проголошення самостійності Словаччиною і вторгнення угорських військ на територію Карпатської України. Названі події свідчили про державний розпад ЧСР. Однак історично невірно стверджувати, що цими факторами все обмежувалося. Закарпатські українці довели, що вони готові до державницького життя, є складовою частиною великої української нації.
Шістьом засіданням Сойму, які проходили протягом трьох годин одного дня, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став А.Волошин, за якого проголосували всі посли (депутати).
Сойм проходив у той час, коли угорська армія розпочала окупацію Карпатської України. Незважаючи на короткочасність існування, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало усьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом зі своїми братами з Великої України. Це підтверджується «Проголошенням Всеукраїнської Народної Ради до всього українського народу», прийнятим 10 лютого 1939 р.: «Народе Український... кріпко віримо, що у новім великім бою нація Українська героїчно переможе і стане твердою стопою на тисячолітніх горах Золотоверхого, сонцем свободи осяяного, святого Києва!»
Карпатська Січ
На листопад 1938 року припадає утворення Організації Народної Оборони Карпатська Січ (ОНОКС), хоча перші січові загони ще на початку 30-х років почав формувати Д.Климпуш з Ясіня. Вони були звичайними протипожежними і культурно-просвітніми товариствами, як і в сусідній Галичині. Не було і потреби створювати паралельні чехословацькій армії українські збройні сили, адже вона справедливо вважалася однією із наймодерніших і найбоєздатніших у Європі. Наприкінці 30-х років різко загострилася міжнародна ситуація. Напади угорських і польських терористів, антиукраїнська діяльність проугорської «п’ятої колони», бажання допомогти чехословацьким військам захищати територію краю, змусило уряд А.Волошина прискорити процес створення місцевих збройних сил.
9 листопада 1938 р. в Хусті відбулися установчі збори ОНОКС (Організація Народної Оборони Карпатська Січ), на яких було прийнято Статут організації. Керівництво січовими відділами здійснювала Головна Команда, що перебувала в Хусті. Комендантом Карпатської Січі було обрано Д.Климпуша.
Військовий штаб спочатку очолював полковник М.Аркас, потім полковник Г.Стефанів. Поет і науковець О.Кандиба (Ольжич), який в ОУН займав посаду культурного референта, став координатором ідеологічної і політичної роботи в Карпатській Україні. Залучалися до військових справ колишні генерали Української Галицької Армії В.Курманович і В.Петрів. До штабу Карпатської Січі також увійшли майбутній командарм УПА Р.Шухевич (Щука), З.Коссак (Тарнавський), Г.Барабаш (Чорний), Є.Врецьона (Волянський)...
Сучасними дослідниками наводяться різні дані про кількісний склад Карпатської Січі. Тільки у Волівському окрузі (тепер Міжгірський район) нараховувалося близько однієї тисячі січовиків. Станом на 30 листопада 1938 р. крім команди Карпатської Січі у Воловому, аналогічні підрозділи були засновані в Іршаві, Великому Березному, Перечині, Рахові, Середньому, Тячеві і Хусті. До команд Карпатської Січі масово вливалася молодь, однак лише одиниці взяли участь у боях з угорським військом. Кількість вишколених січовиків, або так званих дійсних членів Січі, не перевищувала двох тисяч.
Найбільш боєздатні військові частини Карпатської Січі знаходилися в Хусті. Складна ситуація була з озброєнням. П.Стерчо писав, що «січовики зброї не мають. Тільки від випадку до випадку приділяється їм зброя для служби безпеки».
Розбудова Карпатської Січі вимагала значних коштів. А.Волошин звернувся до громадян краю та української діаспори. Очікувана допомога незабаром почала надходити. 19 лютого 1939 р. КДКУ, який діяв у Канаді, вислав «5200 доларів на руки прем’єра о.А.Волошина... для розбудови Карпатської Січі». Надходили пожертви від окремих політичних діячів краю, а також громадян. 13 січня 1939 р. «Нова свобода» повідомляла, що перерахували кошти на розбудову Карпатської Січі А.Волошин — 28000 крон чеських, «Український Жіночий Союз в ЧСР» — 200 кч., єпископ Д.Няраді — 300 кч. У січні 1939 р. в Підкарпатському банку нараховувалося 34688 кч., висланих для розбудови Карпатської Січі.
В ніч з 13 на 14 березня
1939 р. в Карпатській Україні відбулися події, які мали значний вплив на подальшу долю краю. Йдеться про військові сутички між карпатськими січовиками і чехословацьким військом, які збіглися із вторгненням хортистської армії. Ці події вилилися в безглузде кровопролиття, яке зробило неможливим військове співробітництво. Уряд Угорщини ніколи не покидав думки про розширення своєї території за рахунок Закарпаття. В березні 1939 р. ці настрої стали особливо відчутними. Угорщина концентрує свої збройні сили на кордоні з Карпатською Україною. Відповідали за територіальну цілісність Карпатської України чехословацькі війська, однак напередодні агресії вони були деморалізовані.
«Тоді, коли вісім мільйонів чехів віддало себе під панування німецької держави без найменшого спротиву, — писав кореспондент галицького журналу «Жіноча воля», — в той час тисячі українців збройно виступили проти мадярської кількатисячної армії». Про битву на Красному полі повідомляв львівський часопис «Нова зоря»: «... під Хустом відбулася велика битва, в якій з обох сторін полягло багато соток вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів не можемо не підкреслити, що український народ... хоробро боровся». Угорські власті визнали, що «під час березневих операцій на Карпатській Україні мадярська армія мала 72 убитих, 163 ранених, 4 пропавших без вісти і 2 полонених». Сучасні дослідники мають можливість назвати більш точні дані про втрати обох сторін. На центральному напрямі бої січовиків з угорськими військами відбулися в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. 17 березня угорські військові частини втратили 37 чоловік убитими і 134 пораненими. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято близько 300 чоловік. В боях на Красному Полі загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. Втрати угорців: убитими близько 160 чоловік і близько 400 чоловік одержали поранення. В боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці взяли в полон багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.
18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір, однак окремі відділи Січі продовжували боротьбу в партизанських загонах. Генеральний штаб угорської армії в березні 1939 р. прийняв рішення провести ряд бойових операцій по «очищенню» Карпатської України «від чужих елементів, а про їх «очищення» доповідати кожні десять днів». «Чужі елементи», до яких відносили і галичан, виводили до угорсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Хортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах.
Діяльність партизанських загонів була відповіддю на масові репресії і колонізаторську політику «визволителів русинів». Перша військова адміністрація Закарпаття була сформована, фактично, ще напередодні окупації. Її очолив Б.Новакович, а членами були призначені тринадцять вищих офіцерів угорської армії. М.Козма змушений був визнати, що «Закарпаття ми (угорці. — М.В.) одержали тільки при допомозі німців. Без них це зробити було б важко». Керівник терористів вважав, що «німці не хотіли нас з’їсти», «ми ще їм потрібні». Уряд Німеччини ще на початку 1939 р. заявляв, що для неї Угорщина необхідна як міцний і дружній сусід. Берлін вимагав, щоб «після окупації Карпатської України Угорщиною було взято до уваги німецькі транспортні потреби та економічні інтереси імперії». Вже за перші два місяці окупації на роботи в Угорщину відправлено 59377 чоловік, а в Німеччину — 686 осіб.
М.Козма зізнався, що «завоювати Закарпаття при допомозі німців було легко, але важко буде його утримати, тому що угорці не вміють поводитися з іншими народами». Жертвами репресій хортистів ставали різні категорії місцевого населення, однак найбільш жорстоко окупанти поводилися з членами Карпатської Січі. «Під натиском окупантів ми змушені були відступати, — пригадував І.Піпаш, — патріотам довелося добиратися до домівок. Йшли, як лише могли: через гори, лісами, бо в селах господарювали місцеві «чорносорочечники», ловили й убивали січовиків...»
17 березня 1939 р. потрапив у полон і був розстріляний гонведами керівник іршавських січовиків В.Галас. Така ж доля спіткала команданта Волівської Січі С.Фігуру, якого розстріляли 18 березня. Ватажок Хустських січовиків О.Блестів-Гайдамака, перебуваючи в хустській в’язниці, «не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров’ю написав записку: «Я, Олександр Блестів, 22-річний з Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну».
Вже перебуваючи в еміграції, А.Волошин писав: «Кривава окупація, безжалісні переслідування українського народу, безтактна поведінка представників угорської влади по відношенню до корінного населення, відсутність в угорських урядників всякого соціального чуття, а також економічна відсталість Угорщини стали результатом того, що з часу свавільного захоплення Карпатська Україна перетворилась у вогнище наруги». Навівши конкретні факти про різке падіння матеріального і духовного добробуту закарпатців, Волошин підсумував: «угорський королівський уряд розглядає Карпатську Україну з перспективи 1914 року. Ось чому в країні не видно ніяких ознак на покращення умов життя…»
Репресії хортистів стосовно карпатських січовиків були прикладом грубого порушення міжнародних угод відносно трактування військових полонених. Після підписання С.Клочураком наказу про призначення 15 березня 1939 р. полковника С.Єфремова командуючим Карпатською Січчю, уряд Карпатської України перетворив напіввійськову організацію у збройні сили краю. Виходячи з цього, Карпатська Січ знаходилася під охороною постанов Женевської конвенції відносно ведення війни, захисту полонених тощо. Але для агресора цей факт не мав ніякого значення.
* * *
Автономна Підкарпатська Русь, а згодом самостійна Карпатська Україна, існувала протягом надзвичайно короткого відрізку часу: з жовтня 1938 р. до 15—18 березня 1939 р. Незважаючи на це, в краї відбувався такий бурхливий розвиток політичних подій, що до Карпатської України була прикута увага всієї світової громадськості.
Проголошення незалежності 14 березня 1939 р. пояснювалося прагненням українського населення краю до свободи. Незважаючи на деяку спонтанність і поспішність, ця історична подія в житті не тільки закарпатських українців, але й усього українського народу мала велике історичне значення. Це була друга, після 21 січня 1919 р. — Акту Злуки УНР і ЗУНР, спроба заявити перед цілим світом, про самодостатність української нації. І хоча цей акт проголошення незалежності, ратифікований 15 березня 1939 р. на Соймі Карпатської України, був скоріше символічним, аніж реальним, він відіграв велику роль у формуванні самосвідомості всієї української нації. Саме в період існування Карпатської України завершився своєрідний перехід у свідомості — від підкарпатських русинів до закарпатських українців.