Як може об’єднатися українське православ’я? Відповідно до офіційної позиції Української православної церкви Київського патріархату об’єднання має відбутися на Всеукраїнському помісному соборі, який би об’єднав єпископат усіх трьох юрисдикцій. А підставою для такого об’єднання може бути тільки повна незалежність або автокефалія Української церкви. Іншого погляду дотримується Українська православна церква, яка вважає пріоритетною проблему залагодження розколу, а не набуття нового канонічного статусу. Іншими словами, єпископат і клір УПЦ КП і УАПЦ має спочатку приєднатися до УПЦ через покаяння, а вже потім спільно рушити до набуття Українською церквою статусу помісної. Позиція Української автокефальної православної церкви відбита в документах її останнього архієрейського собору. Як випливає зі спеціальної заяви УАПЦ з питання об’єднання українського православ’я, вона готова до компромісу, проте очікує кроків у відповідь від свого головного контрагента по діалогу нині — УПЦ.
Хоч би якою була позиція єпископату, майбутнє об’єднаної церкви залежить не тільки від нього, але й від позиції парафій. Єпископат УПЦ може дійти висновку щодо потреби побудови церковного життя на автокефальних засадах. Але в сучасній ситуації це може спричинитися до відходу під безпосереднє канонічне підпорядкування Московському патріархові вагомої частини парафій УПЦ на Півдні і Сході. Єпископат УПЦ КП може погодитися на приєднання до УПЦ на основі сучасного канонічного статусу останньої («незалежність в управлінні» у складі Московського патріархату). Але більш ніж сумнівно, що таке рішення єпископату підтримає навіть третина парафій УПЦ КП. Своєю чергою, єпископат УАПЦ теж може на тих чи інших умовах ухвалити рішення про приєднання до УПЦ. Та чи підтримають таке рішення парафії і чи не з’явиться після такого приєднання «УАПЦ-2»? Об’єктивний аналіз конфесійної карти свідчить, що автокефальний рух здобув реальну соціальну базу в західному і центральному регіонах, де УПЦ КП і УАПЦ мають сумарно до трьох тисяч парафій (із них близько 1700 парафій у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях). Своєю чергою, УПЦ є домінуючою церквою в центральних регіонах, а фактично володіє «монополією на православ’я» на Півдні й Сході. У такій ситуації було б помилкою переоцінювати вплив на конфесійний вибір парафій як імені предстоятеля, так і церковної абревіатури. Захід об’єднаний навколо ідеї автокефалії, Схід і Південь — ідеї «слов’янської єдності». Центр — зона гострої конкуренції, і саме від його конфесійного вибору залежить доля української церкви в ХХI столітті.
Камені спотикання
Отже, перша і головна проблема об’єднання — це статус української церкви. УПЦ КП і УАПЦ бажають бачити її автокефальною. Проте УПЦ нині до такого кроку не готова, оскільки за помісність їй доведеться пожертвувати своєю єдністю. Тим більше, що поляризація думок з питання помісності нині нерідко відбиває культурно-історичні й навіть політичні симпатії кліру. Ситуація справді дуже складна, а втратити єдність, як відомо, набагато легше, ніж знайти її знову.
Упритул до цієї проблеми примикає й проблема визнання помісного статусу української церкви. Адже, як ми вже писали в попередніх нарисах, і Москва і Константинополь однаково упевнені у своїх ексклюзивних правах дарувати Українській Церкві автокефалію або автономію.
Існує й третя проблема. Її можна назвати канонічною. УПЦ КП і УАПЦ не мають статусу у світовому православ’ї, а наявність апостольського спадкоємства серед їхнього єпископату (а, отже, і благодатність таїнств, що чиняться в цих юрисдикціях) ставиться під сумнів УПЦ і канонічною частиною світового православ’я. Адже більшість єпископських хіротоній в УПЦ КП чинив глава цієї юрисдикції Філарет, якого позбавив священного сану (1992), а пізніше й анафемствував (1997) Московський патріархат.
Четверта проблема — кадрова. УПЦ має вагомий кадровий потенціал, і це вигідно відрізняє її від автокефального руху, який (як і всякий інший «протестний» рух) увібрав у себе людей не з найліпшим набором моральних і фахових якостей. Тому можна припустити, що під час можливого об’єднання УПЦ не захоче приймати в єпископському сані всіх нинішніх єпископів УПЦ КП і УАПЦ. «Як можна об’єднуватися з такими єпископами», — тихо в УПЦ питають прихильників автокефалії ті, хто їй співчуває. «Адже їхній реальний освітній рівень не дозволяє претендувати на посаду вище настоятеля сільського храму». У УПЦ побоюються, що об’єднання з інтелектуально слабким і схильним до канонічної анархії автокефальним кліром може принести церкві більше шкоди, ніж користі. Тим паче, що й сама УПЦ потребує нарощування своїх інтелектуальних активів серед єпископату, конче потрібних їй у справі освіти й місії. Отже, що ж робити з «кадровим надлишком» єпископату? В Україні існує до 40 повноцінних єпархій і близько 90 єпископів УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ. Як знайти вихід із цієї ситуації? Розділяти єпархії? Але це викличе бурю протестів. Парафії, які до моменту об’єднання належали до УПЦ, ніколи не захочуть добровільно перейти під юрисдикцію єпископа, котрий «ще вчора був у розколі». І навпаки — колишні парафії УПЦ КП і УАПЦ не будуть надто довіряти єпископу з УПЦ.
Як перебороти розкол?
По-перше, слід виробити й привселюдно обговорити якусь канонічну модель об’єднання, а по-друге, виробити й привселюдно обговорити модель устрою майбутньої об’єднаної помісної церкви.
У експертному середовищі існує кілька моделей залагодження розколу. Прихильники УПЦ КП вважають, що в найближчому майбутньому Константинополь зважиться на те, щоб надати цій юрисдикції Томос (спеціальну грамоту) про автокефалію або широку автономію у своєму складі. Проте така модель нині нереальна. По-перше, такий поворот подій означає повне розірвання Константинополя з РПЦ та її вірним союзником Сербською церквою (як відомо, щоб підкреслити свою солідарність у боротьбі з розколами, ці церкви навіть заснували спільну комісію з їх вивчення). По-друге, з погляду Константинополя, УПЦ КП не є нині канонічно легітимною церковною структурою. Отже, перш ніж надавати їй автокефалію, треба, щоб її єпископат набув канонічного статусу. Свого часу було оголошено й інший план — поступовий перехід УАПЦ під омофор Константинопольського патріархату через «вростання» в Українську церкву в США. Але і йому не судилося збутися. УАПЦ нині — це занадто нечисленна й занадто регіональна структура, щоб бути головним контрагентом Константинополя в Україні. Виходить, що Константинопольська Церква, навіть бажаючи проголосити Україну своєю канонічною територією, змушена чекати. Чекати того моменту, коли всередині УПЦ визріють виражені симпатії до помісності…
Є й інші моделі канонічного врегулювання. Одна з них — це відродження Галицької митрополії. І хоча цю модель часто пов’язують з ім’ям головного дипломата РПЦ митрополита Кирила, автор цих рядків не має інформації, наскільки прийнятна вона для Москви нині. Ця модель передбачає, що православні общини на давній Галицькій землі зможуть набути автокефального (або автономного) канонічного статусу, утворивши церкву, яка перебуватиме у спілкуванні зі світовим православ’ям. Її безумовне достоїнство — бодай часткове залагодження розколу. Підлягає розв’язанню, мабуть, і найбільш болюче питання: форма присутності парафій УПЦ на території пастирської відповідальності Галицької митрополії й Галицької митрополії на території пастирської відповідальності УПЦ може бути зведена до церковних представництв. Таким чином, общини УПЦ на Заході й автокефальні общини в центральному і східному регіонах могли б зберегти вже наявні юрисдикційні зв’язки.
Із появою Галицької митрополії як окремої Помісної церкви в Україні з’явилися б дві канонічні церкви: Київська й Галицька. І якби остання орієнтувалася на українську мову богослужіння й традиційні форми української церковності, можливо, ця штучна форма співіснування двох митрополій в одній країні стала б меншим злом, ніж нинішній поділ.
Водночас ця модель залагодження розколу має й серйозні вади, головною з яких є посилення вододілу між Сходом і Заходом України. Розкол залагоджується, але Україна виявляється розділеною. Крім того, створення Галицької митрополії відклало б на невизначений термін набуття повної незалежності всією українською церквою. Адже відхід західних єпархій в окрему митрополію істотно послабляє соціальну базу всеукраїнського автокефального руху. Таким чином, створення Галицької митрополії може ввійти в суперечність із загальнонаціональними інтересами.
Друга модель, що обговорюється в колах УПЦ, — це возз’єднання православних на основі набуття об’єднаною церквою статусу помісної. Від нинішнього стану УПЦ цей статус відрізнявся б тим, що українська церква мала б деякі додаткові права й була б присутня в офіційному списку помісних церков — диптиху. Іншими словами, її статус регулювався б не тільки внутрішньою канонічною документацією РПЦ, але й світовим православ’ям (що робить незалежність української церкви більш стабільною в історичній перспективі).
Чи готові ми до Собору?
Якій бути Українській церкві — автокефальній чи автономній? Це питання має вирішуватися соборно. Але з аналітичного погляду обидва варіанти нині (!) неідеальні. Якщо Українська церква одержить статус автономної, то до її складу, здогадно, можуть увійти УПЦ, а також окремі єпархії УПЦ КП і УАПЦ. Статус повної незалежності або автокефалії зміг би об’єднати всю УАПЦ, всю УПЦ КП і… більшість, але не всі приходи УПЦ. Як бачимо, обидва варіанти не припускають, що поділ вдасться ліквідувати цілковито. За будь-якого варіанта на церкву чекає довгий процес «збирання церковних земель».
Чимало, проте, залежить від способу, яким буде одержано помісність. Як ми вже писали в попередніх нарисах, теоретично існує два церковні центри, які претендують на те, що тільки вони можуть дарувати Українській церкві автокефалію (або автономію). Це Московський патріархат, який вважає себе церквою-матір’ю для Української церкви, і Константинополь, який бачить у цьому свою канонічну прерогативу (і який, з історичного погляду, теж може розглядатися як церква-мати для Київської церкви). Виникає відома проблема. Автокефалію «від Москви» не визнає значна частина єпархій УПЦ КП, а автокефалію «від Константинополя» — значна частина єпархій УПЦ. Позицію приходів УАПЦ теж нелегко прогнозувати.
Не меншу проблему містить і автономний статус майбутньої об’єднаної церкви. Якщо його надасть Українській церкві патріарх Московський, то Константинополь не визнає автономію вже через те, що, на його думку, автономні церкви можуть існувати тільки в його складі. А як ми розуміємо, створювати автономну УПЦ у складі Константинопольського патріархату Москва вже точно не буде. Її інтересам автономна УПЦ у складі Константинопольської церкви відповідає ще менше, ніж автокефальна УПЦ (котру ще можна втримати у власній зоні тяжіння). Що й казати, українське церковне питання розв’язати дуже нелегко.
Чи передбачено в церкві механізми його вирішення? У Книзі правил, де зібрано священні канони, немає розділу «проголошення автокефалії». Обновити й структурувати своє канонічне законодавство — це справа майбутнього для православ’я. Проте православна церква по суті має механізм, що може допомогти Україні вийти з канонічної кризи. Це соборність, вироблення соборних рішень. Проблема статусу Української церкви може й мусить докладно обговорюватися в Україні: на засіданнях священного синоду, архієрейських і помісних соборах. І якщо на цьому рівні досягнуть єдності, то далі обговорення можна перевести на вищий канонічний рівень: аж до Всеправославної наради — сучасного аналога Всесвітніх соборів давніх часів. Якщо канонічний український єпископат соборно визначиться у своєму бажанні подолати розкол через одержання помісності, то він може ініціювати скликання в Києві Всеправославної наради за участю всіх глав і представників Помісних православних церков. Стратегія такого Собору, його головні рішення мають виходити від самих українських єпископів, адже саме вони відповідають за долю своїх єпархій і Української церкви загалом. Але представники світового православ’я могли б допомогти Українській церкві одержати новий статус безконфліктно, уникнувши трагічної розбіжності між другим і третім Римом. Адже Томос, яким Українській церкві дарується статус Помісної, необов’язково має одноосібно підписувати той чи інший патріарх. Його можуть підписати представники всіх помісних церков, поставивши свої імена під Томосом у порядку, передбаченому «списком честі» або диптихом. Посередництво Константинополя й інших помісних церков могло б сприяти й діалогу між УПЦ і автокефальним рухом.
Один московський публіцист назвав таку думку автора цих рядків закликом до «здійснення інтервенції проти УПЦ... із боку світового православ’я». Такі звинувачення народжуються із суто політичного погляду на речі. Адже церква — це не політична партія й не держава, які приречені на довічне протистояння з іншими партіями й державами. У церкви інша природа. Як Тіло Христове (визначення св. ап. Павла) церква перевищує той історичний, культурний і геополітичний контекст, у якому вона існує. Отже, соборне, на всеправославному рівні, обговорення української церковної проблеми — це не засіб скористатися в інтересах Києва протистоянням між «партією Москви» і «партією Константинополя». Навпаки, це спосіб максимально згладити це протистояння. У такому обговоренні може й повинен виникнути інший, ніж геополітичний, погляд на речі — соборний, тобто зважений і об’єктивний, а головне — не політичний, а церковний. Доречно пригадати й наявний позитивний досвід таких Всеправославних нарад недавнього минулого. Так, Всеправославний собор у Софії (1998) підтвердив повноваження патріарха Максима, якого намагалася усунути від управління Болгарською церквою група заколотних ієрархів разом із державною владою. А на Всеправославному соборі в Константинополі (2005) було врегульовано іншу конфліктну ситуацію, цього разу в Єрусалимській церкві. Глави й представники всіх православних церков визнали скинення патріарха Єрусалимського Іринея (відстороненого від влади своїм синодом за шахрайство з нерухомістю). Тим самим Єрусалимська церква була захищена від масштабного і тривалого розколу.
Іншим аргументом на користь скликання Всеправославної наради є проблема визнання нового статусу Української церкви з боку вселенського Православ’я. А це не так просто, як здається. Так, 1970 року від Московського патріарха Томос про автокефалію одержала Американська православна церква (OCA). Проте її автокефалія досі не визнана Константинополем й іншими грецькими церквами. У аналогічному становищі може опинитися й Українська церква. У разі, якщо Томос про її автокефалію буде підписано тільки Московським або тільки Константинопольським патріархами. Одержання ж помісного статусу на Всеправославному соборі означає автоматичне визнання української автокефалії світовим православ’ям. Вона буде визнана вже в сам момент підписання Томоса уповноваженими представниками помісних церков.
Чи готова Православна церква в Україні до такого Собору? Очевидно, що нині такої готовності ще немає. Останній архієрейський собор УПЦ показав, що хоча позиції прихильників помісності в цій церкві сильні, форсування подій може призвести до розколу. Що ж до архієреїв УАПЦ і УПЦ КП, то вони нині не мають канонічно легітимного статусу, а, отже, брати участь у такому соборі можуть лише як спостерігачі з правом дорадчого голосу. Проведення Всеправославної наради в Києві може сприяти єдності кліриків УАПЦ й УПЦ КП. Але доти, доки законність їхніх хіротоній не буде безсумнівною, в очах єпископату УПЦ і світового православ’я їхні голоси, а отже й голоси їхньої пастви, не мають сили. Такий канонічний порядок.
Об’єднати не можна розділити
Це означає, що помісність слід здобувати поетапно. На першому етапі має бути урегульований канонічний статус кліру УАПЦ і УПЦ КП. Це може бути зроблено у форматі відродженої Галицької митрополії. Або в якомусь іншому форматі, що передбачає встановлення канонічного спілкування між світовим Православ’ям і нинішніми автокефальними структурами. На другому етапі має відбутися возз’єднання всього українського православного кліру в рамках однієї юрисдикції. Іншими словами, утворення бажаної нині багатьма єдиної Помісної церкви. І здійснити це, як ми показали вище, було б найдоцільніше на Всеправославному соборі.
Що можна зробити вже тепер, щоб утворення Помісної церкви не затяглося на десятиліття? По-перше, слід перестати псувати церковне поняття «автокефалія», надаючи йому не властивого політичного змісту. Автокефалія, яка розділяє, не потрібна Українській церкві. Їй потрібна автокефалія як засіб об’єднання православних в Україні. По-друге, усі моделі подолання розколу мають бути привселюдно обговорені. Назріла гостра потреба провести спеціальні наукові конференції, присвячені пошуку канонічних моделей подолання розколу в Українській церкві. Причому особливо важливо, щоб у таких конференціях брали участь не тільки богослови й релігієзнавці з України й Росії, а й церковні вчені з інших помісних церков і країн. Водночас, суспільні форуми могли б відстежувати ситуацію з погляду стратегічних інтересів України. По-третє, корисною є привселюдна дискусія про майбутній устрій об’єднаної Помісної церкви. Адже багато єпископів УПЦ виступають проти помісності, побоюючись, що вона є синонімом примусового поділу єпархій, запровадження української мови як єдиної мови богослужіння і, головне, перетворення церкви на «виховно-патріотичний відділ» Української держави. Але чи такої автокефалії бажають віруючі? Питання поділу катедр можна вирішити мудро й безболісно, зокрема на першому перехідному етапі може бути затверджене правило: в управлінні єпископа залишаються ті ж самі храми й клір, якими він володів до возз’єднання. Українська мова може й повинна сусідити зі слов’янською, яка все ще залишається «рідною» для більшості віруючих УПЦ. І, нарешті, церква має зберегти свою незалежність, своє само-стояння, мужньо відкидаючи спокусу зручної, проте надзвичайно небезпечної для духовного життя державної «опіки». Як показує історія, «піклування» держави надто скоро обертається для церкви насильницькою «опікою», коли держава «перебирає на себе власні завдання церкви» (як писав про поліцейську державу Петра о. Георгій Флоровський). Протистояти таким тенденціям і покликана нині церква, якій завжди, в усі століття, слід залишатися самою собою.