Найкращими моїми друзями, хоч як це дивно, були дівчата. Бували і шкільні романи. Я ніколи не залишав без уваги прекрасну половину. Але справжнім серцеїдом був мій брат — дуже гарний, веселий статний хлопець. Ми з ним і дружили, і билися, бувало. Але в шістнадцять років далися взнаки наслідки лікування поліомієліту. У нього почали відмовляти нирки. І якось після чергової нашої хлоп’ячої сварки змарніла і стрімко посивіла мама попросила: «Будь до нього поблажливішим. Ще трохи, і він від нас піде...»
Незабаром брата не стало. Тепер я знаю: жодний фізичний біль не може зрівнятися з болем утрати рідної людини... І ще я відчув, що залишився єдиною, хоч і хисткою, опорою старіючих батьків... — Чого ви на той час досягли?
— Я вже був студентом механіко-математичного факультету Дніпропетровського університету, до якого вступив усупереч волі батька.— Невже він був не радий, що син пішов по батьківських слідах?
— Він хотів зробити з мене бухгалтера. Мовляв, робота сидяча, саме по мені. От це і дратувало мене. Я прагнув знайти роботу за своїми знаннями, повноцінне місце, а не «сидяче», зручне для інваліда. Коли батько дізнався, куди я збираюся вступати, спочатку відговорював, а потім спересердя запустив мені в лоба довідник для вступників до вузів. З його боку це була своєрідна капітуляція. Вперше мені вдалося його «по-серйозному» переконати.
На той час я посідав призові місця на математичних олімпіадах і вступив на загальних засадах із першого разу без проблем. Я вже не просто навчався. Я прагнув стати професіоналом у всьому. І в навчанні, і в спорті. — У якому саме виді спорту?
— У плаванні. Почалося з того, що я зібрав групу таких самих, як і я, активних інвалідів. Ми зустрілися з директором одного з дніпропетровських басейнів. Кажемо:«Організуйте для нас секцію». А він — нізащо! «Як, — говорить, — інваліди плаватимуть разом із «нормальними»? У вас же ні витривалості немає, ні сили. Станеться щось, а відповідати за вас мені!» Тоді я сказав: «Хочете, я зараз на руках піднімуся ось на цю двометрову шафу»? Не встиг він схаменутися, як я опинився на шафі. І звідтіля заявив, що не злізу доти, поки не почую позитивної відповіді. У результаті ми почали тренуватися вже через тиждень.
А через рік я виграв свій перший чемпіонат України з плавання, а наступного року — і чемпіонат Союзу. Мій український рекорд тримається досі.
Одного разу «відзначився» і в морських запливах. На Кавказі плив собі, плив і не помітив, як опинився мало не в нейтральних водах. Зупинив мене військовий катер. На ньому — офіцери в повному бойовому екіпіруванні. «Вилазь!» — наказують. А я їм у відповідь: «Не можу. Я інвалід».
«Він ще й знущається!» — обурилися на катері. Наставили на мене автомат і повторили наказ... Довелося перевернутися на спину й показати їм, що я кажу правду. Мене підняли на борт, підплили до берега і довго по рації пояснювали своєму начальству, хто я такий. Спочатку у відповідь їм лунало приблизно те саме, що я чув від них на свою адресу у воді. А потім, порадившись, випустили мене знову в море. — Яка ще стихія, крім морської, дала вам відчуття сили, радості й свободи?
— Стихія любові. Відкрив я її для себе в двадцять два роки. Познайомився з дівчиною, поруч із якою відчув себе по-справжньому щасливим. Коли ми оголосили про те, що хочемо одружитися, її батьки були шоковані. Їх, звісно, зрозуміти можна: «вісімнадцятирічна красуня-гімнастка зібралася заміж за каліку». Її намагалися всіляко напоумити. І коли ситуація розгорілася до межі — я її просто вкрав. Ми таємно одружилися і два місяці ховалися від усіх знайомих. І, знаєте, були цілком щасливі! У нас народився син, через два роки — дочка. Але з тещею і тестем я познайомився тільки три роки тому (через двадцять років). Виявилося, дуже милі люди... Тепер у нас чудові стосунки. — Чи не здавалося тоді, що ваш роман може вписатися у відомі шекспірівські рядки: «она его за муки полюбила, а он ее — за состраданье к ним»?
— Наші взаємини мали зовсім іншу класичну основу. Я завжди намагався бути для своєї сім’ї надійною опорою. Працював на п’ятьох роботах, намагався бути незамінним. Виховував дітей не тільки за книжками, а й, що найголовніше, особистим прикладом. Ми жили за тодішніми мірками досить забезпечено, і планку цю я не опускав.
Коли купив «Волгу-універсал», то через обком партії ЦК України домігся-таки дозволу на туристичну поїздку в цьому автомобілі за кордон. Тоді це було практично «за межею можливого», адже радянська влада негласно робила все, щоб інваліди не попадалися на очі цивілізованому світу.
На цій «Волзі» ми із сім’єю об’їздили Радянський Союз, Європу і навіть частину Азії.— Інвалід — і на п’яти роботах? Але ж у Радянському Союзі з першою групою інвалідності за законом можна було працювати хіба що надомником...
— З цією цілком дикою, з погляду здорового глузду, постановою я зіткнувся відразу після закінчення вузу. Хоч куди прийду влаштовуватися — вислухають співчутливо і розводять руками — мовляв, ми б раді взяти, але за законом не дозволено. Я спочатку дивувався: як же так, адже я відмінник, аспірант, спортсмен, здоров’я добре, фізично розвинений. А що ноги не ходять — так я ж не ними працюватиму, а руками й головою! Але всі спроби були безуспішні. І тоді я змінив тактику. Коли мені вкотре відмовили, на підприємстві, куди намагався влаштуватися програмістом, — я просто попросив ввідні дані того програмного забезпечення, над яким у них 12 осіб мали працювати. І зробив його сам, за два тижні. Працював в університетському центрі, ночами, коли комп’ютери були вільні. Потім приніс готову роботу в обчислювальний центр. Керівник центру спочатку не повірив, що це зробив я, і кілька годин мене «екзаменував». А потім пішов до директора і вийшов від нього з наказом про зарахування мене на роботу. У відділі кадрів спочатку схопилися за голову, але директор сказав, що бере мене під свою особисту відповідальність. Відтоді я на всі роботи саме так і влаштовувався. Брав роботу додому, читав лекції в училищі, займався з абітурієнтами тощо.
На Заході в інвалідів проблеми з працевлаштуванням немає. Там критерієм інвалідності є ступінь утрати здоров’я, а не працездатності. Якщо здоров’я дозволяє, ти можеш і хочеш — працюй! Коли Україна стала незалежною, в нас у цьому сенсі, дякувати Богові, також переробили законодавство відповідно до європейського зразка. — Ваші діти вже дорослі люди. Ви виховуєте їх так само, як виховував вас батько?
— Звісно, по-іншому. Але стрижень характеру намагаюся закласти той самий. За сина я переживаю менше. Йому вже двадцять чотири, і він людина, яка відбулася. А от дочці — двадцять один. Це романтичний, ще трохи наївний вік. І найбільше я бажаю їй зробити правильний вибір. Щоб вона вийшла заміж за справжнього чоловіка, а не просто «за штани». Це для жінки, за великим рахунком, найважливіше. — У нас у країні, згідно з офіційною статистикою, понад три мільйони інвалідів, і тільки декому з них удалося чогось досягти в житті. Більшість же, відповідно до долі, продиктованої суспільством і державою, примиряються і залишаються за бортом життя. Що потрібно зробити, щоб ситуацію виправити?
— Створити хоча б елементарні умови для їхнього життя. В Європі я з подивом виявив, що інваліди там не ізгої, а повноправні члени суспільства. На Заході для цього створено цілу інфраструктуру. І тротуари для інвалідів пристосовані, і громадський транспорт. Пам’ятаю, на конференції в Осло мене запросив до музею такий самий інвалід, як і я. Ми без проблем доїхали туди на тролейбусі, оглянули музей і повернулися. Все — за дві години. Для мене це було дивом. І я зі своїми натренованими м’язами, без яких у нас обходитися просто неможливо, почувався там справжнісіньким Гераклом... З того часу створити подібне в Україні стало моєю мрією. І нині я роблю для цього все, що в моїх силах. — У чому саме ця інфраструктура полягає і скільки коштуватиме її створення державі?
— За будь-якого будівництва потрібно враховувати всілякого роду дрібниці, деталі. Наприклад, на пішохідних переходах слід «утопити» кілька плиток бордюру, щоб коляска могла проїхати без проблем, зробити в будинках і помешканнях, на вокзалах в’їзні доріжки, на кшталт тих, що існують в поліклініках для дитячих колясок. За можливості в людних місцях прокласти спеціальні інвалідні «стежини», обладнати місця в громадському транспорті й можливість у нього заїжджати.
А щодо витрат... Років два тому викликав мене до себе прем’єр-міністр із Верховної Ради в Кабінет міністрів — начебто поруч. Але виклик був несподіваний і терміновий. Моїх супровідних поруч не було, а самому в колясці кабмінівськими сходинками «не настрибаєшся». Я спізнився. І сказав йому причину. Разом ми полічили: щоб обладнати весь Кабмін для заїзду коляски, необхідно... три години роботи і півмішка цементу. Він одразу віддав розпорядження, і тепер добираюся в Кабмін без супровідних і без проблем. Те ж стосується і всієї інфраструктури. Ступінь витрат — не завжди великий, просто ми цим не займаємося.
Проте основне — змінити психологію людини, що стала інвалідом. Адже у принципі і після трагедії не змінилося нічого, світ залишився таким самим, і сутність людини також не змінилася. Коли усвідомиш це, перебореш усе! І будеш нормальною людиною. Не в запій треба йти, а, приміром, у «заплив» або «у забій». Природно, у переносному значенні.
Прийшла якось до мене мама одного хлопця: «Допоможіть, — каже, — син втратив два пальці, лежить на канапі весь час і вважає, що життя більше не має сенсу».
Я порадив їй привести його на наші паролімпійські тренування, де люди без ніг і без рук виробляють таке, що здоровій людині навіть не снилося. Він кілька днів поспостерігав, а потім, як наново на світ народився. «Слава Богу, — каже, — що в мене тільки двох пальців немає, а все інше на місці!»
До речі, сьогодні Україна в паролімпійських видах спорту — одна з найпотужніших держав. Золоті й срібні медалі в більшості випадків — наші. Практично в будь-яких видах спорту. — Не дивно. Ви ж самі говорили, що на Заході для інвалідів створені всі умови, а в нас — хочеш пересуватися — качай мускули на тих частинах тіла, що працюють, інакше — кінець. Виходить, і олімпійських вершин сягаємо за принципом «коли б не нещастя, не було б і щастя ».
— Не зовсім так. Але відсутність елементарних умов і традиційне сприйняття суспільством інвалідів як калік робить найжорстокіший «природний добір». І за бортом життя залишаються десятки тисяч людей, які цілком могли б принести Україні чималу користь. До мене приходять тисячі інвалідів, такі, що іноді дивитися на них неможливо без сліз. А потім — спорт і робота буквально на очах роблять з них нормальних людей, Особистостей. І працюють ці люди, і дітей народжують, і сім’ї щасливі створюють. — А тим інвалідам, що милостиню просять, ви подаєте?
— Ніколи. Мені дико бачити, як молодий, здоровий здоровань, у якого немає частини ноги, канючить у панянок гроші. Та не вони йому, а він для них заробляти повинен. Просто ледар він і опустився!— Ви кажете про порятунок через спорт, роботу, науку тощо. На ваш погляд, через релігію порятунок можливий?
— Віра — дуже потужний чинник, що допомагає жити й у важку хвилину дає сили. Я знаю безліч прикладів, коли люди рятувалися саме завдяки своїй вірі, їхня молитва заспокоювала, дарувала душевну рівновагу і спокій. На жаль, я не вірю в Бога. Напевно, тому, що маю математичний склад розуму і все звик оцінювати з погляду логіки. Знаєте, мені часом від цього навіть важко. Адже розумію: віра — дуже велика підтримка. Нещодавно з подивом дізнався, що мій батько, сильна, непохитна людина, яка все життя сподівалася лише на себе, теж вірить і молиться за всіх нас: і раніше, і тепер також....— У що вірите ви?
— У людську доброту, силу духу і розум. Саме ці якості визначають життєвий шлях людини. І те, яким саме цей шлях буде, залежить тільки від неї самої. — Проте до одних людей доля начебто ставиться прихильно, а інші каторжною працею заробляють її милість...
— На жаль. І чому так буває — логічно пояснити неможливо. Так, я свого домагаюся — але це дається мені такою ціною, що іноді навіть згадувати страшно.
Двічі мене обирали до Верховної Ради, і обидва рази саме переді мною закінчувався партійний список. Але потім хтось вибував, я все-таки ставав народним депутатом. Те ж саме у роботі: все відбувається із жахливим скрипом, і тільки коли я знесилюся до межі — здобуваю довгождану перемогу. Я вже до цього звик. І нових справ чекаю, як колись чекав батька з бджолами в руках. Але все одно відчуваю, що вийду переможцем. Це додає впевненості, сили й інтересу до життя, нехай важкого, але такого насиченого й різноманітного. — Валерію Михайловичу, кожен політик по-своєму бачить Україну і виходячи з цього вирішує державні питання. Яка вона, ваша Україна?
— У чомусь вона нагадує мені інваліда. З усіма властивими йому комплексами: ущербністю, часто браком віри у власні сили й нездатністю діяти з найбільшим для себе ефектом.
І позбутися всіх цих комплексів можна лише одним шляхом: усвідомити, що ми самодостатній і зрілий народ. Насамперед — навчитися поважати себе. Тоді й інші рахуватимуться.