Валентина Семенівна Шевченко особливих рекомендацій не потребує. Відомий у минулому комсомольський, партійний і державний діяч, перша в Україні жінка-високопосадовець (Голова Президії Верховної Ради УРСР у 1985—1990 рр.), вона й сьогодні відома в народі, хоч і не всі сприймають її однозначно.
— Як ви ставитесь до результатів соціологічного опитування, проведеного рік тому, за яким було визначено п’ять видатних жінок України: княгиню Ольгу, Лесю Українку, Юлію Тимошенко, Яну Клочкову і Валентину Шевченко.
— З приємністю, але й з гумором, бо я ніколи не хворіла на манію величності. Ніколи не прагнула вивищитися над іншими заради особистих амбіцій.
— Делікатне запитання, але без нього, здається, не обійтися: про що думає жінка у свій досить солідний ювілей?
— Ювілей для мене — це ще одна нагода озирнутися назад, висповідатися перед Богом і людьми. Вже чотирнадцять років я поза політикою. Але не соромлюся свого минулого і не відхрещуюся від нього. Що було — те було, і від нього нікуди не дінешся. Обіймаючи високі посади, я не крала, не привласнила жодної державної копійки, нічого не «прихватизувала», не будувала «хатинок» на Канарах і Багамах, не споруджувала вілл і на рідній землі. Не зловживала службовим становищем. Не мала і не маю запасних аеродромів ні за Голанськими висотами, ні за океаном, навіть, як тепер кажуть, у північного сусіда.
— А наскільки доступною була друга особа в державі для простих людей?
— У мене, як, зрештою, в усіх урядових і партійних посадовців, були дні особистого прийому громадян. Якось підрахувала, що за роки роботи Головою Президії Верховної Ради УРСР я прийняла тисячі відвідувачів. Чи всі були задоволені? Мабуть, не всі. Але намагалася дослухатися до кожного і за можливості допомогти.
— Який основний висновок ви зробили зі своєї політичної кар’єри?
— По-перше, все те, що було здійснене моїм поколінням доброго, нікому й ніколи не вдасться перекреслити, витіснити з пам’яті людей. Так, були проблеми, були труднощі, багато треба було міняти, вдосконалювати, але не знищувати, тим більше не розкрадати та не привласнювати те, що було створено розумом та важкою працею мільйонів людей і що належить їм, їхнім дітям та онукам.
Другий висновок для мене особливо сумний та болючий: люди — добрі, працьовиті, терплячі — бувають несправедливими до тих, хто ними править. Керівникові доводиться відповідати за все, навіть за те, чому він не міг запобігти. В моєму житті — це чорнобильська катастрофа. Стільки бруду було вилито на мою голову, скільки було інсинуацій та провокацій! Сьогодні, як-то кажуть, питання зняте. Але рубці на серці залишилися.
До речі, через десять років після аварії колишній Голова Ради Міністрів СРСР М.Рижков у своїй книзі «Десять лет великих потрясений» напише: «... когда мы с Лигачевым прилетели в Киев, то оказалось, что ни первый секретарь ЦК Компартии Украины Владимир Васильевич Щербицкий, ни его ближайшие соратники за эти долгие дни ни разу не удосужились побывать в зоне бедствия! Нас ждали? Единственной из высшей власти, побывавшей до нас в зоне, была Валентина Семеновна Шевченко — Председатель Президиума Верховного Совета республики. Видимо, женщины быстрее откликаются на беду». Наскільки мені відомо, ці слова М.Рижкова були дуже болісно сприйняті деякими амбіційними керівниками України. Але правда є правда.
Та найбільше шкодую за тим, що народ України не почув мого попередження, висловленого на сесії Верховної Ради УРСР 17 лютого 1990 року. В ньому, нагадаю, було проаналізовано політичну ситуацію в країні на той час. Я застерігала: до влади рвуться крикуни і кар’єристи, дилетанти та рвачі. Просила людей бути пильними, аби не дати обманути себе солодкими промовами і обіцянками.
— Тут доречно було б у кількох словах окреслити діяльність очолюваної вами Верховної Ради, зокрема у галузі державотворчості, національного відродження України.
— Якось один новоявлений «демократ» у полеміці зі мною розлючено вигукнув: «Та що ви там, у тій Верховній Раді, робили? Самими балачками займалися і засідали без кінця...»
Можливо, і ще хтось так вважає. Бо ж робота Верховної Ради нашого часу висвітлювалася дуже скромно. Її не показували по кілька разів на день по телебаченню, депутати не хизувалися з ранку до вечора перед телеглядачами на екрані.
Ми просто працювали. Приймали закони, звітували перед виборцями, приймали людей, виїздили на місця. І засідали — теж. Як же без засідань, без вислуховування думок з тієї чи іншої проблеми?
Не можу тут не згадати, як важко, у дискусіях і гострих суперечках приймався Закон «Про мови в Українській РСР». Щоб «урятувати» цей важливий державний акт, мені особисто доводилося виступати на сесії кілька разів. Підготовчу групу очолював Борис Ілліч Олійник. Робота над проектом тривала майже півроку. Зважувалася кожна стаття, кожне слово, адже треба було підготувати такий закон, який би задовольнив інтереси всіх в Україні, який би не викликав хвилю невдоволення тих, для кого вона стала рідною, і водночас тих, хто прагне зберегти мову і культуру своїх предків.
— Я знаю, що у вашій родині панує своєрідний культ батька-матері...
— Мама була моїм справжнім другом. Першою порадницею у дівочих секретах, сумнівах, тривогах і радощах, часто — першою слухачкою моїх промов. Вона виросла в сім’ї, яка працювала на поміщика. Освіти не мала. Вже зовсім дорослою навчилася читати та писати, але якою мудрістю відзначалася, якою внутрішньою культурою! Вона приїхала на рудник до Кривого Рога з Миколаївщини, батько — з Полтавщини. Він теж із бідняцької сім’ї. Покохали одне одного, одружились, і все робітниче селище допомогло їм толокою збудувати хату-мазанку. Тато працював у шахті, мама — нянечкою у дитячих яслах... Батько помер рано, а мама вже доживала віку в нашій родині. Дуже любила моїх друзів, і для неї було найбільшою радістю приймати моїх «школяриків» (працівників відділу шкільної молоді і піонерів ЦК ЛКСМ), які щороку збираються на мій день народження — навіть тоді, коли з якихось причин сама я відсутня.
— Кажете, що ви — поза політикою. Даруйте, це на «Шевченчиху» не схоже...
— Я була і залишаюся комуністом. Мені боліли і болять ті сторінки в історії Комуністичної партії, коли допускалися політичні перехльости, правовий нігілізм, пошук «ворога», прагнення накласти «вето» на сторінки самобутньої української історії. Були й інші серйозні вади у тодішньому бутті. На жаль, траплялися серед нас і такі, хто хитрував, пристосовувався, прагнув одержати більше, а віддати менше. Особливо багато їх з’явилося під час так званої «горбачовської перебудови».
Комуністична ідея — то не кабінетна вигадка. Це те, що споконвіку притаманне людству у його прагненні до справедливого суспільного устрою. Але шлях до цієї мети, як бачимо, виявився нелегким, суперечливим, а в чомусь — і трагічним. Це має стати пересторогою для тих, хто бореться за високі ідеали рівності, братерства та щастя.
— Чим займаєтеся, вийшовши на пенсію?
— Не припиняю громадської діяльності. Постійно спілкуюся з президентськими структурами, Верховною Радою, буваю у міністерствах, відомствах, громадських і культурних центрах. До мене щоденно звертаються люди з різноманітних питань — надання земельних ділянок під городи, лікування й оздоровлення дітей, соціального захисту пенсіонерів. Очолювала Національний фонд «Україна—дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту та туризму. З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України. Його мета — допомога жінкам у розвитку бізнесу, захист їх прав у державних, судових органах та органах прокуратури.
А ще — більше уваги приділяю сім’ї, онукам. Працюю разом зі своїм чоловіком Володимиром Яковичем (у наступному році відзначатимемо наше золоте весілля) на дачі. Звичайно, не на тій, що зображалася на «протестних» плакатах, а звичайнісінькій, — вирощую квіти, овочі, фрукти.
З’явилося більше часу для спілкування з друзями, тим більше що всі ми підійшли до солідних ювілеїв. Зустрічаємося, згадуємо молодість, тих, хто, на жаль, відійшов за вічну межу. Ще раз із гордістю наголошую: нам не соромно дивитися людям у вічі, бо ми нічого не вкрали, нікого не принизили, ніколи не ховалися від проблем, багато працювали, жили і живемо чесно і відверто.