Значно частіше можна почути історії про те, як складно часом виробити правила мирного й комфортного співіснування з ними. А якщо в будинку далеко не ідеального сусіда сталося лихо? Чи готові ми допомогти йому почати нове життя, прихистити його в себе, якщо знадобиться, і спокійно ставитися до того, як він мимоволі руйнує наш усталений спосіб життя своїми звичками, які інколи здаються нам, м'яко кажучи, дивними? Чи готові без роздратування дивитися, як у пом'ятих трениках і майці він блукає по вчора ще неподільно нашій квартирі й зазирає в наш холодильник? Чи здатні спробувати знайти вихід з кризової ситуації разом і, домовившись про спільні цінності й правила вимушеного співіснування, стати в результаті сильнішими?
Питання відкрите й надзвичайно важливе в часи, коли війни й конфлікти змушують людей залишати свої домівки, вирушаючи у пошуках притулку по всьому світу. Питання надзвичайно важливе й актуальне для України, з її майже двома мільйонами внутрішньо переміщених осіб за останні п'ять років. Саме тому темою цьогорічного "Книжкового Арсеналу" стало сусідство. Адже книжки допомагають краще зрозуміти, інтегруватися, висловитися і бути почутими. Особливо, якщо це - "живі книжки".
У рамках "Книжкового Арсеналу" УВКБ ООН, разом із посольством Данії в Україні, організувало "Живу бібліотеку", в якій "живими книжками", що розповідають про досвід біженців, стали письменники Кім Тхюї та Ларрі Трамбле (Канада), Крістіан Хустед (Данія), Імбі Паю (Естонія), Кадер Абдула (Голландія), а також українські експерти з питань біженців Наталія Гуржій (БФ "Рокада") і Максим Буткевич (українська правозахисна організація No Borders).
Історія кожного з письменників цікава. Так, наприклад, Кім Тхюї народилася у В'єтнамі. У 10 років, разом із батьками й двома братами, залишила В'єтнам, приєднавшись до мільйона інших в'єтнамців, які рятувалися від комуністичного режиму країни після падіння Сайгона 1975 року. Чотири місяці сім'я провела в таборі біженців UNHCR, після чого канадська делегація відібрала їх для отримання статусу біженця у своїй країні. За своє життя Тхюї спробувала себе як перекладачка, консультувала уряд В'єтнаму, була власницею ресторану сучасної в'єтнамської кухні і написала п'ять книжок. Одну з них "Ру" ("Струмок") перекладено українською мовою.
Перський письменник, поет і журналіст Кадер Абдула народився в Ірані. Відомий тим, що у своїх книжках і статтях нідерландською мовою використовує перські літературні теми. Закінчивши 1977 року Аракський інститут в Ірані, Кадер Абдула проходив обов'язкову військову службу на іранському флоті. Під час революції приєднався до лівого руху, що протистояв режиму Шаха, а пізніше - Хомейні. 1988-го опинився в Голландії як політичний біженець. 2006-го працював в університеті Лейдена. Сьогодні живе в Делфті й пише під псевдонімом, який складається з імен його двох страчених друзів.
Після представлення кожного письменника присутнім запропонували поспілкуватися з авторами в тіснішому колі. Усі історії здалися цікавими, та оскільки час був обмежений і поговорити з кожним було неможливо, я вибрала Крістіана Хустеда.
Одного чудового дня молодий драматург, змінивши посвідчення громадянина Данії на іранські документи, поїхав на грецький острів Лесбос. Там він почав своє нове життя як біженець на ім'я Вахід, пройшовши в наймасовішому потоці біженців 2015 року весь шлях через Європу й на власному досвіді побачивши, як європейська система надання притулку ставиться до вимушених утікачів. Його подорож закінчилася через півтора місяця в таборі для біженців у Данії. Повернувшись додому, свій незвичайний досвід Крістіан описав у книжці "Вахід", яка на цей час існує тільки данською мовою.
"Мій шлях до цього був довгим, - розповів він, відповідаючи на запитання, як і чому вирішив стати біженцем. - Улітку 2015 року я подорожував по Греції, хотів написати театральну п'єсу про економічну ситуацію там. Але, опинившись у країні, зрозумів, що перебуваю в центрі історичної ситуації - на Балкани йшов потік біженців.
Мій потяг, що прямував у Сербію, зупинився, і я вийшов, щоб поговорити з людьми, юрби яких ішли з іншого боку. Я встиг поговорити з великою кількістю біженців, перш ніж хтось із них сказав мені: "Ти й сам міг бути на моєму місці - у тебе темна шкіра. Якщо хочеш знати, як це, їдь у Туреччину, сховай паспорт і спробуй".
Однак рішення я прийняв не відразу. Коли приїхав на острів Лесбос, деякі люди говорили зі мною арабською мовою, думаючи, що я біженець. Тоді я зрозумів, що справді можу спробувати ним стати, бо єдина різниця між мною і ними полягала в тому, що в мене були ідентифікаційні документи.
Я зустрівся з багатьма людьми і зрозумів, що біженців ніхто не чує. ЗМІ Данії, а можливо й українські, весь час показують однакові картинки: людей, поставлених у ситуацію, коли вони втратили все і тепер, вимушено залишивши свій дім, шукають прихистку по світу. Я зрозумів, що біженці для нас виглядають жертвами. Тому моя книжка про те, як я перетворився на Вахіда.
Відома німецька філософиня Ганна Арендт, сама колишня біженка, яка втратила свої громадянські права, писала про те, що людські права мають бути тим, що нас захищає, коли жодних інших прав у нас не залишилося. Але, схоже, в цьому випадку все навпаки. Змушені залишити свою країну, люди разом з нею втрачають і всі свої права. Ми більше не дивимося на них як на людських істот. У цьому й було моє запитання - що станеться зі мною, якщо я потраплю в таку ситуацію? Мене цікавило, чому все змінюється, коли ти, залишаючись тією самою людиною, опиняєшся в такій ситуації? Яка роль ООН та інших організацій? Що з поліцією й іншими біженцями в інших таборах? Єдиною різницею між мною і ними було те, що я міг повернутися назад у будь-який момент. Вони такого вибору не мають.
І такий момент, коли мені захотілося все кинути, був. Десь на шляху між Сербією і Хорватією, коли я зрозумів, що кордон збираються закрити для всіх національностей, крім сирійців, іракців і, можливо, палестинців. Ми йшли, штовхаючись, як тварини, велике стадо яких намагається пройти через дуже вузький прохід.
У Сербії я залишив свої відбитки пальців як Вахід. Вахід був іранцем. І, можливо, якби мене викрили, то зупинили б і відправили назад у Сербію. Що сталося б зі мною там, якби дізналися, що насправді я не Вахід, а хтось інший?
У Словенії на КПВВ було стільки біженців, що довелося поставити солдатів і запровадити воєнний стан. Там я зустрів українських біженців, у тому числі політичних. У той момент я хотів повернутися назад, але не зміг. Солдати забрали нас, посадили в автобуси і доправили у військовий табір. Потім пересадили в інший автобус і відвезли в Словенію. Там знову були солдати. Нас знову посадили в автобуси, і ми опинилися в Німеччині.
На початку книжки я описав, як у Греції бачив поліцейського, який бив біженця в таборі. Бачив людей, яких били. Можете собі уявити? Вони щойно припливли з Туреччини в маленькому човні… На той момент на Лесбос щодня прибувало по п'ять тисяч людей, і всі вони мали з'явитися в цей табір, щоб отримати папери. Діти, люди похилого віку, хворі - усі мали потрапити в цей табір. Іноді поліція виходила й кидала димові шашки, тому що людей було занадто багато. Це було нелегально. Представники правозахисних організацій приходили, дивилися, хитали головою і казали: що ж…
У Данії публікація моєї книжки викликала шок. Уявіть, що в Україну приїхав українець, сказавши, що він турецький біженець. Реакція людей була: "Боже! Як він зміг це зробити? Це так нелюдяно!"
ЗМІ чомусь не турбує, що відбувається з біженцями, але дуже обурює, що це зробив громадянин цієї ж країни.
Насправді я не чув подібних історій раніше. Знаю про випадок у Німеччині. Німецький офіцер з нацистськими поглядами в'їхав у Німеччину, подавши документи як біженець із Сирії. Він хотів вчинити злочин застреливши когось, щоб потім у цьому звинуватили біженців. Але його спіймала поліція.
На те, щоб потрапити в табір на Лесбосі, у мене пішло три дні. Черга була величезною. Увесь цей час я намагався мовчати, оскільки не знав арабської мови. Одного разу мені знадобилася допомога, щоб заповнити папір. Документ був грецькою, фарсі й арабською, і я не міг зрозуміти, що там написано. Молоді афганці пояснили мені, що і де потрібно писати. Запитали, звідки я. Сказав, що з Данії. І їм навіть не спало на думку, що я роблю.
Що цікаво: я грав роль біженця і довідався, що багато біженців теж грають роль. Жахливо, коли система, покликана допомагати біженцям, встановлює розрізнення у ставленні до них залежно від того, звідки вони прибули. Мені не раз доводилося спостерігати: якщо десь був вхід тільки для сирійських біженців, і там було швидше, то багато хто йшов туди і казав, що він - сирієць. Це породжувало внутрішню боротьбу між сирійцями, афганцями й іракцями. На Лесбосі величезна черга ділилася на дві: в одній більшість становили сирійці, в іншій - усі інші, більшість з яких - афганці.
Зараз у ЄС дуже складне питання з людськими правами біженців. Там змінюють закони, прагнучи захистити себе. Усі країни намагаються влаштувати біженцям умови настільки погані, наскільки можливо, щоб бути менш привабливими для них.
У Греції, як я вже казав, бачив, як поліцейський бив молодого хлопця. У Сербії я чув про побиття й викраденнях людей (навіть дітей) поліцейськими. Отримати посвідку на проживання вкрай складно. Чекати цього можна дуже довго. Багатьох людей це ламає. І це частина стратегії - змусити чекати якомога довше, щоб ти не почувався добре.
У моїй книжці є сцени з кумедним хлопцем з Ірану, комуністом. Якось він попросив у жінок, які подавали нам у таборі їжу, сосисок. Бажано зі свинини.
Жінки дуже здивувалися, що він не мусульманин. Але відповіли, що не можуть подавати в таборі свинину, бо тут багато мусульман.
Данія - дуже відкрите демократичне суспільство. І разом із тим це суспільство расистів, що почуваються на вершині. Але смисл у тому, як ми дивимося одне на одного. Біженці досить неоднорідні. Є ті, що тікають від війни; є політичні біженці. Десь посередині - велика кількість економічних мігрантів з різних країн. Є серед біженців і злочинці. Я бачив людей, які тривалий час жили в таборі в Данії, вони приходили туди із сумками, повними пляшок віскі, телефонів тощо.
Я бачив сербів, які казали, що вони з Сирії. У міграційній системі теж є проблеми. Ми хочемо тримати людей подалі від Європи, у той час як єдина можливість для них - сказати "я - біженець". Або скористатися послугами контрабандистів, щоб зробити фальшиві документи, переплисти море на човні або кораблі (2015-го це коштувало 1200 доларів). Звідки в них гроші? У багатьох - від батьків. Така от інвестиція в майбутнє родини.
Раніше я бачив біженців тільки по телевізору - обірваних і жалюгідних. Вони були для мене однією великою сірою масою, без будь-яких ідентичностей. І я думав про них так само, як і всі. Це не "ти", це просто біженець. Я запитував себе: чи справді співчуваю цим людям? Чи відчуваю те, що телебачення намагається змусити мене відчувати? Складно співчувати якійсь абстрактній людині. Про це книжка - чому ми дивимося на біженців як на аутсайдерів. Це прописано також і в наших законах.
Тільки зустрівши цих людей наживо, я зрозумів: попри те що вони щойно перебігли через кордон Македонії, вони можуть бути смішними, розумними, ерудованими. Вони такі самі, як ми з вами".