Говорячи про соціальний тренд, який переважатиме в наступному році, можна було б обмежитися заголовком. Але людям властиво вживати такі слова як лайливі, паралельно підкреслюючи власну білопухнастість та прогресивність. Що в корені неправильно.
Термін "деградація" спочатку означав пониження по службі, у статусі. І не мав нічого спільного з моральним розпадом особистості. Мораль для статусу взагалі ніякої ролі не відіграє. Переконуємося друге десятиліття: аморальність - не причина для службової невідповідності або люстрації. Завжди знайдеться той, хто в обмін на вірнопідданість зробить м'який політичний виняток із твердого правила.
Говорячи про деградацію України, слід уточнити, що це сукупність подій. Деякі з них мають ознаки розвитку, на другий закон термодинаміки це не впливає, загальна етропія. Ентропія тут - це, кажучи по-простому, коли енергія, сили й гроші закінчуються. У всіх і скрізь.
Як учать у школі (можливо, ще вчать?), при падінні потенційна енергія переходить у кінетичну, електрон при переході з орбіти на орбіту виділяє енергію тощо.
Людське ж сприйняття, бачачи виділену енергію, лише фіксує її. Сплеск завжди знаходить живий відгук у поетичній свідомості. Чим менше вона ефективна у практичній зміні реальності, тим більш поетична. А далі починається системна помилка, що перетворюється на соціальний міф про розвиток.
Виділення соціальної енергії збуджені члени суспільства класифікують як щасливе виявлення таких собі таємних "засіків батьківщини". Засіки ці, як відомо всім носіям міфопоетичної свідомості, бездонні. Енергія не виділяється на підйомі. Навпаки, для підйому вона потрібна. Чим крутіший підйом, тим більше енергії.
Процес реформ, за цією логікою, мав би супроводжуватися стрімким зникненням реформаторської та антикорупційної риторики. Натомість спостерігаємо тотальну державну істерію, яка в текстах схожа на зворотний переклад транслітом з англійської - очевидно, мови справжніх адресатів. Синопсис такий: реформаторський віз України ось-ось безвізово помчить по долинах і пагорбах Європи. Впряжуться в нього, зрозуміло, європейські та американські спонсори, а наші інохідці підпряжними красиво побіжать поруч, про всяк випадок.
Людей завжди цікавило й цікавитиме лише те, що стосується їх безпосередньо. Тому держава ставить собі за пропагандистське завдання якомога повніше ототожнити себе, свої цілі - з окремо взятою людиною. Але політична еліта дивним чином поєднує в собі освіченість і малокультурність, знання мов, політесу - і дикий провінціалізм при масштабуванні подій. Тому виходить так собі, про це буде нижче.
Зазвичай для цього наймається уряд. Але наша держава найняла уряд для обслуговування себе, а не громадян, і неймовірно злиться, коли з цим не впорюється. Громадяни дуже заважають. Уряд дуже нервується.
Окремо взята людина, яка переживає за стан держави, в особистому житті може бути успішною або ні. Але
чим більше вона соціальна, тим більше віддає перевагу вигаданому перед конкретним. У зв'язку з цим політизація українського суспільства (точніше, партизація), яку здійснюють зі щирими провінційними намірами "розбудити, щоб розвивати", обертається протилежністю.
Фетишистська пристрасть людей до тієї чи іншої частини держави розвиває в них лише культуру озлоблення, за Бодріяром. Емоційне вигоряння, пограничні розлади видаються за пасіонарність, але це те ж саме що видавати наркотичний транс за йогічну медитацію. Сперечатися про це можна, тільки печінка протестує. До речі, афективні розлади, психопатоподібні симптоми, погіршення пам'яті і зниження інтелекту, одне слово, все, що пропагують медіа, - це риси деградації.
Прогноз - це ймовірнісне судження про майбутній стан якого-небудь процесу або явища. Але ми хочемо пророцтва, і щоб збулося, і результат під ялинку щоб. Хоча основне завдання прогнозу полягає у своєчасному пристосуванні до очікуваних змін.
Основний прогноз для України на наступний рік полягає в посиленні ролі держави. Для художньої ілюстрації
очікуваного ефекту я процитую діалог із роману Олександра Розова "Депортація":
"Уряд обслуговує людей, а держава управляє ними.
- Мабуть, це занадто коротко.
- То ж то, - Джелла усміхнулася, - гаразд, пояснюю на пальцях. Коли ти замовляєш прибирання будинку, тебе цікавить, щоб за певну плату там навели чистоту, і тобі по барабану, хто конкретно це зробить. Тепер прикинь, якщо ти замовив, хто робитиме, але не визначив, що саме робити й почім. Ти повернувся додому і бачиш: чистота так собі, зате книжки на полицях і картинки на стінах інші, ніж були, шухляду столу відімкнуто, частину листів викинуто, а замість халату у ванній висить піжама в клітинку. Вартість усіх цих витівок внесена в рахунок, і внизу приписка: ми вирішили, що так буде краще.
- Це чому ж?
- Це тому, що в тебе похазяйнувала держава".
Як на таку активність реагуватиме населення - саме населення України? Не називатимемо його "ватою", все-таки це корисний матеріал.
А населенню в масі його сподобається, бо населення поважає силу, хто б її не демонстрував, головне - щоб вона застосовувалася не до нього особисто.
Сподобається навіть тій ва… тому населенню, яке по той бік лінії розмежування з реальністю. Бо ми - перша у світі АТО, яка закінчується легалізацією терористів і наданням їм законної влади над заручниками. Ну не може ж не сподобатися?
Не сподобається - громадянам. Бо їх, тобто нас, спочатку надурили, а тепер ще й мають. Ну, за дурнів, тобто. Громадяни будуть "волинити", так чекісти ще в 1920-х називали неорганізовані й неозброєні селянські протести проти продрозверстки. Тому карати їх було легко й приємно. Буде трохи нервовіше, але теж нескладно. Тим більше що громадян майданної точки складання - меншість. Деякі вже і в неволі.
Щоб компенсувати цю прикру статистичну прогалину, яка заважає спонсоруванню, держава називає громадянами те населення, котре її слухняно слухає. "Свого матеріалу виявляється занадто мало, і така система вбирає в себе, підкоряє собі, з невеликою критичною переробкою, чужорідні тіла, заповнюючи будь-чим порожнечу широко розвинених меж". (Л.Виготський, "Історичний сенс психологічної кризи", 1927 р.). Але слухняні люди абсолютно не годяться для стратегій розвитку, а спонсорами ж велено розвиватися й доповісти. Тому деяким іноземцям жалується підданство, яке ті помилково видають за громадянство.
Адже свідомий громадянин - це насамперед борець за громадянські права людей. А не за державу, яка ці права завжди норовить видавати на талони.
Ні, це ще не все. Населення і громадян в Україні приблизно порівну, відсотків по 15%. Ніхто з них не дотягує до критичної позначки у 20%, бо, в певному сенсі, це "боротьба нанайських хлопчиків", тільки страшнувата.
Немає ніякого одного кроку від любові до ненависті. Просто обожнююча сторона миттю повертається до тебе зовсім іншим боком, якщо любов не отримує того, чого хоче. А вона ніколи не знає, чого хоче, інакше яка ж це любов? Потім ще раз повертається. Спробуй угадай, коли цілувати.
І ось є ще приблизно 60% цілком собі українського, без лапок, народу. Який живе й виживає способами ХIX ст. у довоєнних кордонах країни. Цей вимушений дауншифтінг відносно захищає їх як від самоотруєння незбутніми мареннями, так і від пропаганди всіх мастей. (Хоча, слід визнати, чим більше структур для боротьби з російською пропагандою у нас створюється, тим комфортніше вона почувається.)
У відомому сенсі, можна сказати, що частина народу, яка усвідомила себе політичною нацією (тобто готова була брати і взяла на себе відповідальність за майбутнє), має всі шанси деградувати назад у стан народу. По-перше, відповідальність у неї держава вилучає й реквізує. По-друге, народовольство з усіма його душевними пріоритетами набагато людяніше й зрозуміліше, кумбая, "возьмемся за руки", ширше коло і все таке.
Народ справді готовий вийти на захист своїх прав, це величне видовище. Але що з ними робити, з правами, він поняття не має. І це вже видовище жалюгідне.
Можна заперечити в соціалістичній манері, що народу нашому ще просто по-справжньому не в'.. не наливали, а ось уже скоро як наллють, а він як вип'є, ось тоді всім ахтунг.
Того ж 1927-го, коли Виготський написав свою працю про кризу, французький інженер-аграрій Рінгельман провів серію експериментів, результати яких згодом отримали назву "ефект Рінгельмана". Людям пропонували підняти тягар певної ваги. Потім визначали максимальну вагу, яка була під силу кожному. Далі людей об'єднували в групи по двоє, четверо, восьмеро тощо. Очікувалося, що вага (наприклад,
100 кг), яку змогли підняти двоє, подвоїться при об'єднанні їх у групу або навіть перевищить суму показників кожного. Насправді ж виявилося, що двоє могли підняти тільки 93% від суми індивідуальних результатів, а для вісьмох учасників ця цифра взагалі зменшилася до 49%.
Інша назва цього ефекту - "ефект соціальної ліні". Зі збільшенням чисельності групи продуктивність її членів знижується. Індивідуальний внесок кожного зменшується зі зростання групи.
Повстання (не революція) Майдану утворювало гігантську багатомільйонну групу. З виникненням і зростанням кількості того, що, образно кажучи, треба було підняти всім миром, ефект соціальної ліні виявлявся все яскравіше і продовжує виявлятися.
Криза волонтерського руху, наприклад, і полягала саме в тому, що пасіонарії продовжували вважати, що всі, хто так чи інакше бере участь у "піднятті тягаря", справді його піднімають. Тому вони не зовсім логічно припустили, що це тягар поважчав. Неможливо ж уявити, що всі ці патріотичні, такі милі люди, які лайкають, шерять і постять, здебільшого нічого не роблять, взагалі нічого.
Посилення держави сприяє й посиленню соціальної ліні. Люди докладають менше зусиль, працюючи в групі, покладаючись на своїх колег при виконанні різних завдань. Хоча скажуть, що викладаються повністю. Соціальна лінь найчастіше ненавмисна.
Тенденцію цю змінити неможливо, але, щоб криза не переросла в катастрофу, громадянам, які бажають спільно кудись їхати, а не "шашечки", слід пам'ятати, що:
- ледарі виникають одночасно з колективною відповідальністю, індивідуальна відповідальність підвищує ефективність групи;
- дружні стосунки підвищують продуктивність учасників групи;
- групи союзників - краще, ніж роздування чисельності;
- моноетнічність гальмує продуктивність;
- жінки менш ліниві, ніж чоловіки, і менш конкретні.
Не буває ніяких прогнозів для суспільства загалом, навіть метеорологічних. Усе це стосується стратегії виживання соціальних груп, які вже організувалися. І тепер зіштовхуються з тим самим Левіафаном держави, що й малий та середній бізнес 1990-х, який повірив у реформи. Їх чекає таке ж занурення в реальність, як і попередників. Але ті, хто правильно бовтатиметься, цілком зможуть сколотити свою грудочку масла як плавзасіб.
Ми бачимо масштабні процеси, в яких органічні українські цінності розкладаються з участю москальських мікроорганізмів, і це називається пошуком компромісу.
Ми бачимо розкладання складних нестійких постмайданних структур з утворенням простіших, але стійких.
Ми бачимо втрату якості сигналу в соціальних комунікаціях, і державно-урядові тролі й боти роблять усе, аби він зник остаточно, якщо не перейде під їхній контроль.
Ми бачимо руйнування моральних екосистем, посилене безкарністю державних злочинців і зрадників.
Усе це - виразні ознаки деградації колишньої пострадянської держави "УРСР", якою б національною косметикою вона не користувалося і яких би волонтерів у заручники не брала. З усього стовбурового омолоджувального їй хочеться порадити лише калібр 7,62. За все вищезгадане.
Та цю державу знищують зовнішні обставини, уявлення про які лежать взагалі поза нашим українським досвідом. І його драматизм, на жаль, тут нічого не вартий. Ми ж усі з завмиранням серця бачили картинку, як колосальні агрегати повністю поглинають, на наш погляд, цілком ще нові автомобілі й за лічені хвилини перемелюють їх на порошок. Так і ця держава. З погляду ХХ ст., цілком ще могла б їздити, але пішоходам права голосу не давали, а спонсорам це ні до чого, нафтова ера закінчується, і стрімко.
Те, що держава нахабно ототожнює себе з країною й шантажує цим громадян, не повинно вводити вас в оману. Ми вже чули, що світ кінчиться, якщо розпадеться СРСР. Отож, якщо його уламки, всі (включно, певна річ, із Московією як пріоритетом), теж упадуть, результат буде такий самий - людям стане легше дихати. А країна стане успішною.