Директор компанії «Познякижитлобуд» Нвер Мнацаканович Мхітарян до своїх 40 років устиг зробити стільки, що комусь іншому для цього й кількох життів не вистачить. Будинки, зводжувані ним, називають кам’яними квітами Києва. Його наукові праці визнані у світі. Він має незмінну дружину, 20-річну дочку й 18-річного сина. А ще — ті безцінні чесноти, які переважна більшість розтринькує в боротьбі за «місце під сонцем» — молодість, здоров’я, інтерес до життя.
— Нвер Мнацаканович, східна мудрість говорить: людина — глина, з якої можна виліпити все що завгодно. Поділіться власним досвідом, як із цієї глини створити самодостатню, удатну в житті особистість?
— Аби вийшло щось путнє з глини — готовий виріб треба випалити, а для людини — загартувати характер.
— Хто гартував ваш характер?
— Вулиця та книжки. У ті часи я був завсідником вуличних бійок. А це — величезна школа життя. Тренування витримки, розуму, адже там не так мускулатура важлива, як уміння обрати правильну стратегію, із вигодою для своїх провести переговори, але найважливіше — зломити суперника психологічно: поглядом, жестом, готовністю йти до переможного кінця. І це не залежить від того, дужчий він від тебе фізично чи ні. Я здоров’яком не був, серйозно спортом ніколи не займався, зовсім трішки — фехтуванням. Але в бійках завжди перемагав. Вдячний я і ще одному своєму вчителеві — єреванському «авторитету» на прізвисько Гагарін. Він навчив мене орієнтуватися в різних критичних ситуаціях, і ні за яких обставин не втрачати власного обличчя. І тепер у найекстремальніших життєвих ситуаціях я згадую те «вуличне навчання» і собі, і своїм колегам завжди ставлю одне й те саме запитання: «Чи готовий ти в цій справі йти до кінця?» Коли щиро готовий, отже — все вийде.
— Батьки від вашої поведінки та знайомств були, м’яко кажучи, не в захваті?
— Крім мене в нашій родині вже підростали брат і дві сестри, з абсолютно нормальною «слухняною» життєвою позицією. Та якщо з ними і з мамою в мене особливих проблем не було, то у стосунках із батьком завжди доводилося туго. Я народився, коли йому було 40 років. Відомий письменник, шанований у суспільстві, він не приймав мій спосіб життя і говорив, що єдине, що може для мене зробити, це посприяти, аби мене забрали в морський флот на три роки, мовляв, отам дисциплінують, це вже точно.
— Такої ж думки були й ваші вчителі?
— З ними — інша проблема. Навчання давалося мені легко. У своїх знаннях я виходив далеко за рамки шкільної програми. І часто сперечався з учителями, бо вважав, що вчитель повинен подавати тему не просто за підручником, а набагато ширше, адже шкільний матеріал ми й самі прочитати можемо. Особливо «діставалося» від мене вчительці історії, яка зі зрозумілих причин тлумачила її в дусі марксизму-ленінізму й останнього пленуму Комуністичної партії. А в мого батька в бібліотеці кілька тисяч книжок було, зокрема дореволюційних, я їх усі перечитав і знав справжню історичну суть подій. Якось у 10-му класі дійшов до того, що, розсердившись на вчительку, загалом перестав ходити в школу.
— Мабуть, сидінню за шкільною партою це була непогана альтернатива?
— Ще б пак! Не життя, а казка! Книжки, дівчата, бар, друзі, просто краса! Про школу я навіть думати забув. Знав, що вигнати вони мене не зможуть, адже я був переможцем багатьох олімпіад і йшов мало не на медаль. Загалом, зразково-показовий випускник, інтелектуальна гордість школи! Через тиждень — стук у двері. Відчиняю, а на порозі завуч, уся в сльозах. «Приходь, — говорить, — у школу». Але я вперся, і пішла вона ні з чим. А потім до мене підіслали іншу вчительку — молоду, вродливу. Їй відмовити я не зміг.
— І знову «по барах і по друзях»?
— Спокуса була велика, але розуму вже трохи додалося. Я вступив на архітектурно-будівельний факультет Єреванського політехнічного інституту. Йшов на червоний диплом, потрібно було тільки перескласти дві «трійки», отримані з дурості на молодших курсах. Але робити цього не став і від пропозицій продовжити навчання далі відмовився. Тоді я не вбачав у цьому ніякого сенсу. Навіщо? Мені «конче» потрібні були гроші. А їх катастрофічно бракувало. Ну, скажіть на милість, як молодий, життєлюбний, компанійський хлопець може роками жити на стипендію, нехай навіть аспірантську? Так у 22 роки я став виконробом на будівництві.
— Чи не занадто невдячне заняття для такого інтелектуала й життєлюба?
— Я ніколи ніякою роботою не гребував, тим паче цією. Мій фах мені подобався. І об’єкт будівництва був цікавий. Потрібно було в рекордні терміни побудувати спортивно-концертний комплекс для проведення чемпіонату світу з важкої атлетики. Будівництво курирував особисто міністр водного господарства СРСР, друг Горбачова...
Якось він проходив будівництвом і випадково почув, як я шпетив екскаваторника. Цей екскаваторник працював, як і кожен радянський будівельник, щохвилини норовив утекти на перекур. І якщо інших своїх підлеглих у цьому плані я перевиховав швидко, то цього ніяк. Довелося вдатися не лише до певної лексики, а й власноручно заштовхувати ледаря в екскаватор. Міністр, виявляється, за всім цим спостерігав, і йому сподобалося моє ставлення. Через місяць ми були вже друзями. І попри те, що в останній момент чемпіонат перенесли з Єревана в Москву, об’єкт здали вчасно.
Відтоді міністр посилав мене на дуже цікаві об’єкти. У 26 років я був уже головним інженером заводу залізобетонних конструкцій. І це за радянської влади!
— Мабуть, і в партію вступити встигли?
— З партією цікава ситуація склалася. У нас тоді партійні квитки негласно купувалися. Я пропонував за нього три тисячі. Але мені «віддавали» за п’ять. У результаті зійшлися на чотирьох. На ті часи це вартість хороших «Жигулів». Поки ми торгувалися, настали інші часи, і питання втратило актуальність. Таким чином, я і гроші зберіг, і біографію свою не заплямував. Згадую тепер — приємно.
— Проте, дисертацію ви все-таки захистили, писали її в перервах між «перевихованням» будівельників?
— Коли роботи під саму зав’язку, а тим паче цікавої — почуваюсь, як риба в воді. А одноманітну працю страшенно не люблю. Коли настали такі «рутинні» часи, я занудьгував і вирішив зайнятися наукою. Пішов працювати в НДІ, навчався в цільовій аспірантурі в Києві. Тема була дуже цікава: «Використання сонячної енергії при теплообробці залізобетонних конструкцій». Жив я тоді в Єревані, навчався в Києві, був аспірантом у Москві. І ще довго технічну російську знав набагато краще, ніж побутову. За десять днів до захисту дисертації не стало мого наукового керівника й дуже хорошого друга. Він помер у день народження своєї дружини. Купив їй величезний букет квітів, піднявся на поверх, вставив ключ у замкову шпарину своєї квартири. Усе сталося миттєво: інфаркт. Коли дружина відчинила двері, на порозі лежав мертвий чоловік із букетом живих квітів.
Тоді я лежав удома в Єревані з температурою за 39. Коли почув страшну новину, на «автопілоті» звівся, вдягнувся, повкидав речі в портфель і сів у літак. Прилетівши в Москву, відчув, що цілком здоровий. Настільки великим було потрясіння. Захищав дисертацію без керівника. Робота мала широкий резонанс. Досі застосовую її на практиці. А через сім років захистив і докторську дисертацію.
— Попри успіх у Москві, ви віддали перевагу Києву й залишилися тут. Чому?
— Я мав можливість порівняти ці два міста і зрозумів: чисто по-людськи мені значно комфортніше в Києві. Місто по-домашньому затишне, спокійне, і з людьми тут краще ладиться. Працювати вміють. Не підводять, якщо й напиваються «до чортиків», то вкрай рідко. Від Москви на сто кілометрів убік — жодного тверезого робітника не зустрінеш, усюди п’янь, голодранці, хатинки «на курячих ніжках» і гриби. Та й у самій Москві нині українські будівельники в ціні. Там говорять, ніби хохол жадібний. Ні, відказую, він хазяйновитий. І не хитрий, а підприємливий!
— Українців ви «розібрали по кісточках», а що скажете про своїх земляків вірменів? Вірменська діаспора — одна з найбагатших у світі, тоді як на своїй історичній батьківщині люди бідують. Чому?
— Є у вірменів риси, які їм допомагають і заважають одночасно. Уроджене, навіть патологічне прагнення лідирувати в усьому, плюс працьовитість, століттями відшліфована меткість і вміння знаходити вихід навіть із безвихідних, на перший погляд, ситуацій. Ці риси викарбувано всім ходом нашої багатостраждальної історії. Вірменія — перша країна в Європі, що прийняла християнство як державну релігію. І в результаті опинилася в оточенні мусульманських країн. Нескінченні війни стискали її територію наче шагреневу шкіру, але силу духу й віру не зломили. Навпаки, у цій безперервній війні народ загартувався, змужнів. Відкинутий з родючих рівнин озера Ван, навіть на скелях зумів створити державу, вирощувати виноград і хліб. Сукупність цих рис дозволяє, як то кажуть, «із повітря» робити гроші. На цю тему навіть анекдот є: якось відправили американця, росіянина й вірмена на безлюдний острів. Приїжджають через місяць. Американець як скелет — лікувальним голодуванням зайнявся; росіянин із водоростей навчився самогон гнати, п’є його й таранькою закушує; у вірмена ж усього вдосталь — вина, музики, гостей. «Як тобі вдалося? — запитують. А він відповідає: «Просто дуже, дуже треба було. Та й край!» Ось чому в світі так багато заможних вірменів. А стосовно вірменів у Вірменії, то, на мій погляд, річ у тому, що, на жаль, мій народ за всі століття так і не навчився найголовнішого — ладити одне з одним. Двом вірменам поруч просто тісно. Підкорятися одне одному вони не можуть, і в цьому наша національна трагедія. Навіть притча вірменська є: послав якось Бог янголів на землю. «Приведіть, — каже, — головного вождя з кожної країни». Невдовзі всі зібрались, і тільки від вірменів нікого немає. Згодом прилітає захеканий янгол із вірменом на крилах, перепрошують за затримку. Мовляв, довго справжнього вождя знайти не міг, до кого ні підходив, кожен вождем себе називав. Це одна з причин, чому в себе на батьківщині вірмени бідні й нещасливі.
— Чи не занадто сумна картина?
— Це реальність, і якою вона не була б, треба її знати й виходити з об’єктивного стану речей, а не з романтизованої історії свого народу. Тільки знаючи всі плюси й мінуси, можна домогтися руху вперед і не наступати постійно на ті самі граблі. Я — вірменин за духом, за кров’ю, за світосприйняттям. І Вірменія для мене, як мати, — завжди в глибині серця.
— Крім цих двох понять, хто у вас ще «у глибині серця»?
— Моя родина. З дружиною ми однокласники. Побралися зовсім молодими. Багато через що разом пройшли. Багато моїх знайомих і друзів міняють дружин, як коней на переправі. Я нікому не нав’язую свою думку, але вважаю — неправильно це. Ти — чоловік, ти — лідер. Дозволяють фінанси й час — гуляй собі на здоров’я. Але не на шкоду сім’ї. Одружився, а тим паче завів дітей — отже взяв на себе відповідальність на все життя.
— Ви людина азартна?
— Дуже. І в роботі, й у відпочинку, і просто в житті. Люблю преферанс, американський більярд. Грав, мабуть, у більшості казино світу. Але в раж ніколи не входжу, бо знаю: казино — це завжди стаття витрат, а не доходів. Але саме в цьому місці я розслабляюся, міркую, будую плани на майбутнє, навіть цікаві ідеї осіняють.
— Та либонь навколо вас — гра, емоції, гроші. Як у такій обстановці можна думати про щось інше?
— Для мене це абсолютно нормально. Я так організований, що можу добре робити відразу кілька справ. Удома, приміром, телефоную, пишу, дивлюся телевізор...
— Тобто водночас ви проживаєте відразу кілька паралельних життів і тому все встигаєте?
— А що вдієш? Адже за день беру на себе стільки, що і за 24 години не переробиш. Буває, до кінця дня лаюся, зате коли трапиться пауза — мучуся. Просто як в анекдоті: «Ділову людину виловили з моря через три місяця після катастрофи корабля. Запитують: «Як ти витримав?» А він відповідає: «Плисти нормально, тільки щонеділі нуднувато було».
— А в вашому житті все збувалося, чого бажали?
— Я завжди досягав задуманого. І справа тут не в надприродних силах. А в генах і досвіді. Адже що таке бажання? Це коли мозок за частки секунди, на рівні підсвідомості, блискавично прораховує ситуацію, що сподобалася, і дає свідомості сигнал про те, що це бажання, у принципі, досяжне. І хотіти цього не шкідливо, а реально, хоч яким це бажання, на перший погляд, не було б абсурдним. Тож я переконаний: розумна людина не має нереальних бажань.
— Яким бажанням ви одержимі на даному етапі?
— Під час гри в шахи головне для мене — перші десять ходів. Якщо за цей час я встигаю правильно розставити свої фігури —далі мене не зломити. Так і в житті. На сьогодні вважаю, що досяг свого мінімуму — грунтовно розставив фігури. У науці, у бізнесі, у життєвих пріоритетах. І тепер відчуваю — починається новий виток. Яким він буде — покаже час. Можливо, це щось нове в бізнесі, а можливо, у монастир піду, хто мене знає? Я серйозно розмірковував над цим на острові у Венеції, там, де був родовий маєток моїх далеких предків. Дивовижне місце, спокійне, вражаючо красиве і якесь одухотворене. Ходиш берегом і відчуваєш, як тебе оповиває спокій і якась глибинна прадавня пам’ять. І хочеться ходити тими стрімчаками й галявинами ще і ще, відпочиваючи від міської суєти, гучних компаній, розважливих компаньйонів по бізнесу. У такі моменти пізнаєш істинний сенс речей.
— Якось не віриться, що ви, такий життєлюб, зможете піти в монастир...
— Можливо, я трішки перебільшив, та я ж не кажу, що назавжди. Тим паче що я людина компанійська, і в компаніях теж розслабляюся. Але це розслаблення іншого плану.
— Чи не використовують ваші партнери хвилини «компанійського розслаблення» для вирішення якихось своїх питань?
— Знаєте, є така порода людей: нап’ються в дим, ноги не носять, а голова метикує ще краще, ніж коли тверезий. І ніяк такого не споїш. Отак і я. У компанії полюбляю невимушену атмосферу. З задоволенням підтримаю будь-яку розмову, навіть коли бачу, що брешуть відчайдушно. Ну то й що? Коли до ладу і слухати приємно — то це нормально. Та коли мова починається про бізнес, моментально концентруюсь і починаю аналізувати. Тут мене не проведеш.
— Кожен будинок, створений вами, зі своєю «родзинкою». Раніше будували, аби розв’язати житлову проблему, а ваші кам’яні твори — для душі?
— Не для душі, а для життя. Людина повинна жити комфортно, тоді й психологія в неї інакша буде. Для мене будівництво — не просто нудний процес вдалого з’єднання цеглини, бетону й міцного слівця. Це — процес творчий, який повинен у результаті дарувати кожному його учасникові радість. Адже тільки така робота приносить і моральне, і матеріальне задоволення і має сенс. Наші будинки — це цілий замкнутий комплекс для комфортного житла, де передбачено приміщення для магазинів, пралень, тренажерних залів, обладнано підземні автостоянки, сучасні сервісні системи. Кожен будинок зводиться за новим індивідуальним проектом, має свій неповторний образ.
Ми перші застосували в будівництві й рамно-каркасну технологію. Це дозволило домогтися максимально вільного планування, а головне — робить наші будинки стійкими не лише проти землетрусів, а й проти терористів. Панельні споруди від будь-якого вибуху складаються як картковий будиночок. А щоб підірвати хоча б одне житлове приміщення нашого будинку, потрібна вантажівка вибухівки. Що неможливо, завдяки цілодобовій охороні. Наші будинки безпечні й в екологічному плані. Усі вони — цегельні, із високими тепло- та звукоізоляційними характеристиками. Зроблені з екологічно чистого матеріалу, перевіреного дозиметрами на радіацію. Крім того, ми постійно, не зупиняючись на досягнутому, у кожний новий будинок вносимо якісь новинки. Оскільки межі досконалості немає. В останніх будинках, на горішніх поверхах обладнали «пентхауз» площею 300—400 кв. м, із басейном, зимовим садом, сауною, тренажерним залом, просторими терасами, звідки можна оглядати весь Київ. Тож, коли мене запитують, у якому будинку краще купувати квартиру, завжди кажу — в останньому, який будується.
Важливо й те, що ми не тільки самостійно проектуємо, будуємо та продаємо будинки, ми їх і обслуговуємо, отже цілком за них відповідаємо.
— На сьогодні доведено, що геопатогенні (несприятливі для життя) зони мають не лише природне походження. А можуть з’являтися в результаті ряду чинників, таких, приміром, як неправильне планування, форма й місце розташування будинку. До наших днів у Китаї збереглося стародавнє мистецтво Фен-шуй, майстри визначають місце новобудівлі, її головні параметри, що дозволяє гармонійно вписати її в ландшафт. Враховуючи при цьому розу вітрів, водний режим, умови освітлення та багато чого іншого. Сьогодні чимало країн уже на офіційному рівні визнали необхідність при будівництві зважати на ці чинники. Чи враховуєте ви при будівництві хоч якусь їх частку?
— Нині перечитав на цю тему масу літератури. І ось що для себе з’ясував. Виявляється, у більшості випадків багато цих чинників я враховував завжди. Приміром, прорахував, що в будинках у формі куба тепловтрати на 15—20% менші. І почав будувати, дедалі більше закруглюючи форми. Виявилося, що й в енергетичному плані найсприятливіше житло у формі куба чи піраміди. Ставили будинки житловими приміщеннями переважно на південний схід, аби тепла та світла в квартирах більше було. Крім того, наші будинки зводять професіонали, котрі мають у цьому нестабільному житті відносну стабільність: щомісяця одержують зарплату і знають, що ні в радості, ні в горі без нашої допомоги не залишаться. У результаті, працюють у доброму, спокійному настрої, що створює в цьому місці хорошу ауру.
— У роботі ви вимогливий, навіть жорсткий. Проте колектив вас любить, за всі роки жоден співробітник за власним бажанням від вас не пішов.
— Так, я вимагаю, а як же інакше! Але водночас намагаюся бути
об’єктивним і до кожного працівника підходити як до члена своєї сім’ї. У корпорації — 4000 чоловік. Ми нікого не даємо скривдити. Спочатку з кривдниками розберемося, а потім у нашого з’ясовуємо, хто правий, а хто винен. Це основний принцип роботи нашої компанії. Людина повинна відчувати надійний тил. Ми і свята відзначаємо разом, і свій будинок відпочинку біля моря маємо. Охороняємо здоров’я та добробут кожного. Російською охоронець — це «телохранитель», а в перекладі з вірменської — спинохранитель, той, хто охороняє спину, але при цьому не заважає людині рухатися вперед, причому в найширшому значенні: у кар’єрі, у думках, у творчості тощо.
— Те, що ви вірмен, заважає чи допомагає в роботі?
— Допомагає. Я навіть сказав би, викликає симпатію. Адже в Україні традиційно до вірменів дуже добре ставляться. Потім, я людина неконфліктна. Намагаюся з усіма знаходити спільну мову.
А головне — знаю свою справу й намагаюся працювати з професіоналами, причому за відпрацьованою роками схемою нікого не підводити.
Найлегше працювати з професіоналами своєї справи. Такими, як мер Києва Олександр Омельченко. Я з ним ще знайомий не був, а він мої проекти вже заочно підтримав. Як будівельник я ж із нуля в Києві розпочинав. Я довіру виправдав і на власному прикладі довів, що гроші в нашій країні теж можна заробляти чесно. Або директор «Київміськбуду» Поляченко.
— Але ж ви конкуренти?
— Ми в чудових стосунках і добре розуміємо один одного. Побільше б у моєму житті таких людей! Він людина глибоко порядна, професіонал найвищого рівня. Між нами немає конкуренції як такої, а є повноцінне співробітництво. Адже в результаті все, що ми робимо, — на благо Києва. І що більше буде справді професійних будівельних компаній, то швидше й ефективніше розв’язуватиметься в Києві житлова проблема.
— Як ви вважаєте, наскільки вам таланить тому, що самі все «тягнете», а наскільки «Бог допомагає»?
— Якийсь відсоток допомоги з небес, безумовно, є. Але я глибоко переконаний: чим працьовитіша й відповідальніша людина, тим цей відсоток вищий. Я хрещений, багато допомагаю церкві й навіть маю церковні нагороди. У храмах почуваюся дуже комфортно. Але водночас мені в житті дуже таланить на числа 6 і 13. Народився я 16.6.60, номер кандидатської — 666. А на іспитах найщасливішим і найчастішим був для мене білет під номером 13. Але я не марновірний. І все, що мені дарує доля, намагаюся використовувати для справи. Життя для мене — це мистецтво домовлятися. А цікаве воно настільки, наскільки ти сам його створиш. Спочатку в уяві, а потім втілиш у реальність.
— Отже, «повітряні замки», що їх будують у мріях хлопчики, і казкові принци, про котрих мріють дівчатка, — це потенційна реальність?
— Безумовно. Коли чогось дуже сильно бажати, присвятити реалізації цього бажання своє життя — воно неодмінно справдиться. А рано чи пізно — залежить від вас!