| ||
Микола Щолоков |
Будь-яка влада розбещує,
абсолютна влада розбещує абсолютно.
Лорд Ектон
Сановний люд ніколи в нас не бідував. Хабарництво та здирство чиновників, казнокрадство — справа для нас не нова. Традиції надміцні. Грішили цим і за царя, і за комуністів. Правда, ніколи раніше це не мало настільки повального, безсоромно масового характеру, як тепер. В епоху торжества історичного матеріалізму нас навчали, що історія розвивається по спіралі. Й усе, мовляв, повторюється, але на якісно вищому рівні. Про це мимоволі подумалося, коли прочитав якось в одній із київських газет інтерв’ю з жінкою діючого тоді міністра. Допитливий інтерв’юер поцікавився, яким коштом її чоловік, одержуючи скромну зарплату, будує під Києвом розкішну дачу. Пані міністерша не розгубилася. І, не вдаючись у деталі, із надзвичайною безпосередністю парирувала недоречну, з її точки зору, цікавість журналіста. «Ми заощаджуємо на солодкому», — скромно відповіла вона.
«Солодке» життя
Тепер, проїжджаючи мальовничими київськими околицями, і не тільки київськими, повз визивно розкішні особняки замкового типу, до яких під’їжджають не менш розкішні автомобілі, що належать, як правило, чиновникам зі скромною зарплатою, починаю розуміти причину наддостатку кондитерських виробів у наших магазинах.
Їй-бо, відомий Олександр Іванович Корейко позеленів би від заздрощів, якби дожив до наших днів. І, якщо раніше чиновний люд ще хоч побоювався, то нині відкрито демонструє своє багатство. Тепер вони вже називаються не «підпільними мільйонерами», а просто заможними людьми. Ложку повз рота не проносять. Способів для цього більше ніж досить. Тут і спритні оборудки з бюджетними асигнуваннями, і небезкорисливе благовоління до тих, хто підносить «баранчика в кишеньці» за потрібну резолюцію на двох-трьох папірцях, і забезпечення надійного «даху». Вчителі в них були в епоху «розвиненого соціалізму» відмінні. Одного з них чиновники найвищого рангу з неприхованою заздрістю називали між собою «королем хабарів». Він був із партійної касти «найнедоторканніших». Був увінчаний найвищими урядовими нагородами. Герой Соціалістичної Праці. Одинадцять радянських орденів. Тільки орденів Леніна чотири. Десять медалей, серед яких чомусь затесалася навіть «За відвагу на пожежі». Шістнадцять зарубіжних орденів і медалей. Багаторічний член ЦК КПРС і депутат Верховної Ради СРСР. 1981 року Л.Брежнєв двічі пропонував йому посаду першого заступника голови Ради Міністрів країни. Але він, генерал армії, обходився не менш впливовою посадою міністра внутрішніх справ СРСР, яку обіймав протягом п’ятнадцяти років — неперевершений рекорд країни для такої посади. «Мене не чіпатимуть, — полюбляв говорити він, — я занадто багато знаю». Зачепили. Йому не поталанило.
Ю.Андропов, ставши генеральним секретарем, просто вирішив прибрати його в тінь як найодіознішу особистість, але до гучного скандалу не доводити. Дихаючий на ладан К.Черненко, котрий прийшов йому на зміну, практично відпустив кермо влади. А спритні ортодокси з його оточення, всупереч його волі, вирішили довести справу до кінця. Явити світу чистоту своїх ідей. Система вже скочувалася в прірву. І його зробили офірним козлом наскрізь прогнилого корумпованого партійно-державного апарату. Адже ні до, ні після нього злодійкуватих чинуш його рангу не чіпали.
16 грудня 1982 року його зняли з посади міністра. 6 листопада 1984 року позбавили звання генерала армії. 7 грудня 1984 року виключили з партії. 12 грудня 1984 року позбавили звання Героя Соціалістичної Праці й усіх урядових нагород, крім отриманих на війні. І все це без судового вироку. Таємними постановами. Вперше в радянській державній практиці. І блискуча кар’єра кадіївського шахтаря, а потім випускника Дніпропетровського металургійного інституту завершилася п’ятдесятьма шістьма томами кримінальної справи, а потім і самогубством. Йдеться про Миколу Щолокова, пересуди про котрого не вщухають досі. Тим паче, що досі достеменно не з’ясовано, скільки ж насправді «король» примудрився нагребти.
Так, згоден — непристойно рахувати гроші в чужій кишені. Але тільки за однієї умові: якщо ці гроші через системи існуючих у суспільстві фінансових сполучених посудин не виймаються з наших.
Два постріли
Московська партійна верхівка була вражена. Чутки, один неймовірніший від іншого, множилися, обростаючи найнеймовірнішими «достовірними» подробицями. І породили їх два самогубства в одній родині. Високопоставленій родині. Два постріли, що пролунали з інтервалом майже в два роки. Один — 19 лютого 1983 року в Сосновому Бору, на урядовій дачі. Другий — 13 грудня 1984 року в урядовому будинку на Кутузовському проспекті. Перший — із нагородного пістолета чоловіка. Другий — із розкішної колекційної мисливської рушниці «Гастин-Раннет».
Першою пішла з життя Світлана Володимирівна Щолокова. Другим — її чоловік, Микола Онисимович Щолоков. Світлана Володимирівна ніякої передсмертної записки не залишила. Прийшла на дачу з денної прогулянки та й наклала на себе руки. Микола Онисимович, судячи з усього, до переходу в кращий світ готувався грунтовно. Залишив не тільки два листи — дітям і генсеку того часу К.Черненку, а й доручення зятю розплатитися за газ і за світло на дачі, розрахуватися з обслугою, і 420 рублів на все це.
У листі К.Черненку він прощався з членами Політбюро. Запевняв їх, що не порушував законність, не зраджував лінії партії, нічого в держави не брав. Просив тільки про одне — захистити його дітей від неприємностей, оскільки вони ні в чому не винні. А закінчувалося це партійне послання так: «Прошу Вас, не допускайте розгулу обивательських наклепів про мене, цим мимоволі паплюжитимуть авторитет керівників усіх рангів, а це свого часу відчули всі до приходу незабутнього Леоніда Ілліча. Спасибі за все добре. Прошу мене пробачити. З повагою та любов’ю — М.Щолоков». І дата — зверніть увагу! — 10 грудня 1984 року.
Головна військова прокуратура була іншої думки. Свідченням того служить резюме її постанови: «Загалом злочинними діями Щолокова державі заподіяно збитків на суму понад 500 тисяч рублів. Як відшкодування збитків ним і членами його родини повернуто, а також вилучено органами слідства майна на суму 296 тисяч рублів, внесено готівки — 126 тисяч рублів.
Таким чином, Щолоков М.О. систематично, з корисливих мотивів зловживав своїм службовим становищем, заподіявши державі серйозної шкоди, чим скоїв злочин, передбачений ст. 260 п. «а» КК РРФСР.
13 грудня 1984 року Щолоков М.О. наклав на себе руки, тож кримінальну справу проти нього не можна порушити».
Суми, вказані в постанові ГВП, як на ті часи — фантастичні. До речі, їх вилучено теж без судового вироку. Хоча й дуже далекі від того, що колишньому генералу армії, колишньому члену ЦК КПРС, колишньому депутату Верховної Ради СРСР, колишньому міністру внутрішніх справ СРСР удалося загребти. І пішов він із життя не лише тому, що хотів уникнути кримінальної відповідальності. Боягузом, як мені розповідали його колишні товариші за службою і в Києві, і в Москві, Микола Щолоков не був.
Королівство
кривих дзеркал
У кожної людини свої слабкості. Ваш покірний слуга — не виняток. На дух, приміром, не переношу порвані банкноти. І при першій же можливості або витрачаю їх, або намагаюся обміняти на нові. Тож із розумінням поставився до того, що й Щолоков час від часу намагався позбуватися старих купюр. Правда, з цього приводу в прокуратури до нього виникло чимало запитань. Навіть виділили це в розділ слідчої справи під назвою «операції з обміну старих грошей». І справді. Міністр, як відомо, одержував зарплату новенькими купюрами. Але й це ще не все. Ці гроші, як правило, касою МВС обмінювалися пізньої осені на нові в банківській упаковці. Суми при цьому обчислювалися десятками тисяч. А те, що Микола Онисимович пояснював ці операції обміном власних заощаджень для зручності збереження, чомусь звучало непереконливо. Почалося розслідування. Виявилося, що невістка міністра, Нонна Щолокова, щороку відбуваючи на літній відпочинок у Піцунду, щоразу завантажувала службовий літак свекра Ту-134 величезними партіями дефіциту...
А стосовно джерел достатку тих товарів, то й тут не було ніякої загадки. Річ у тому, що сам міністр як член уряду міг користуватися 200-ю секцією ГУМу. Але сім’я розрослася. І величезні закупки не могли не впасти в очі працівникам тієї горезвісної секції. Отже, й не тільки їм. Вихід було знайдено. При МВС було відкрито філію №3 універмагу Московського гарнізонного військторгу. Нібито для обслуговування оперативних співробітників апарату МВС СРСР. Але про існування цієї філії не знали навіть заступники міністра. Обслуговував він тільки родину Щолокова та його найближчих родичів. Технологія отоварювання була навдивовижу проста. Дружина, дочка й невістка відвідували спецсклади Центросоюзу й Різноекспорту. Там вони відбирали імпортні магнітофони, телевізори, радіоапаратуру, хутра, одяг, взуття тощо. Потім усе це завозилося в «сімейний» магазин. Щорічні закупки сягали сум у 50—70 тисяч рублів.
Дорослі діти Щолокова облаштовували свої дачі меблями, килимами й імпортною технікою з фондів комунально-дачної служби МВС, які потім списувалися за фіктивними актами, як використане на службові потреби. Крім того, сім’я міністра дуже полюбляла живі квіти. Щоп’ятниці й перед святами чергові офіцери доставляли зі спецоранжерей додому й на дачі букети троянд і гвоздик, у кожному по 25 штук. До речі, коли слідчі згодом запитали в Ірини Щолокової, чому ж вона не оплачувала ці розкішні букети, то почули просто збентежливу відповідь. Виявляється, їй це й на думку не спадало. Вона була переконана, що просто має на це право. Адже так, мовляв, повелося відвіку. Безкоштовні квіти, як й інші блага, одержувало все вище керівництво країни. І їхня сім’я не була винятком.
Винахідливість міністра щодо облаштування «красивого життя» не знала меж. Приміром, витрати на ювілейні торжества самого М.Щолокова та весілля його дочки, які, природно, відзначалися на держдачі №8 — у Будинку прийомів, було віднесено на прийом іноземних делегацій. Готуючись відсвяткувати своє сімдесятиріччя, Микола Онисимович захотів одержати цінний подарунок від підлеглих. У Держсховищі Мінфіну СРСР підібрали золотий колекційний кишеньковий годинник «Налпако» з масивним ланцюгом. Його підручний генерал Калінін оформив покупку через магазин «Самоцвіти», а перший заступник генерал Чурбанов підніс їх ювіляру від імені членів колегії МВС. Витрати провели як подарунок Густаву Гусаку з метою зміцнення радянсько-чехословацької дружби. Залишається тільки додати, що невдовзі Щолоков подарував цей годинник своєму багаторічному покровителю Л.Брежнєву. Подібне відбулося і з унікальним винним сервізом зі срібла, виготовленим в Естонії, який сподобався Щолокову на одній із виставок ювелірних виробів. Цього разу все списали як підношення делегації правоохоронців з Анголи. Навіть квіти й вінки на похорон його тестя оформлено як покладені співробітниками МВС до мавзолею В.Леніна й на могилу Невідомого солдата. Усі супутні витрати, аж до поминок, фіктивними авансовими звітами списано на похорон якоїсь офіційної посадової особи.
До речі, про тестя міністра. Скромний робітник-нікелювальник В.Попов, що жив у Краснодарі, збирався вийти на пенсію. І, судячи з розрахунків, йому світило не більше 87 рублів на місяць. Але турботливий зять підметушився. Чоловіка з п’ятикласною освітою у віці 64 років призначили заступником начальника господарського відділу УВС Краснодарського краю, надали звання майора внутрішньої служби. А через рік звільнили на пенсію. Але вже офіцерську, яку не можна порівняти з робітничою. 1970 року Щолоков на ім’я тестя, але, ясна річ, для себе, придбав у Болшево під Москвою кам’яний двоповерховий будинок із величезною присадибною ділянкою, різноманітними надвірними будівлями й навіть пташником в естрадного співака, котрий емігрував із країни, Еміля Горовця. За договором купівлі-продажу було нібито виплачено 20 тисяч рублів. Насправді, як встановило слідство, до цієї суми слід додати ще один нуль. А після реконструкції цієї заміської міністерської резиденції її ціна виросла принаймні вчетверо.
Так, стосовно квартир. Природно, коли діти підросли, вони були забезпечені житлом у найпрестижніших будинках Москви. Але оздоблення й облаштованість їх не задовольняли. Силами МВС було зроблено відповідні ремонти, після чого апартаменти дітей уже відповідали світовим стандартам. Витрати, ясна річ, віднесли на міністерство.
Проте й цим житлові проблеми міністра не обмежувалися. За його листами до Московської ради під виглядом службових спецоб’єктів у його розпорядження виділили 9 квартир, обладнаних за вищим класом та обставлених імпортними меблями. Призначалися вони для родичів і близьких знайомих сім’ї Щолокових. Та що там квартири. Навіть няньки, хатні робітниці Ірини й Ігоря Щолокових значилися співробітниками ГОСПУ МВС, де регулярно одержували зарплату. Але й це ще не все. Так, скажімо, якогось кандидата історичних і юридичних наук, котрий із серпня 1981 року до січня 1983 року виконував «особисті доручення міністра», не тільки безкоштовно забезпечили однією зі службових дач МВС, а й надали звання полковника міліції з відповідним грошовим утриманням — 548 рублів на місяць. Тим часом «особисті доручення міністра» обмежувалися написанням кандидатської дисертації дочки міністра.
Безсумнівно неординарна, розумна людина не була злодійкуватою «паршивою вівцею», що затесалася в здорову череду партноменклатури. Йдеться радше про людину, наділену проникливістю й цинізмом. Як і його колеги з партійного ареопагу, він чудово розумів, що ними ж проголошений «реальний соціалізм» створювався не для мільйонів громадян країни, а для них, обмеженого кола партійно-державної верхівки. Для господарів життя. І наївно було б думати, що діяли вони при цьому, не відаючи, що не просто порушують, а нехтують законами. Знали, що робили. Й аж ніяк не забували про запобіжні заходи.
У цьому плані дуже показова історія привласнених Щолоковим трьох «Мерседесів» і «BMW». Напередодні Московської олімпіади, у 1975—1977 роках, МВС безоплатно одержало декілька «Мерседесів» для «забезпечення безпеки руху в зв’язку з проведенням Олімпійських ігор 1980 р. і вивчення можливості придбання інших автомобілів подібного зразка».
Перший «Мерседес-280» прибув у червні 1975 року. І був зареєстрований на ім’я самого М.Щолокова. Потім надійшли «Мерседес-280» і «Мерседес-450». Перший із них дістався дочці Ірині. Другий поміняли на машину іншої моделі, яка призначалася сину Ігорю. Мимоволі виникає запитання, навіщо ж було міняти новеньку автомашину. Секрет більш ніж простий: «Мерседес-450» пішов до самого Л.Брежнєва. Дружині, Світлані Володимирівні, подарували «BMW». І все це було оформлено спеціальною постановою Ради Міністрів. Тут уже й комар носа не підточить.
І все-таки важко назвати М.Щолокова примітивним користолюбцем. Опинившись із різних причин поза нормами елементарної моралі, він і поводився відповідним чином. Так, скажімо, приблизно в 1971–1972 роках українські археологи знайшли під Одесою скарб кізикінів — малесеньких стародавніх золотих монет. Природно, вони зайняли почесне місце в Одеському археологічному музеї. Про це невдовзі дізнався Щолоков. І за його розпорядженням начальник обласного УВС генерал В.Гайдамака вилучив їх із музею та доставив у Москву своєму шефові. Вибухнув скандал. Монети міністру-колекціонеру довелося повернути. Але чотири штуки вирішив усе-таки притримати, а замість них запропонував зробити майстерні дублікати. Тільки втручання Парткомісії ЦК поклало край цьому скандалу. Аналогічна історія сталася з однією з картин Кустодієва. Конфіскована за вироком суду, вона, як і належить, надійшла в продаж в один із магазинів «Москомісійторгу». Російський музей виявив бажання придбати художню цінність. Спізнився. Картина опинилась у Щолокова.
Своєрідна любов Щолокова до мистецтва не була секретом для його оточення. Відвідавши 1971 року Єреван, він не міг не побувати в будинку-музеї М.Сарьяна. Там йому впала в око картина «Польові квіти». МВС Вірменії відразу придбало її за 10 тисяч карбованців. А невдовзі вона прикрасила стіну в спальні на Болшевській дачі міністра. Як розповідав головний військовий прокурор СРСР генерал А.Катусєв, слідству стало відомо, що не все з привласненого М.Щолоковим майна потрапило в поле його зору. Тому було здійснено додаткові обшуки на дачах і в квартирах Щолокових і його родичів. Там виявилося чимало знахідок. Найбільше вражала величезна кількість творів мистецтва. На той час вони вже не прикрашали стіни. Так, в одній з квартир знайшли кілька картин, які зберігалися під ліжком. Зібрання такого чудового живопису не могло не вразити будь-яку нормальну людину. Досить сказати, що загальне їхнє число досягло 124. Серед них були полотна Бенуа і Фалька, Саврасова й Кустодієва, Айвазовського та Шишкіна, Маковського і Кончаловського й інших не менш славетних майстрів. Щодо цінностей і творів декоративно-прикладного мистецтва, то їхній перелік був просто безкінечний.
Життя в системі кривих дзеркал, де нехтування будь-якими поняттями про моральність і мораль, навіть про просту порядність, було нормою буття, не могло не породити саме такий тип людей. Їм вдавалося знайти себе і за сталінських, і пізніших часів. Бо витоки цього феномена беруть свій початок з перших післяреволюційних років, коли, сповідуючи максиму «грабуй награбоване», такі люди процвітали в особистому збагаченні. Система тяжіла до них, формуючи свою еліту. Прикладів того предосить. А будь-які спроби відмежуватися від них, представити їх потворним явищем, що суперечить принципам компартійності, від самого початку були приречені. І в ті часи, і нині.
Два постріли.
Post sсriptum
Cамогубства Щолокових зумовлювала сама логіка життя високопоставлених сановників часів «розвиненого соціалізму», котрі зазнали катастрофи. Вони були не першими й не останніми. З різних причин і до, і після них пішло з життя не так вже й мало людей їхнього рангу. У постанові ГВП про відмову в порушенні кримінальної справи було записано, що «Щолокова С.В. покінчила життя самогубством на грунті глибокої емоційної депресії».
Поза сумнівом, те, що обрушилося на родину Щолокових, не кожному дано винести й вистояти. Їм довелося терміново звільняти держдачі МВС №1 і № 8 (Будинок прийомів), «службову» квартиру на вулиці Герцена, 24, яку вони використовували лише для епізодичного проживання знайомих і збереження особистого майна. Але до справжньої катастрофи, принаймні тоді, було ще далеко. Зрештою, в їхньому розпорядженні залишалися вельми шикарні апартаменти на Кутузовському проспекті, 26, держдача в Срібному Бору, чудові власні дачі в Болшево та Редькіно. Будувалася ще одна дача на Ніколиній горі. Та й втрата навіть кількох десятків тисяч карбованців не могла істотно вплинути на їхній добробут, вибити їх з колії.
Те, що напередодні самогубства Світлани Володимирівни її сина Ігоря зняли з посади завідуючого міжнародним відділом ЦК комсомолу і вивели з кандидатів у члени бюро ЦК ВЛКСМ, було неприємно, але цілком очікувано. Вони знали «правила гри». І без «номенклатурності» родина могла б ще дуже довгі роки жити вельми й вельми заможно.
Але не це стало для Світлани Володимирівни головним. Вона була за натурою доброю і дуже товариською людиною. І досі про неї з теплотою згадують колишні однокурсники за Київським медінститутом. У ті перші повоєнні роки фронтовичка Світлана Попова, донька скромного краснодарського робітника, була душею курсу. А вийшовши заміж за молодого заступника міністра місцевої промисловості України, також фронтовика М.Щолокова, спочатку навіть розгубилася. Зазнавши чимало горя й у дитинстві, і на фронті, і в голодні студентські роки, не відразу призвичаїлася до свого нового статусу «номенклатурної дружини». І буквально до закінчення інституту підгодовувала своїх однокурсників із щедрот закритих розподільників. Тим більше, що чоловік, котрий став невдовзі завідуючим промисловим відділом ЦК Компартії України, до нестями закоханий у свою молоду дружину, не противився цьому.
Але тоді, у ті київські роки, вона не могла уявити собі ту казкову розкіш, яка згодом обрушиться на неї. Ті гучні імена, котрі її оточуватимуть.
У номенклатури свої вовчі закони. Світлана була приголомшена, коли все миттєво пропало. Навіть ті, котрі ще недавно вважали за честь просто привітатися з нею, перекинутися парою слів під час зустрічей, тепер відводили очі. Телефони мовчали. Це виштовхування зі звичного кола друзів і знайомих вона переживала болісно. Ніяк не могла збагнути, чому всі ці неприємності впали саме на них. Адже там, нагорі, звідки їх зіпхнули, як і раніше, процвітали люди, котрі нічим не відрізнялися від них. І вона не витримала цього катування...
На відміну від дружини, Микола Онисимович був значно міцнішим. Не займався моральним самокатуванням. Розумів, що просто програв. І навіть перед лицем поразки не впадав у паніку. Мужньо тримав удари. Не втрачав гідність. Ні до кого не підлещувався. Зрештою, він був людиною свого часу. Як свідчать його колишні товариші по службі, і на посаді міністра зробив більше, ніж будь-хто з його попередників. Та й те, що підтримував добрі стосунки із Шостаковичем, Хачатуряном, Ростроповичем і Вишневською, свідчило багато про що. Ні, не був він примітивним користолюбцем. Просто був не кращим і не гіршим від інших правлячих діячів. Просто йому не пощастило.
Смерть Щолокова влаштовувала партійну верхівку більше, ніж судовий процес. І не раз йому обережно натякали на це. Мало що могло спливти на суді. А знав він і справді досить багато. До того ж, як потім з’ясувало слідство, чимало з того, що прилипало до його рук, перекочовувало потім у вигляді подарунків самому Л.Брежнєву. Час правди ще не настав. Отож добровільна смерть вельми обізнаного бонзи була на руку багатьом.
М.Щолоков не був боягузом. Щоб так піти з життя, як це зробив він, необхідна воля. У Щолокова вона була.
Мине зовсім небагато часу, і син розпочне судовий процес проти влади, яка в позасудовому порядку вилучила майно колишнього міністра. Позов триватиме досить довго. Але закон є закон. І Ігор Щолоков виграє цю справу. Спадщину буде повернуто.