Приїжджали до мене давні друзі. Півночі розмовляли, що не дивно - довго не бачилися. Зайшлося і про настрої в суспільстві. В Україні і Білорусі. Перший посил - люди не бачать перспективи, у них апатія й злість. По обидва боки кордону.
А далі сталося цікаве. Гості згадали таксиста, який їх підвозив. Біженець з Донбасу. Втратив усе, але оптиміст - каже, мовляв, життя налагоджується. Чому? Та просто опанував себе. Знайшов роботу в Гостомелі. Заробляє не стільки, скільки хотів би, - почав таксувати у вихідні. І ніяких тобі "всепропало". Будує плани, думає про майбутнє.
Прості приклади різних людей
Почали пригадувати ще приклади. І виявилося, що в кожного таких - безліч. Суспільство де-факто розділене на дві частини. Одні чекають поліпшень, інші намагаються їх створювати в міру своїх сил. Лінія поділу дуже чітка. Перші - у депресії, другі - оптимісти. Саме так, під час кризи, спостерігаючи за падінням економіки, читаючи абсурдні заголовки в ЗМІ й бачачи нелогічність поведінки частини еліт, вони, проте, - оптимісти. По обидва боки кордону. І в Україні теж.
Візьмімо тих-таки переселенців. Пам'ятаю реакцію значної частини тих, з ким спілкувався 2014-го. Класичні "зрада" і "всепропало". Ну й, звісно, - "державі ми не потрібні". А вже за кілька місяців монолітна група нових жителів Київщини тріснула. Декому набридло скиглити, і вони вирішили щось робити, у тому числі заробляти. Згодом їх побільшало. Зростав і оптимізм. Попри те що люди втратили все - переїхали на нове місце, де теж немає нічого, а годувати ж сім'ю треба. При цьому заробляти вони мусять як мінімум удвічі більше за місцевих, бо мають орендувати житло.
Але працюють, обживаються, з оптимізмом дивляться вперед. Адже якщо подумати, то варіантів для докладання зусиль і хорошого заробітку - чимало.
Ще один простий приклад з околиць Бучі. Ірпінь, Ворзель, Буча, Немішаєве. Дуже багато приватного сектора з садами. І багато недоглянутого лісу. Люди купують дрова або вугілля, щоб топити будинки взимку. Люди думають, як підрізати старі дерева. За все треба платити. І з'являється маленька фірма (до речі, з числа активістів Майдану), яка за невеликі гроші допомагає бабусям, дідусям і всім охочим обслуговувати їхні сади - зрізати стару вишню, підстригти кущі, прибрати аварійне дерево.
А далі люди думають: адже більшість "аварійних дерев" - породи досить цінні. Для різних виробів - від сувенірів до меблів і альтанок. І створюють розпилювальний цех, майстерні. Виходить геніальний за своєю простотою і вигодою бізнес. Люди за гроші видаляють аварійні дерева й отримують деревину. З неї виготовляють вироби - скриньки, прості меблі, лави, дитячі майданчики. Великі відходи продають як дрова. Узимку - людям на опалення. Улітку - любителям шашликів. Знову прибуток. Стружку трамбують у капсули і продають уже дорожче - для твердопаливних котлів.
Щотижня ходжу повз їхні майстерні. І бачу, як люди розвивають бізнес. Починали ж фактично від "безвиході". Тепер у майбутнє дивляться з оптимізмом. При цьому лісу не крадуть і тишком не пиляють.
Таких прикладів - десятки, якщо не сотні. Як білоруських, так і українських.
Оптимісти й песимісти
Але повернуся до розмови з друзями. Ми обговорювали приклади, хто і як опановував себе і прийшов до оптимізму. З трьох співрозмовників - один у 2008-му втік від білоруської спецури в Україну фактично без документів, з трьома сотнями доларів у кишені. Другий теж у чужу країну і без грошей тікав уже від КДБ (у 2010-му був кандидатом у президенти). Третій залишився в Білорусі. Але теж - під пильним наглядом правоохоронних органів. В усіх нас за останні роки були моменти розпачливої депресії. Але рано чи пізно ми опановували себе і починали відбудовувати своє життя, розраховуючи тільки на себе. І на певному етапі приходив оптимізм. Не від співчуття людей і слізливих запитань "як ви там?" (яких згодом дедалі меншає), а від спершу маленьких, а потім уже й масштабніших особистих успіхів. Сказати собі "Я зміг" - дорого варте.
Те саме відбувається і з переселенцями, і з ветеранами, з фахівцями, які шукають себе. Ті, хто починає щось робити сам, несподівано для себе виявляють безліч приводів для оптимізму. Ті ж, хто живе "співчуттям", залишаються песимістами. Принаймні з мого досвіду спілкування це - закономірність.
І тут виникає запитання: якщо все так просто, чому інші не стали оптимістами?
Відповідати за себе. Страшно?
Саме так - заважають боягузтво, банальний страх. Знаю з власного досвіду. На жаль, звикли бути, перепрошую за брутальність, стадними тваринами. У череді все зрозуміло: куди всі - туди і я; коли щось погано - я не винен. Завжди є ті, хто відстає більше. Крім того, завжди можна списати прорахунок на "мені ж сказали", "мені обіцяли". Хто - не важливо. Не треба думати про власне майбутнє - усе само зміниться: або чередник приведе куди треба, або Бог манну з небес пошле.
От і сидимо, чекаємо "покращення" від уряду, гарної зарплати - від роботодавця, соціальних гарантій - від держави. Ми ж "не одні такі". Виходить, нам щось зобов'язані.
А от зрозуміти і прийняти, що ніхто тобі нічим не зобов'язаний, що, за великим рахунком, суспільство не переживатиме за твій особистий успіх чи неуспіх, - страшно. Адже "випадаєш зі стада". І від тебе, тільки від тебе залежить, як казали у відомому мультику, "що ти їстимеш узимку". Не тільки дохід - твій успіх завтра. І успіх твоїх дітей. Не від школи, не від хабарів, а від того, що ти допоможеш їм засвоїти, що вкладеш у голову. На інших дивитися не треба, адже відповідаєш ти, а не вони. Ти можеш мріяти, хотіти кращого. Але те, що вийде в реальності, залежить теж від тебе, від твоїх дій.
При такому підході багато чого увиразнюється. І зрозуміло, що робити. Наприклад, є в мене знайома вчителька молодших класів. Хороший педагог. Думаю, не варто говорити про зарплату вчителів. Можна, звісно, поплакати. А можна пошукати можливості. Наприклад репетиторство. Адже якщо ти хороший фахівець, твій час цінується дорожче.
Інша моя знайома - чудовий менеджер. Любить нові завдання і не боїться міняти місце роботи. Прийшла, домоглася успіху, знайшла заміну і пішла далі. Причому попередній успіх - це плюс в оцінку вартості її часу й мізків, а також камінець у фундамент особистості, що називається упевненістю в собі.
Але спочатку страшно. Справді страшно. І до першого успіху не раз хочеться опустити руки. Здався - програв партію. Зціпив зуби і пішов далі - дістав по заслузі, домігся успіху - почала міцнішати впевненість у собі. Адже вона не залежить від зовнішніх чинників. "Я зможу". Не дядько Петро, не уряд, не ми, а Я.
Від "я - успішний" до "успіху України"
Коли збирається група таких успішних "я", змінюються і суспільство, і країна. Упевненість одного "я" переростає у впевненість багатьох, в успіх держави. Подивіться й послухайте, що і як говорять жителі успішних країн. В американців, німців, шведів, та й багатьох інших насамперед - воля, упевненість, успіх індивіда. А спільний успіх - "ми" - виникає не від безликого стада, а як сума успіхів і впевненості в собі окремих особистостей.
Облишмо на час банальний заробіток і кар'єру. Але згадаймо: "Від тебе і твоїх дій залежить твій успіх завтра". Не від депутатів і влади. А від тебе. Від того, наскільки ти успішний і впевнений у собі. Знаєш, чого хочеш. Тоді ти вибираєш представника, який за твої гроші створюватиме умови. По суті - банальний підряд. Громадянин сплачує податки, і за ці гроші наймає керівника, якого потім контролює. І якщо не вийшло - приймає поразку на свій карб, бо не того обрав, не проконтролював, помилився. І мені виправляти помилки.
Тут і проявляється різниця між спільнотою особистостей і стадом. Для стада головне почути приємне і просте рішення. На кшталт "гайда за річку - там трава соковитіша". І всі швиденько юрбою побігли. Половина по дорозі потонула. Травичку витолочили. Але винних немає. Зате є образа й очікування чергових закликів від чередника.
З індивідами і простіше, і складніше. Є бачення, чого хоче кожне "я". Є компроміс між бажаннями кожної особистості. Спільне уявлення. На цьому виробляється функціонал і шукається виконавець. Не той, який пообіцяє краще й красивіше, а той, який скаже і зробить. Причому слова можуть бути не завжди приємними.
Адже коли затіваємо ремонт, то наймаємо не ту бригаду, яка обіцяє, що завтра все буде. А тих, хто пояснює: місяць у квартирі буде розгром, будуть незручності й ті чи інші проблеми.
У цьому і є найпростіша відмінність у підходах "члена стада" і особистості.
Але коли мова заходить про велику квартиру - про країну, стає страшно. І в багатьох спрацьовує стадний інстинкт. Вони обирають тих, чиї промови приємні. Це простіше. Зате потім "я" не винен - обрало стадо.
Слова неприємні. Але я оптиміст, тому що бачу: людей, які керуються простим правилом "візьми і зроби", більшає. Можливо, у цьому навіть допомагає війна. Коли людина втрачає все, вибір - упасти на дно або ж узяти життя у свої руки - стає гострішим. Ті, хто бореться за себе, ростуть і розвиваються. І, найцікавіше, отримують допомогу від інших. Неочікувано, але закономірно. Адже брати участь в успіху приємно. Навіть у маленькому успіху однієї людини. І їй хочеться допомогти. А тих, хто просто скиглить, мені особисто не шкода. Тягти з болота тих, хто не хоче рятуватися, безглуздо - сам потонеш. Спробують піднятися - вийде, буде допомога.
Таких більшає. Вони беруть, завойовують свій успіх. А якщо є особистості - буде суспільство. Якщо кількість особистостей зростає - суспільство розвивається і міцнішає. Розвивається країна. Тому, як каже ще одна моя знайома, "Усе буде Україна!". Для цього потрібно небагато - робити, а не мекати.