Постановою Кабміну Інституту
серцево-судинної хірургії АМН України присвоєно ім’я Миколи Амосова
Останній місяць минулого року приніс, на жаль, тяжкі для нас утрати. І не лише для нас... Пішли з життя неповторні особистості, інтелектуальне надбання ХХ століття, якими були Микола Амосов і Данило Лідер. Разом із ними того жорсткого грудня залишили нас і відомі в країні вчені: Анатолій Візір — у минулому випускник нашої спільної alma mater Київського медичного інституту, досвідчений терапевт, який майже тридцять років очолював Запорізький медичний інститут, Валерій Смирнов — талановитий дослідник у галузі мікробіології та вірусології, незмінний в останні десятиліття директор інституту ім. Заболотного Національної академії наук, Леонід Вишеславський — один із найстаріших наших поетів, який чимало років стояв біля керма популярного літературного видання — журналу «Радуга». Мій благословенний друг, учений зі світовим ім’ям, фізіолог і геронтолог Володимир Фролькіс залишив у своїй спадщині, крім видатних наукових праць і яскравої наукової публіцистики, ще й цикл виношених ним останніми роками образних, разюче точних і влучних афоризмів. Хочу поділитися з читачем пошуками відповіді на запитання, які ж побажання залишили нам із вами два неповторних сучасники, імена яких названі на самому початку, два творчих мудреці — видатний хірург, засновник у країні біокібернетики, філософ і письменник Микола Амосов та яскравий художник, новатор філософської сценографії, мислитель і педагог Данило Лідер.
Про минуле, яке з нами
Як часто у своїх діалогах поза метушнею буднів ми говорили про час, про складні перипетії нинішнього і, на жаль, не дуже ясні перспективи майбутнього. Як одне з напуттів сьогодні сприймається судження про те, що поки жива людина — не вичерпалися духовна енергія, прагнення до пошуків, нових звершень і нових надій. Вона повинна творити і створювати. При цьому цінувати кожен новий день як маленьке життя, радіти повсякденним праці, турботам, зустрічам, спілкуванню, усвідомленню того, що ще належить зробити, а потім —і зробленому. Пам’ятаю, як довго ми з Миколою Михайловичем одного разу обговорювали питання про те, що, можливо, найближчі десятиліття нового століття виявляться жаданою епохою, коли, нарешті, зникнуть сумніви, які змагали нас раніше, і відкриється людству, що для нього найважливіше! І ще одна тема обговорювалася під час діалогів, про які йдеться, мабуть, навіть не конкретний зміст певної теми як такої, а спільність відчуттів, тривожності, непрогнозованості майбутнього. Адже на стику двох століть, а заодно й двох тисячоліть багато хто психологічно пережив особливий стан. Очікування зміни настільки вражаючих віх у житті людства породило і в суспільстві, і в індивідуальному світі кожного з нас невпевненість у завтрашньому дні. Виник стан якоїсь дивної хисткості. Може, від цього відчуття тривоги й невпевненості ми дедалі частіше стали подумки підбивати підсумки минулого, замислюватися над прийдешнім, переносити на «потім» давно виношувані плани, відкладати їх на майбутнє. Якесь відчуття внутрішнього дискомфорту стало позначатися і на повсякденних справах, і на життєвих устремліннях. Можливо, породжувала його думка про те, що ти вже людина минулого століття. А як часто ще так недавно ми любили гордо повторювати: «Я — людина двадцятого століття».
Інтелектуальне надбання нинішнього
і майбутнього
Так торік навесні я назвав свою публікацію в «Дзеркалі тижня», приурочену виходові у світ унікальної «Енциклопедії Амосова». З хвилюванням згадую добре слово Миколи Михайловича з приводу цього мого нарису, який зайняв у тижневику цілу шпальту. Часто, коли після телефонного дзвінка в трубці лунав його характерний голос і вимовлялися звичні для нашого спілкування слова: «Телефоную просто так, поговоримо про цікаве», — я сподівався, як завжди, на неординарну розмову про різні суспільні та професійні події, нерідко про особисте, творче, найближчі плани. Цього разу я вислухав авторський коментар до «Енциклопедії», який надалі був докладно продовжений під час чергових зустрічей. Наразі спробую відтворити те, що запам’яталося найбільше. Адже ця багатосторінкова амосовська праця та ще остання невеличка книжка «Світогляд» — у своєму дарчому написі, зробленому за тиждень до смерті, він написав мені: «Ще один «Світогляд»» — по суті прощальне довірче напуття. У цих останніх книжках, як і у всій його спадщині, гостре бачення того, як криза системи виявляється сьогодні в кризі медицини, — проблема, що становить широкий суспільний інтерес. Без фальшивої риторики, амосовські праці можна розглядати як результат багаторічного лікарського роздуму, як соціологічні та філософські наукові й публіцистичні трактати, у центрі яких — його уявлення про здоров’я і хвороби. Доречно навести витяг із передмови видавця — Стіва Шекмана — головного редактора щомісячника «Будь здоровий», який відкрив книжкою Амосова «Подолання старості» серію «Бібліотека журналу»: «Мені здається, Амосов уміє все. Філософія, соціологія, екологія, політологія — тут він професіонал вищого класу». Хотілося б нагадати й ті публікації М.Амосова, які з’явилися в роки, що передували цьому виданню. На жаль, через малий тираж деякі з них не стали широким надбанням читацьких кіл. Це невеличкі за обсягом, але дуже ємні за змістом «Кредо» і «Мій світогляд» (1992), а також видана завдяки зусиллям київського видавця В.Красникова книжка «Розум, людина, товариство, майбутнє» (1994). Про останню вже писалося в пресі, у тому числі й автором нинішньої публікації. Тому можу засвідчити, що багато що з розглянутого в цій книжці, а також у нарисі «Експеримент» (1995 р.), знайшло в нових амосовських працях подальший розвиток. Конкретним приводом до проведення експерименту, як пише автор, було таке. Коли восени 1992 року він вирішив припинити оперувати, а ще раніше відмовився від директорства в рідному інституті, зберігши за собою лише консультативні функції, «...життя стало порожнім. Припинилися хірургічні пристрасті, переживання за хворих, зникли фізичні навантаження чотиригодинних операцій. Дуже звузилося спілкування. У резерві, щоправда, залишалися наука й творча праця над книжками та ще продовження звичного режиму самообмеження, значних фізичних навантажень». І проте, підкреслює М.Амосов, згодом відчув, що настала старість. Та це не злякало, а «навіть розізлило». Замінив кардіостимулятор (перший був вшитий 8 років тому), спробував вживати гормони. Не задовольнившись ефектом, обгрунтував ідею експерименту та методику його проведення. Цьому передував аналіз головних гіпотез механізмів старіння. Торкаючись фізіології старіння, М.Амосов завжди підкреслював наявність загальної тенденції: у міру цього процесу відбувається поступове ослаблення всіх функцій, погіршення реакцій на зовнішні подразники й регуляторні впливи. Припущення самого М.Амосова про універсальні механізми старіння побудовані на відомій гіпотезі генетичної запрограмованості старості, хоча, мабуть, запрограмованість окремих етапів процесу в часі й не є жорсткою. Чи виявиться це припущення виправданим, покаже наступний науковий пошук, на необхідності якого наполягав вчений. Розглядаючи організм людини як систему, автор особливо підкреслював, що функції виражаються в перетворенні структур, а останні, у свою чергу, постійно змінюються, відбиваючи пристосовуваність людини до зовнішнього середовища. Оригінальна схема, наведена в цьому розділі, й демонструє взаємодії двох структур — організму та середовища. Якщо взяти до уваги, що організм (особистість) теж складається з двох структур — так званих регуляторів і робочих органів, то слід погодитися з тим, що вони перебувають у постійному взаємозв’язку. А як же поводяться при старінні робочі органи, покликані втілювати програми у функції? За схемою, що демонструється, інтенсивність їхньої діяльності визначається трьома чинниками — мотивацією, тренованістю й «гальмами». До останнього належить втома і старіння. Втома зростає від опору середовища й знижується від тренованості. Старіння визначається генетичною програмою. Звідси логічний висновок: мотивація й тренованість збільшують працю, «гальма» — зменшують. Справді, при старінні істотно знижується рівень дієздатності людини. Вичерпалося багато чого з попередньої програми, зменшилася від цього «сума мотивів», знизилася функція. А якщо знизилася функція, зменшилося тренування — зросла втома. У результаті — нове зниження функції. Безвихідь — circulus vitiosus! Висновок М.Амосова: зменшення дієздатності при старінні саме себе прискорює. Звідси й згадане вище основне завдання — зруйнувати ці порочні зв’язки, розірвати замкнуте коло.
Головна ідея вченого, яку він чітко проводить через вищезгадані книжки «Продовження життя» і «Здоров’я», здавалося б, гранично проста: потрібні інтенсивні м’язові навантаження, яким, на жаль, «...заважає інша особливість психіки, яка дісталася людині від тварини, — те, що ми називаємо лінню. Природа заощаджує енергію й без потреби напружувати м’язи не вимагає».
Залишив нам Микола Михайлович і свою концепцію здоров’я — як «резервних потужностей» клітин, органів, цілого організму. При цьому звернувши увагу на те, що в науковій медицині досі, по суті, немає чіткого визначення здоров’я. У нинішньому розумінні здоров’я — це суто якісне поняття «норми», визначене на основі статистики, що, у принципі, правомірно. Але ж треба оцінювати й те, що відбувається, коли нормальні умови змінюються і таким чином виникає реальна загроза хвороби. Тому потрібно знати саме кількість здоров’я в людині. Вимірюючи його, можна оцінити: багато здоров’я — менша можливість розвитку хвороби, мало здоров’я — наявний переддень хвороби. Визначати кількість здоров’я слід як суму «резервних потужностей» основних функціональних систем, при цьому важливо оцінювати їхній оптимальний рівень. На жаль, такі оцінювання практично не проводяться. У свідомості суспільства й лікарів, як і раніше, панує думка, що «...людська природа вкрай недосконала, що людина тендітна й немічна», а тому має потребу в постійній лікарській допомозі. Вкотре М.Амосов наполегливо звертав увагу на те, що в нас під медициною розуміють переважно лікування хвороб. Тим часом якщо не лише риторично проголошувати верховенство профілактичного напряму медицини, а зайнятися здоров’ям здорових, то це й буде найефективнішим запобіганням хворобам. Спадщина Миколи Михайловича не лише спонукає до роздумів, а й викликає відчуття співпричетності до позиції автора. Поєднання в його науковій творчості теоретичних положень із повсякденними спостереженнями і фактами, громадських поглядів з особистісними, більш категоричних суджень із сумнівами — усе це, слід гадати, багато в чому сприяло емоційному забарвленню сприйняття його виступів та книжок, кожну з який супроводжував широкий читацький інтерес. Успіх кожної нової книжки можна було прогнозувати насамперед через те, що М.Амосов розповідає про реальні результати своєї лікарської діяльності, свого унікального експерименту, багаторічного досвіду, роздумів, сумнівів, спроб соціологічних та філософських узагальнень.
Як автора Миколу Михайловича завжди хвилювала реакція на його книжки читачів, — через пресу він навіть провів одного разу опитування, з’ясовуючи їхнє ставлення до найзлободенніших суспільних проблем, про які писав. Суспільству ще належить повною мірою осмислити й оцінити як побажання на майбутнє такі амосовські концепції: походження суспільства, роль його самоорганізації, еволюція суспільства, уявлення про ідеологію, ідеали, межі сталості, а також про Бога. Автор своєю особливою позицією, своїм баченням і попереднім досвідом ніби запрошує майбутнього опонента до полеміки й аргументованої творчої розмови. На думку Амосова, ідеологія становить основу суспільного розуму і «є предметом творчості як речі, але завжди має під собою біологічну базу. Автори ідеологій вибирають точку на шкалах, які спираються на суперечливі біологічні потреби й крайні почуття, що їх виражають, формулюють ідею словами, поширюють її серед громадян, таким чином формуючи їхні переконання». А потім Микола Михайлович аргументував основні, на його погляд, шкали для компромісного вибору координат ідеології, до яких він зараховує такі категорії: а) свобода чи рівність; б) матеріальне чи духовне; в) праця — розваги; г) суспільне — особисте (або егоїзм — альтруїзм); д) толерантність — непримиренність; е) нинішнє — майбутнє; є) Бог — матерія чи віра — знання; ж) цінності — загальнолюдські чи групові (нація, релігія, клас, ідеологія). За його твердженням, ідеї, виражені словами, якщо вони відбиті в нейронах мозку багатьох людей, надруковані в безлічі книжок, стають настільки ж реальними, як і речі, як об’єкти природи. Оскільки вони керують реальними діями мас людей, змінюють хід історії більше, ніж землетруси чи повені. Ідеї — це гени суспільства». Ніби передбачивши наші майбутні роздуми, М.Амосов продовжує розвивати висловлену думку: «Інша річ, що ідеї менш стійки в історичному часі, ніж гени. Є в них специфічна властивість: поширюються лише ті ідеї, які співзвучні деяким із гами суперечливих біологічних потреб. Більше того, сама здатність ідеї до поширення підкреслює рівень значимості для людей тієї потреби, на яку вона спирається. Візьмімо для прикладу ідею Доброго Бога. Вона найбільше поширилася в особі світових релігій і виявилася найстійкішою. Це означає, що добре начало у природі людини сильніше за зле». Хоча М.Амосов не вважав за можливе робити віддалені прогнози через непередбачуваність творчості й самоорганізації на всіх структурних рівнях людства, проте він припускав, що у зв’язку зі значним поширенням очікуваних досягнень науки (біотехнологія й генна інженерія, альтернативна енергетика, штучний інтелект, можливість керувати психікою тощо) в майбутньому можливий «прорив», здатний змінити уявлення про людину і суспільство.
Про потаємне й особисте
Значна частина амосовської спадщини — це художні, багато в чому автобіографічні розповіді, мемуарна проза, численні статті та есе й наукова, філософська і соціологічна публіцистика, яка найбільше привертає до себе увагу читачів останніми роками. Свою книжку-сповідь він назвав «Голоси часів». Ділився зі мною, що в цій книжці підбиває підсумки. Та явно поквапився. В наступні роки ішли публікація за публікацією, і нарешті виникла вже згадана вище «Енциклопедія» як справді певний узагальнений підсумок інтелектуальної амосовської творчості, який, переконаний, ще доведеться вкотре обміркувати, оцінити й осягнути повною мірою. Насамперед як духовне надбання не лише нинішнього, а й майбутнього. І як думки-побажання, думки-роздуми про те, що ще має здійснити людство в літа грядущі.
У день свого сімдесятиріччя письменник і лікар Сомерсет Моем зробив запис, сенс якого в тому, що найбільша перевага старості — у духовній свободі. Доля розпорядилася так, що Микола Михайлович міг користуватися цією свободою два десятиріччя з тим, щоб, озирнувшись на прожиті 89 років, сказати: «Я прожив хороше життя». І ще словами того ж таки Моема, який поєднував професію лікаря і багаторічну прихильність до медицини з літературною творчістю, Микола Амосов міг би сказати з приводу свого захоплення написанням художніх творів: «Я не знаю кращої школи для письменника, ніж робота лікаря». Адже саме друга його іпостась — письменництво — принесла йому величезну популярність. В останні два десятиріччя він писав особливо багато. Я завжди заставав його за комп’ютером, до якого він приохотився, у старому кріслі, до якого звик, зосередженим, заглибленим у роздуми. Інколи він кидав розсіяний погляд на стелажі з книжками навколо, де стояло безліч амосовських праць, у тому числі перекладених у більш як тридцяти країнах зарубіжжя.
Як людина стримана в спілкуванні, інколи навіть підкреслено сухувата, Микола Михайлович проте був схильний до емоційних «сплесків». При цьому часто далеко не негативних, що у певних обставинах було йому властиво, а позитивних, навіть захоплених. Пам’ятаю в нас вдома подружжя Амосових, Микиту й Ірину Маньковських, запрошених у зв’язку з приїздом із Мюнхена земляка та друга хірурга-уролога Бориса Гехмана. Гість прочитав того вечора щойно написане ним оповідання про портрет жінки в червоному, зображеної на полотні невідомого майстра, — у своїх «Спізнілих нотатках» я навів цю розповідь під назвою «Про один пошук, або Майже детективна історія». Зацікавлено прослухавши розповідь, Микола Михайлович запитав автора: «Як вам удалося, Борисе, написати таку камерну річ?» І в цьому зверненні чітко відчувалося амосовське схвалення. А раніше, зустрівши вперше в нас-таки в будинку відомого правознавця Федора Бурчака й провівши з ним досить бурхливу дискусію, Микола Михайлович висловився з властивим йому лаконізмом, але дуже емоційно: «Дивовижно освічена й інтелектуальна особистість». Та особливе враження справило на нього знайомство з Данилом Лідером, про що після зустрічі він поділився зі мною такими словами: «Людина — унікальна у своєму роді. До того ж мислитель».
А як проникливо написав Микола Михайлович про Володимира Фролькіса в нещодавно виданих спогадах про нашого спільного друга. Наведу лише два його висловлення: «Так він і помер: майже на ораторській трибуні. Не обійтися лікарю без аналізу смерті — звичка. (Начебто не все одно тому пророкові, що пропускає душу в рай)». Не втримаюся і я. 1 жовтня 1999 р. в Оперному театрі був 1-й з’їзд медпрацівників України. Повний зал. Називався захід «Пульс України». Начальство в президії слухає. Головний оратор від академії — Фролькіс. Захід — показушний, та якою була промова! А вранці — серцевий напад — і смерть. Не сумніваюся — промова вплинула. І навіть, за противною лікарською звичкою, прикидаю: «Якби масаж серця, штучне дихання... Не мав би померти». Не було у Володі фатального ураження серця».
«Я лише відчував, що за оболонкою бадьорості й витримки приховується поетична душа людини, яка страждає, яка втратила кохану дружину, яка залишилася самотньою... Це — все. Вибач, Володю, що не зміг написати краще. Бракує таланту».
Наводжу ці рядки — і чую неповторні та глибоко емоційні амосовські інтонації. Чи багато хто знав його таким навіть із тих, з ким він спілкувався? Не кажучи вже про тих, хто його не знав. Образ Миколи Амосова як людини з властивими йому чеснотами, непростими рисами характеру, захопленнями й неординарним психологічним налаштуванням завжди цікавив широку публіку. У зв’язку з цим хочу звернути увагу на те, що в згаданих вище мемуарних книжках, як і в окремих розділах «Енциклопедії», особистість автора постає зовсім не у звичному ореолі стереотипів, властивому життєпису відомих людей, і не в ідеалізованому образі «героя». Перед нами в гранично відвертій розповіді проступає образ людини — одного з тих сучасників, який поділяв із нами важкі роки двадцятого століття, пройшов непростий життєвий шлях, сумнівався і страждав.