Уроки ваймарської історії

Суттєвим наслідком Першої світової війни стали зміни на політичній карті Європи. Якщо раніше в центрі її сходилися кордони трьох імперій — Німецької, Російської і Австро-Угорської, то після неї з’явилася ціла низка нових і відроджених держав (Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, країни Балтії, Угорщина, Югославія). Для переможеної Німеччини, яка, за Версальським мирним договором, втратила 10% території й 1/8 населення та з наймогутнішої країни континенту, що в прагненні до світового панування наважилася кинути виклик усьому світові, перетворилася на другорядну державу, така ситуація була неприйнятною. Німці в масі своїй не прийняли нового статусу держави, байдуже і навіть вороже ставилися до республіки, ностальгували за кайзером, колоніями, великою армією... Для них ваймарська демократія була чужою, нав’язаною переможцями. Загальне невдоволення викликали нові кордони. Усе це породжувало реваншистські настрої і прагнення.

Першочерговим завданням ваймарського реваншизму стала ревізія статей мирного договору і повернення до кордонів 1914 р. на Сході. Це не було щось властиве саме німцям. Морально-психологічний стан імперської нації, що зазнала поразки і потребувала часу, аби подолати її наслідки, вимагав переосмислення своєї ролі в європейській історії.

За таких умов нові держави, насамперед Польща і Чехо-Cловаччина, де жили значні німецькі національні меншини, стали об’єктами фактичного невизнання і тиску з боку Німеччини — економічного, політичного, культурного, мовного; їхні спроби послабити німецькі позиції на власній території, що було природним у сенсі розбудови державного суверенітету, наштовхнулися на протидію керівних кіл Ваймарської республіки.

Так, уже в першій половині 20-х років Німеччині вдалося зупинити ліквідацію власності німецьких громадян (райхсдойче) у Польщі та Чехо-Словаччині. Задля її збереження останні приймали громадянство новоутворених держав. Від ліквідації гарантувала також 25% участь іноземного капіталу, чим скористалися німці. Вони продавали частину акцій іноземним компаніям, зберігаючи свою власність у Польщі. Чим сильнішими ставали економічні позиції Німеччини в молодих державах, тим чіткіше виявлялася тенденція їхньої залежності й внутрішньої нестабільності. Німецький капітал ставив перед собою насамперед політичні цілі — загальмувати економічний розвиток молодих країн, зміцнити опорні пункти германізму й засади своєї присутності, зберегти німецький елемент і обстановку неспокою та конфліктів. Масштабна економічна війна 1925—1934 рр. проти Польщі повинна була довести її «нежиттєспроможність». Розрахунок будувався на колоніальному характері попереднього розвитку економіки на польських північних і західних землях, орієнтованої на обробну промисловість Німеччини, на нерозвиненості польського машинобудування. У розпал економічної війни Німеччина робила все, щоб перекрити іноземні кредити Польщі. Однак сама готова була їх надати за умови згоди Польщі на ревізію своїх західних кордонів. Митна війна сприяла збереженню й зміцненню економічних позицій Німеччини в Польщі. Щодо Чехо-Словаччини сповна використовувалась її експортно-імпортна залежність, орієнтація на німецькі ринки.

Потужна антипольська й античехословацька пропаганда, розгорнута відразу ж після війни, формувала у німців уявлення про нові держави як квазідержави, що з’явилися внаслідок «французьких підступів». Елітна газета «Фоссіше Цайтунг» 12 серпня 1921 р. писала: «Чехо-Словаччина не національна держава, а держава національностей, майже як стара дунайська монархія... створена без німців і всупереч їх волі». Шеф райхсверу генерал Г.Сект у меморіалі райхсканцлеру Й.Вірту 1922 р. щиро зізнавався, що для нього «існування Польщі нестерпне, не клеїться з існуванням Німеччини. Польща повинна зникнути й зникне». У череді фальсифікацій, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі, було охаювання й применшення ролі у суспільному житті поляків і чехів та перебільшення й вихваляння діяльності німців. Поширювалася теза про «нездатність чехів і поляків творити свою державність».

У Польщі робилася ставка на створення антипольських настроїв, на внутрішній розкол суспільства. Згідно з німецькою пропагандою, ні мазури, ні верхньосілезці, ні кашуби (всі зазнали сильної германізації) не відчували себе поляками. Їм говорили, що вони живуть гірше, ніж за Німеччини, і отримають автономію, якщо будуть у її складі. Поляки жили під постійним психологічним тиском — відчуттям можливого повернення німців.

Специфічним знаряддям у реваншистській політиці ваймарських урядів стали німецькі національні меншини в країнах Центральної і Південно-Східної Європи (ЦПСЄ). За даними ваймарського історика професора Ернста Єкка, за межами Німеччини мешкало 10 млн. співвітчизників. Уже в жовтні 1918 р., оцінюючи ситуацію, що склалася в Австро-Угорщині, МЗС Німеччини вважало, що включенням німецьких меншин до складу райху можна запобігти появі незалежних держав.

На Версальській мирній конференції 1919 р. було підписано Трактат меншин, спрямований на їхній захист. Однак Женевська конвенція від 15 травня 1922 р. наділила польських німців, на відміну від інших національних меншин Польщі (українців, білорусів, євреїв, литовців), особливими правами. За умови лояльності до Польщі німецька меншина і навіть окремі особи з неї отримали право скаржитися до Постійного міжнародного трибуналу справедливості, а в деяких випадках навіть до Ліги Націй, яка виступала гарантом Трактату і Женевської конвенції.

Така ситуація була належно оцінена в Німеччині. У директиві Верховного командування від 27 липня 1919 р. одним із важливих завдань німецької зовнішньої політики вважалася «організація німецької ірреденти у відступлених областях» (території, які, згідно з мирними договорами, відійшли від Німеччини). Берлін став розглядати німецькі анклави як знаряддя підриву зсередини новостворених держав. Із цією метою в райху й серед німецьких національних меншин було створено потужну мережу націоналістичних і реваншистських організацій, зокрема «Союз закордонних німців», «Остмаркферейн», «Шуцбунд» тощо. Вони підтримували тісні контакти з підшефними організаціями в Польщі та Чехо-Словаччині: з «Дойче Культурфербандом», «Бундом дер дойчен Бьоменвальдбунд», «Фольксбундом», «Дойчтумсбундом», «Судетонімецьким союзом», коригуючи їхню діяльність. Останні, а також націоналістичні партії німецьких меншин тісно співпрацювали з націоналістами А.Гугенберга і нацистами А.Гітлера.

Усі ці союзи, їхні фюрери тісно співробітничали з урядовими інстанціями райху й щедро фінансувалися німецьким МЗС через «Дойче Штифтунг» («Німецький фонд»), «Ревізіонс-Тройгандгезельшафт» («Ревізійне та опікунське товариство»). До таких функцій були причетні і Пангерманський союз, «Союз закордонних німців», «Шуцбунд» — тоді найбільш активна дахова організація реваншистських союзів.

Для фінансування промисловості, торгівлі й сільського господарства німецьких меншин у Польщі 1921 р. було створено ще й «Дойченгільфе». У Чехо-Словаччині таку ж місію виконувало посередницьке й торгове товариство «Осса»; лише в 1927 р. (за звітом його керівника Вінклера) німецька меншина отримала понад 41 млн. марок. Із метою зміцнення німецьких господарств і повної зайнятості німців у розроблених того ж року «Шуцбундом» «Принципах майбутньої роботи на Сході» від уряду вимагалось розміщувати замовлення на німецьких підприємствах у відступлених областях, надавати «фольксдойчам» довготермінові кредити тощо. Німецькі підприємці Мемеля, Судет, Польщі постійно отримували фінансову допомогу з райху. Гроші йшли на організацію господарських товариств, підтримку ремесла, затримку еміграції шляхом додаткових виплат німецьким учителям та лікарям. У 1926 р. на прийомі в МЗС представників «Союзу німецьких східних союзів» райхсміністр Г.Штреземан підтвердив систематичне надання з фондів міністерства коштів німцям у відступлених областях, де їхній капітал і так мав сильні позиції, а в деяких районах, як у польській частині Верхньої Сілезії, домінував. Усе виробництво продукції чорної металургії там контролювали німці, постійно зростала їхня частка у вугільній промисловості. І в Чехо-Словаччині економічні позиції німців були набагато сильніші, ніж будь-якої іншої національної меншини в Європі.

Економічна незалежність меншин бачилася Берліну як основа політичної ізоляції німців від держав, в яких вони проживали; їх підтримка та відокремлення були спрямовані на підрив процесу формування економіки нових держав. Водночас робилося все, щоб не допустити зменшення чисельності німецької меншини у відступлених областях. «Кожен німець, який залишає Верхню Сілезію, — бив тривогу в МЗС Німеччини генконсул у Катовіцах барон фон Грюнау, — кожна акція, передана в чужі руки, зменшує надію на повернення». Як наслідок, Польща у Верхній Сілезії не володіла справжнім суверенітетом, там порядкували німецькі промисловці. Тих, котрі виїжджали, урядові інстанції й реваншисти клеймили зрадниками «нашої доброї справи», лякали безробіттям і господарськими санкціями в Німеччині. Націоналістична преса бідкалася, що «порідіють німецькі ряди в Польщі», переконувала: «…нема підстав німцям залишати свою вітчизну тільки тому, що якомусь зростаючому польському шовінізму подобається займатися спортом творення національної держави». Гроші виплачували навіть безробітним і тим, хто заявляв себе як пронімецький протестний елемент. Особливо цими питаннями опікувався реваншистський «Остмаркферейн». Як наслідок, чимало німців, котрі виїхали, повернулися. Зі 120940 німців Помор’я на 1927 р. 109196 прийняли польське громадянство. Був і таємний процес заселення західних польських земель німецькими колоністами з Волині та Поділля, про що повідомляла польська преса у 1930 р.

Господарство німецьких меншин у Центральній Європі на початку 30-х років становило собою потужні економічні комплекси із власними торговими інститутами, банками, які перебували за кордоном і в Гданську, а їх власники готові були виконати будь-яке замовлення керівних кіл Ваймарської республіки.

Не менш важливе значення в політиці реваншизму посідали зовнішня культурна експансія і «культурна пропаганда», що здійснювалися під патронатом культурного відділу МЗС. В уже згадуваних «Принципах майбутньої східної роботи» ця діяльність визначалася як популяризація і перетворення німецької культури в притягальний центр духовного життя ненімецького населення Центральної Європи, а німецької мови — в засіб спілкування між народами. Так, 23 березня 1924 р. шеф-редактор «Фоссіше цайтунг» Г.Бернгард писав: «Цілком справедливо, що Німеччина встановлює культурний протекторат над німцями, які живуть за межами райху».

«Культуртрегерську» місію виконували сотні освітніх, громадських, церковних, спортивних організацій. Лише у Помор’ї їх було 200, у Верхній Сілезії — близько 300. Професори з фатерлянду читали курси в німецьких вищих навчальних закладах Чехо-Словаччини, Румунії, Прибалтики, в яких акцентувався пріоритет німецької наукової думки. У Берлінському центральному інституті виховання та навчання організовувалися курси вчителів для закордонних німців. Влаштовувалися дні німецьких учителів, куди приїжджали колеги з райху ділитися досвідом, як «у серцях учнів» ростити «палку любов до Батьківщини». У зміцненні шкільної справи реваншистські організації вбачали ключ до налагодження ідейної, політичної й економічної єдності між райхом і німецькими меншинами, до створення «єдиної німецької спільноти».

Головним засобом збереження й зміцнення культурних позицій Німеччини вважалася всебічна підтримка німецьких шкіл, залучення до них місцевого населення, його подальша германізація й асиміляція. «Найважливіша боротьба за збереження німецького народу — є боротьба за німецькі школи»,— писав міністр внутрішніх справ Ваймарської республіки (1926 р.) В.Кюльц. «Німецькі школи за кордоном, — говорив 1929 р. депутат райхстагу Г.Шрайбер, — найважливіші носії німецької мови».

Особливе неприйняття викликала полонізація і чехізація, що проводилися незалежними державами, поворот чехів і поляків до джерел своєї національної культури і мови, поступове зменшення так званих німецькомовних, у чому німці вбачали порушення Трактату меншин. Категорично не приймалося те, що всі державні справи стали вестися «мовою слуг». Можна сміливо сказати, якби цього не було зроблено в міжвоєнний період, то сотні тисяч чехів і поляків у шинелях вермахту воювали б проти Об’єднаних націй у війні 1939—1945 рр.

Галас про полонізацію й чехізацію не вщухав у німецькій пресі. Ось назви публікацій лише на шпальтах «Берлінер Анцайгер» за 1924 р.: «Чеська злість проти німецької культури», «Чеський терор», «Страждання німців», «Нечуване насильство» тощо. Кампанія не відповідала дійсному стану речей. Так, якщо 257805 німців польської Верхньої Сілезії мали в 1930—1931 навчальному році 82 народні школи, в яких навчався 21881 учень, то із 528243 поляків, які проживали в німецькій Верхній Сілезії, тільки 384 учні навчалися польською мовою. Завдяки фінансовій допомозі райху у другій половині 20-х років німецькі школи були повсюдно відновлені — від Польщі до Баната й Семиграддя. Розширюючи свою германізаторську діяльність, вони заохочували й ненімецьких дітей. Так, німецькі підприємці вимагали від польських робітників розмовляти на роботі тільки німецькою мовою і вчити своїх дітей у німецьких школах.

На вибір поляків впливали й поширювані чутки про скоре повернення відступлених земель Німеччині. Як результат, у 1926 р. 7000 польських дітей було заявлено в німецькі школи. А по всій Польщі в 1928 р., при наявності 22 тис. німецьких дітей, у німецькі школи було подано 47 тис. заяв. Польські спроби якось протидіяти цьому викликали гучні кампанії про «нечуване насильство над німецькими школами». Посилювався потік скарг про «кривди», які нібито чинилися німцям, та про порушення Женевської конвенції, що надавала родичам право вибору школи, які райхсрегірунг відсилав у Міжнародний трибунал справедливості в Гаазі та в Лігу Націй у Парижі.

Важлива роль у захисті й зміцненні німецьких позицій належала пресі. Кількість газет німецькою мовою у Чехо-Словаччині перевалювала за 170 найменувань. Аналогічна картина була в Польщі: окрім загальнопольської «Рундшау ін Полем», лише в польській частині Верхньої Сілезії виходило 35 газет. В основному це була націоналістична преса, яка займалася вихованням відчуття обов’язку перед райхом, проповідуванням культурної спільності всіх німців, мобілізацією закордонних німців до участі у створенні сильного фатерлянду. Пресу координувала і спрямовувала спеціальна служба МЗС Німеччини «Дойче Прессеамт».

У другій половині 20-х років спостерігається подальша консолідація реваншистських сил Німеччини і націоналістичних устремлінь німецьких меншин, процес формування єдиної програми стратегічних цілей. Показовою в цьому сенсі була конференція 16 грудня 1926 р. в МЗС, у якій брали участь дипломати Пруссії, німецький консулат у Катовіцах, керівники «Фольксбунду». Там було ухвалено рішення про збільшення потоку скарг до Ліги Націй, посилення антидержавних акцій, підвищення субсидій для утримання німців від еміграції. Як стверджує польський історик М.Циганський, невдовзі відбулася таємна нарада представників німецького уряду й великого капіталу з керівниками німецьких партій Австрії, Чехо-Словаччини, Польщі, Югославії, Румунії, Угорщини та Гданська. На ній було окреслено контури проекту «нового європейського порядку», суть якого — включення до складу Німеччини вищеназваних країн і утворення «великого простору німецької колонізації від Балтійського моря до Адріатики і Чорного моря».

Таким чином, за шість років до націонал-соціалістичного райху розпочалася розробка проекту ліквідації існуючого державного порядку в Центральній Європі. У 1928 р. німецькі урядові кола спільно з представниками німецьких меншин виробили «Німецьку цільову установку» («Дойче Цільзетцунг»), лейтмотивом якої було «зміцнення німецького райху як батьківщини німецького народу». Важливе значення в документі відводилося закордонним німцям. Їхнє майбутнє об’єднання з райхом називалося головною умовою відтворення могутньої Німеччини. Заради «мирного й прийнятного розвитку» всі німці повинні пройнятися об’єднавчою ідеєю. Зокрема вже згадуваний В.Кюльц стверджував, що «кожен німець, який живе в чужій державі, свідомо і з бажанням визнає себе часткою німецького народу»...

Документ націлював на культурне й економічне зміцнення німецьких меншин, закликав керівництво райху здійснювати їх правовий захист, опікуватися керівними кадрами, дбати про зрощення економіки німецьких анклавів із економікою райху. Далі стверджувалося, що реалізація прагнень німців до об’єднання буде справедливим вирішенням усіх спірних європейських питань. У цьому документі, іменованому Пам’ятною запискою «Шуцбунду» (громадська організація повинна була камуфлювати ініціативу й участь державних установ у насадженні ідей реваншу), зазначалося: «Німецькі меншини повинні сприяти посиленню райху», і тільки таким чином Німеччина досягне «керівної ролі в Європі». Отже, національне питання з площини внутрішньополітичної трансформувалося у зовнішньополітичну, у чинник втручання у внутрішні справи країн ЦПСЄ й постійної напруженості на межі воєнного конфлікту.

«Цільова установка» вимагала обумовлювати торгові договори політичними вимогами. Так, від Литви вимагалося надання автономії Мемелю, а від Польщі — розв’язання проблеми Данцігу й Коридора, тобто повернення цих територій Німеччині. Водночас лунали заклики боротися проти інтеграційних проектів, як-от: Дунайська федерація, «Серединна Європа» Т.-Г. Масарика тощо, які могли зашкодити планам Берліна.

Відчуваючи всебічну підтримку райху, націоналістичні лідери німецьких меншин відверто закликали до знищення «ворожих держав» (Польщі та Чехо-Словаччини), створювали на їхніх територіях мережу нелегальних організацій, які займалися шпигунством на користь Німеччини, консолідацією «фольксдойчів» у закриті, ворожі незалежним державам угруповання. Хоча німці в Польщі були четвертою за кількістю осіб меншиною, однак, спираючись на значну економічну потугу й тісні зв’язки з райхом, вони стали найбільш небезпечною для польської незалежності силою. У Чехо-Словаччині ця політика породила Генлейна і його п’яту колону.

Чимало уваги «німецькому питанню» приділяли ваймарські дипломати, які розгорнули бурхливу діяльність у Лізі Націй. Виступали вони не за права меншин взагалі, а лише за права німецьких меншин. У суспільній думці Європи систематично насаджувалося положення, що райх — єдиний представник усіх німців і Німеччина, як їхня заступниця, має право розпоряджатися долею всіх одноплемінників. На це звернув увагу й Б.Муссоліні, який 10 лютого 1926 р. заявив в італійському сенаті, що Німеччина прагне взяти на себе керівництво всіма німцями, які живуть у світі.

Під приводом захисту прав меншин Німеччина дедалі частіше втручалася у внутрішні справи незалежних держав. Ні в Польщі, ні в Чехо-Словаччині німці не були приниженими та безправними. Як визнавав німецький історик Х.Хельтьє, ставлення чехословацького уряду до німецької меншини було досить прихильним. А президент Масарик вважав, що «агресивна політика проти меншин була б нерозумною політикою, і я таку ніколи не потерплю». Німці володіли потужною економічною базою, розвинутою мережею освітніх, у тому числі й вищих навчальних закладів. Усюди, крім Румунії та Угорщини, мали свої парламентські фракції. Тим часом польська меншина в Німеччині зазнавала всіляких принижень і дискримінації. Збереження й зміцнення німецьких економічних позицій у Польщі та Чехо-Словаччині не було належним чином оцінене керівництвом цих країн. Хоча й не можна звинуватити їхні уряди у сприянні німецькому наступові.

Економічна та фінансова допомога, міцні зв’язки з райхом, насадження ідеології реваншу сприяли відокремленню й відособленню німецьких національних меншин у господарському, культурному та політичному сенсі, появі специфічних німецьких анклавів, призначення яких — підточувати суверенні держави, руйнувати їх зсередини, «готувати» до поглинання Німеччиною.

Німецькі національні меншини стали заручниками імперської політики реваншу; їм відводилася роль п’ятої колони, перед ними ставилися завдання влаштовувати «інциденти» й заявляти «протести» проти «тяжкого становища німців» і таким чином психологічно готувати європейську громадськість до спокійного сприйняття майбутніх територіальних змін у Європі як закономірних та справедливих. Саме в такій рукотворній ситуації зав’язувалися криваві вузли майбутніх міждержавних конфліктів. Час показав, наскільки небезпечно нехтувати долею людей на догоду імперським амбіціям. Німці після Другої світової війни осмислили це й назавжди, здається, відмовилися від такої згубної політики.

На жаль, аналогічну практику не здано в архів, хоча уроки й наслідки такої політики волають, аби її не повторювати. Німецькі національні меншини гірко поплатилися за пунктуальне виконання ролі, відведеної їм ще ваймарськими правителями й інсценізованої націонал-соціалістами. Так, за даними німецького історика Ганса-Адольфа Якобсена, у 1944—1945 рр. 14,5 млн. німців, що мешкали на схід від Одера і Нейсе, у Данцігу (Гданську), Мемельській (Клайпедській) області, Польщі, Румунії, Угорщині, Югославії та Чехо-Словаччині, були змушені під дулом автоматів покинути свою малу батьківщину. У Калінінградській області Росії (60% території Східної Прусії), де проживало 1,1 млн. німців, не залишилося жодного. У ході депортації загинуло або було насильно вивезено до Радянського Союзу щонайменше 1 млн. німців. Сумна статистика долі німецьких національних меншин повинна стати пересторогою для тих, хто, забуваючи уроки історії, роздмухує міжнаціональні конфлікти, розігрує федералістську карту з метою реалізації своїх імперських амбіцій.