Історія Наталчиного сімейного життя малоромантична. Після школи-інтернату для дітей з вадами зору почала працювати вдома від Товариства інвалідів зору. Знайшлася людина, яка з турботою й розумінням поставилася до беззахисної і невпевненої у собі дівчини. Микола працював слюсарем жеку, пожалів самотню Наталку, вона з вдячністю приймала допомогу молодого чоловіка, тим більше що раніше зовсім не відала турботи з боку оточення. З’явилася симпатія, навіть довіра. Непомітно молоді люди зблизилися, почали жити разом.
Минав час. Спосіб життя Миколи не викликав особливого захоплення в Наталі. Але вона звикла, навчилася терпіти його часті нетверезі стани — адже вона була рада й такій увазі. Усе змінилося з появою дітей. Маринка — слабка, перебірлива, не давала спочинку ні вдень ні вночі. Наталя дуже втомлювалася. Миколі ж стало зовсім важко терпіти дитячі плачі, побутові проблеми. Почав ще більше зловживати спиртним. Через рік народилася друга донька, Віка. Вона додала своїй матері сутінків в очах — зір почав катастрофічно падати. Доводилося навпомацки вести господарство, якось доглядати за дітьми. Допомагати було нікому. Але жодного дня Наталка не пожалкувала, що в неї є дівчатка. І малюки, ніби компенсуючи материну сліпоту, щойно зіп’явшись на ноги, надзвичайним чином почали відчувати й передбачати Наталчині бажання. Не пам’ятає Наталя, щоб діти сварилися, вередували безпричинно. Забравши своїм народженням частину материнських відчуттів, діти ніби компенсували своєю любов’ю те, що взяли.
Вирушаючи разом за покупками або в дитячий садок, дівчатка уважно та обережно вели маму, не даючи їй спіткнутися, допомагаючи оминути калюжу або нерівність. Спробуйте втримати дітей від пробіжки по квітучій клумбі, уберегти від пофарбованої лавки, заборонити промчати по калюжах. А Марина з Вікою начебто й не помічали цих привабливих сторін дитячого життя. Навпаки, маршрут руху вибирали з урахуванням максимальної безпеки для мами. Це теж була своєрідна гра.
Минуло вісім років. І Наталя знову дізналася, що стане матір’ю. Хоч як відговорювали її медики, лякали можливими ускладненнями, жінка навіть думки не припускала, щоб позбутися майбутньої дитини. Народився син, Сашуня. Лікарі мали-таки рацію — після пологів Наталка почала втрачати слух.
Зараз Наталі Іванівні всього 43. Вона майже втратила зір — розрізняє лише світло і тінь, практично не чує — уловлює лише деякі звуки і слово «мама». Слух компенсується до певної міри слуховим апаратом. Але бачили б ви, з якою ніжністю й турботою піклуються про неї діти! Під час візитів у різні інстанції й установи вперед іде Сашко. Йому вісім років. Він упевнено стукає в двері, привітно вітається, чітко викладає суть проблеми, потім заводить матір. Марина і Віка вже дорослі. Вони ведуть маму, спрямовують її пальці, якщо необхідний підпис, від її імені складають заяви. Якщо треба, не соромляться перепитати, записати, прийти зайвий раз на прийом. І все це — з любов’ю, без роздратування. Діти радять, як краще вчинити у тій чи іншій ситуації. Мати прислухається, погоджується.
Хотілося запитати в неї: як діти стають такими чуйними, такими дбайливими і турботливими? Але розумію — це випадок, коли горе виховує. Не роблячи черствою дитячу душу, а даючи поживу для виховання вищої благодаті — терпіння і любові. Наша героїня має втіху в цих почуттях. Багато забрано, але скільки дано натомість! Діти — це її справжнє багатство. Як часто, дивлячись на наших малят, ми замислюємося, якими вони виростуть, як ставитимуться до оточуючих, до нас самих?
Адже буває, що батьки душі не чують у дитині, а в результаті чадо, подорослішавши, стає черствим, товстошкірим, не виявляє жодної турботи про найрідніших людей. Порядок у домівці, смачний обід, батьківська турбота найчастіше сприймаються дітьми як належне. Як не виростити егоїста? Може, необхідно, щоб діти знали, що дорослі теж можуть бути слабкими і безпомічними? Може, не варто від них приховувати, як важко інколи буває нам у житті? Як важко нам даються ті чи інші блага. І не обов’язково чекати старості або випробувань хворобами. Треба виховувати співчуття з дитячих літ. Дитина з раннього дитинства повинна знати, що її допомога неоціненна, необхідна. Не варто розкидатися фразами: облиш, я сама. Ой, ну навіщо мені зараз чай! Не треба, потім! Приймайте допомогу! Користуйтеся і підштовхуйте дітей до нових проявів лицарства і турботи. Адже образа від неприймання допомоги переростає в байдужість. Доки ми здорові й маємо авторитет в очах своїх дітей, нам під силу сформувати риси, які допоможуть нам і нашим дітям бути справжньою сім’єю. Прийти одне одному на допомогу. І тоді ми чекатимемо старості без побоювань. А разом з нею прийдуть мудрість і вмиротворення. І ми будемо впевнені у своїх дітях так само, як Наталія Іванівна у своїх. Адже вона точно знає, що її не віддадуть до соціального притулку, не залишать голодувати, не здадуть у будинок престарілих. Хоча впевненість ця й оплачена дорогою ціною.