Повагом, не поспішаючи несе свої води Стрипа в древньому Бучачі. У центрі міста, майже біля самої ріки, беруть початок три вулиці, що носять імена національних геніїв українців, поляків і євреїв — Шевченка, Міцкевича й Агнона. У цьому — данина поваги тим етносам, котрі рясно населяли цей край ще на початку нинішнього століття. Тоді в цьому місті за часів Австро-Угорщини жили одна тисяча українців, дві тисячі поляків і шість тисяч євреїв. Кожна громада існувала практично відокремлено, ніби сама по собі, хоча життєві дороги усіх трьох пересікалися повсякчас, та й культури кожного стикалися, взаємозбагачувалися.
Бучацька земля подарувала людству всесвітньо відому співачку Соломію Крушельницьку, книговидавця Йосипа Кнебеля, письменників Шмуеля Агнона, Йосипа Назарука, реформатора сцени Мар’яна Крушельницького.
На цій благословенній землі 31 грудня 1908 року з’явився на світ і єврейський хлопчик, котрого батьки нарекли Симоном, або на єврейський лад — Шимоном. Пам’ятаєте, у Новому Завіті це ім’я носив один з Апостолів Ісуса? Хлопчик начебто нічим особливо не вирізнявся. Правда, око мав гостре і пам’ять світлу, завдяки чому через багато років він до дрібниць пригадає і людей, і дати, і події.
Цій людині довелося пережити багато чого.
Його батько загинув у Першу світову. Коли російські війська зайняли Бучач, мати Симона Візенталя з двома дітьми мешкала у Відні, 1917- го вони знову повернулися до Бучача. Потім він навчався на архітектурно- будівельному факультеті Львівської політехніки, незабаром одержав диплом архітектора та започаткував власне проектне бюро. Галицькому періоду свого життя він пізніше приділив значне місце в книзі спогадів «Право, а не помста». Нині ці мемуари видані більш як двадцятьма мовами світу.
У Львові його застала Друга світова війна. Його схопили 6 липня 1941 року і разом із сотнями євреїв кинули до в’язниці «Бригідки». Від розстрілу Візенталя врятував його довоєнний співробітник на прізвище Боднар, який служив у допоміжній поліції. Пізніше, проте, Візенталь разом із родиною потрапив у гетто, звідки його перевели з Яновського концтабору. Тут йому знову пощастило. Він працював у залізничних майстернях, зумів вийти на зв’язок із підпільниками. Вони допомогли втекти з табору його дружині, виготовивши їй фіктивні документи.
Після війни їм судилося зустрітися знову.
А поки що його табірна одіссея тривала. З допомогою друзів він утік із Яновського табору, пізніше, знову випадково, потрапив сюди. Німецькі війська відступали, тому в’язнів перевозили до таборів на Захід — спочатку в Хемніц, пізніше в Бухенвальд, у Маутхаузен. Тут високого і широкоплечого в’язня, котрий важив менше 50 кілограмів, кинули до камери смертників. В’язнів звільнили американські війська.
Пройшовши через усі кола пекла, Візенталь усе своє повоєнне життя присвячує пошукові та покаранню воєнних злочинців. У американського коменданта він домігся дозволу брати участь у допиті нацистських злочинців. Йому, як і іншим полоненим, запропонували скласти список катів, яких він знає. Але якщо в його товаришів по табору такий список налічував три-чотири прізвища, то у Візенталя він розтягнувся на кілька сторінок. Так він став співробітником відділу з розшуку воєнних катів. Візенталь вважав таке співробітництво виправданим, оскільки не бачив тоді іншого способу боротьби з нацизмом, іншого способу для розшуку фашистських злочинців.
1947 року він засновує своє власне документальне бюро в австрійському місті Лінці. Пізніше його установа переїжджає до Відня й відтепер називається Єврейським центром документації. Візенталь стає його беззмінним директором. Центр накопичує досьє на 160 тисяч воєнних злочинців, понад 1200 із них Візенталеві вдалося розшукати і передати до рук правосуддя. Хоча, за його підрахунками, у світі засуджено лише третину злочинців, лише 50 тисяч найбільших воєнних лиходіїв постали перед судом.
Предметом особливих зусиль Візенталя та співробітників його бюро став розшук фашистського ката Адольфа Ейхмана, винного в знищенні кількох мільйонів євреїв із країн Європи. Цей розшук тривав п’ятнадцять років, кілька разів Ейхман тікав від співробітників спецслужб. Його вистежили в Аргентині, і 11 травня 1960 р. ізраїльська розвідка викрала його і доставила літаком до Ізраїлю. А вже 23 травня на засіданні парламенту цієї країни глава уряду Давид бен Гуріон повідомив: «Нещодавно розвідувальна служба Ізраїлю викрала одного з найбільших нацистських злочинців Адольфа Ейхмана. Ця людина разом із гітлерівськими поводирями відповідальна за те, що назване «остаточним вирішенням єврейського питання», а це означало знищення мільйонів європейських євреїв. Адольф Ейхман перебуває у в’язниці і незабаром постане перед судом відповідно до закону про відповідальність нацистів і осіб, що є колабораціоністами нацистів». Ієрусалимський процес над Ейхманом переріс національні кордони і став подією світового значення. Про перипетії своїх розшуків Візенталь написав книгу «Я полював на Ейхмана».
Ейхмана страчували за вироком суду. Поки що це єдиний винесений і виконаний смертний вирок в Ізраїлі.
Візенталь, за яким у журналістських колах міцно закріпилося прізвисько Месник, у житті займався не тільки розшуком злочинців. Йому довелося захищати добре ім’я генерального секретаря ООН Курта Вальдхайма, виправдовувати від наклепів батька Арнольда Шварценеггера, обвинувачувати в співробітництві з нацистами високих посадових осіб Ватикану. Він першим надрукував секретні протоколи договору Ріббентропа—Молотова.
От чому до його думки прислухаються, з ним рахуються. Після стількох років поневірянь на нього пролився справжній дощ нагород, титулів, знаків відзнаки. Нині він почесний доктор п’яти провідних західних університетів, лицар ордена Почесного легіону Франції, ряду вищих нагород держав світу. Найкращою рекомендацією для його співробітників є те, що вони представляють «бюро доктора Візенталя»...
Цього року йому виповниться дев’яносто два. Осінь його життя, незважаючи на значний добробут, не можна назвати безхмарною. Тіні минулого продовжують відвідувати його постійно, ятрити його душу. У пам’яті знову і знову зринають події минулого. А серед них — і арешти, і нелюдський табірний побут, і спроба самогубства, аби все це зупинити.
«Перед сном, — говорить Візенталь, — я можу вимкнути тільки світло, але не свої думки. Прокинувшись від власного крику, я піднімаюся й відкриваю свою колекцію марок».
ІІ