Читаю «Дзеркало тижня» тривалий час і помітив, що на сторінках тижневика часто розгортаються гострі дискусії навколо окремих питань. В останніх числах «ДТ» (№№28 і 31 ц.р.) з’явилися статті Руслана Чортківського і Олега Супруненка, в яких автори розмірковують з приводу переведення української мови з кириличного письма на латиницю. Тема зачепила за живе, бо сам не раз дискутував із цього приводу. Тому хотів би поділитися своїми міркуваннями.
Те, що автори на підтвердження своїх позицій наводять аргументи, з якими важко не погодитися, свідчить — обидва… мають рацію. Просто вони торкнулися різних аспектів однієї, більш масштабної істини. Полягає вона в тому, що процес євроінтеграції, в контексті якої добродії розглядають переведення укрмови (як казав кулішівський герой з «Мини Мазайла») з кирилиці на латиницю — не є універсальним. Він — складова процесів вищого порядку. Щоб знову не опинитися на узбіччі, треба враховувати, наскільки зміна абетки відповідатиме вимогам часу. Думаю, ніхто не заперечуватиме, що перед мовою зараз, як і завжди, стоїть проблема банального виживання.
Колись дискусія, схожа на цю, точилася на шпальтах «ПіКа» (кривенківського періоду). Виявилося, що чимало людей уже пишуть виключно латиницею. Нею вони навіть писали свої відгуки. Хтось писав на польський манер, хтось — на словацький. Тобто існують групи людей, які свідомо користуються латиницею, прилаштованою до потреб української мови. Їх багато. Свій вибір вони роблять свідомо, за покликанням серця, смаку, уподобання, стилю життя, освіти тощо.
Згадаймо пророка «третьої хвилі» цивілізації Елвіна Тоффлера. Він вводить поняття «самозароджувані команди», яким віщує розквіт як основу організації суспільства в майбутньому. Вони нібито будуть в авангарді суспільних перетворень. Їх бурхливе розмноження іззовні виглядає як розквіт субкультур. А оскільки саме в субкультурах зараз поширюється латиниця, то виявляється, що справу маємо саме з цими «командами». Серед них є ті, хто пише латиною і «нашими буквами». Тиснучи на тих чи інших, ми стаємо на місце чоловіка, який справляє «малу нужду» проти вітру. Так само безглуздо, а потім — ще й неприємно.
Чи слід нам писати латиницею? Звичайно, якщо в цьому є потреба. Ми вже нею пишемо. Коли заповнюємо листа за кордон чи друкуємо на комп’ютерах, де немає кирилиці. Існує навіть узаконена Мін’юстом транслітерація для нормативно-правових актів. Тобто є навіть елементарна правова база для функціонування латиниці.
У статті пана Руслана є речі, з якими мені важко погодитися. Він пише, що латиниця вичавить «совок» із наших голів. Не кирилиця його туди «загнала», не латиницею його вичавлювати. І взагалі — річ тут не в абетці. «Розруха в головах», казав професор Преображенський. Як слушно зауважив у своїй статті про неформальні асоціації інший професор — Володимир Фісанов, — навіть носії нових ідей часто не можуть звільнитися від старих стереотипів. Що вже казати про людей, які не можуть подивитися на себе збоку. Одразу виникає запитання: чи маємо ми моральне право нав’язувати людям, котрі не розуміють суті справи, свої погляди чи уподобання. Особливо якщо це смаки невеликих груп людей (ще одна одвічна проблема).
Елвін Тоффлер увів також термін «війна стандартів». Непрямо її торкнувся й Чортківський, згадавши про «мерседеси» і «запорожці». У майбутньому Тоффлер віщує не торгові війни, не просто інформаційні, а саме війни стандартів. Вибираючи що-небудь (телевізор, компакт-диск чи книгу), людина прирікатиме себе на прилаштування до встановлених ними правил поведінки, стилю, стандартів. Обравши абетку, ми прилаштовуємося, зокрема, до того, чи зрозуміла вона іншим народам, чи розуміємо ми їхню. Якщо ж виявляється, що власна абетка не дуже поширена, то при контактах ми переходитимемо на інші абетки, якщо наш стандарт тут невідомий. Так, абетки є тими каналами, якими надходить певна інформація. Обравши кирилицю, ми по суті на століття визначили характер і тип інформації, яка потрапляла до нашої свідомості. Можливо, таким чином наші предки обрали і тип свідомості. Але це тема окремої статті.
Тому слід ставити проблему не як формальну зміну абетки і боротьбу з опозицією. Вона формулюється: чи може укрмова виграти битви війни стандартів, що насувається. На мою думку, якщо існуватиме якомога більше сфер її вжитку, укрмова матиме більше точок опори, а отже — виявиться більш стійкою. І в наших загальних (державних, національних, суспільних) інтересах сприяти цьому розмаїттю. Сприяти не суворою регламентацією (ну, скажімо, закон «Про вживання кирилиці»), а законодавчим закріпленням (наприклад «Про вживання абеток в українській мові»).
P.S. З чим абсолютно погоджуюся — це з тезою Чортківського про простоту і красу написання, яка прозвучала в статті. Краса — це взагалі головний критерій в українському суспільстві. Йому місце і в алфавіті чи правописі.
P.P.S. Також, за логікою Чортківського, яка випливає зі статті, абетки слід змінювати зі зміною домінуючих цивілізацій. А якщо прогнози справдяться і Китай таки «прокинеться»? То що? Перейдемо на ієрогліфіку? Думаю, хвилюватися не слід і з цього приводу. Образність, яка притаманна українській культурі, символи, які ми бачимо на писанках, вишитих рушниках, на трипільській кераміці та на стінах Кам’яної Могили, хоч як дико це звучить, — чудове для неї підгрунтя.