1982 року в Ташкенті був відкритий незвичайний пам’ятник: узбечка, оточена дітьми, літній узбек підводить до неї ще одну дитину... Узбечку звуть Бахрі, вона мати, яка виростила й виховала 14 дітей, але жодного з них не народила... Серед цих дітей були українець Юлдаш Шамахмудов із села Письменне на Дніпропетровщині.
1941 року, з початком війни, Україна стала вивозити до Узбекистану дитячі будинки та дітей, які втратили батьків. Через дитячий евакопункт на ташкентському вокзалі щодоби проходило від 200 до 400 дітей. Чимало дітей, яких виводили, а нерідко й виносили з теплушок у 41-му, не пам’ятали про себе нічого. Вони довго не могли забути оглушливих розривів бомб, виття літаків, палаючих вагонів, перших у їхньому житті смертей... Таких дітей, переляканих, розгублених, приводили до розподільників, і часто вони навіть прізвища свого не могли назвати. Їм давали нові прізвища, бувало що й імена, а лікар визначав вік.
Оскільки дитячих будинків катастрофічно бракувало, уряд Узбекистану звернувся до місцевих жителів із проханням розібрати дітей по сім’ях. Узбецькі сім’ї багатодітні, по 7—10 дітей, а тут пропонують взяти в дім ще якогось Тарасика чи Оксанку... І брали! Від першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану Усмана Юсупова до коваля Шоахмеда Шамахмудова. Всиновляли дітей і установи. Були сини колгоспів, трамвайних парків, перукарень, пекарень...
Близько двохсот тисяч дітей з України знайшли притулок в Узбекистані. Як склалися їхні долі?
...Селище Гіждуван Бухарської області. Тут живе Роза Умарова. Сорокарічною довідалася, що вона Віра Журбенко. На початку війни була евакуйована з Могилів-Подільського. Їхали більше місяця. У дорозі почався тиф. З трьохсот дітей до Гіждувана добралося 36.
Вдома у Віри Журбенко висять портрети її узбецької мами Адолад і батька Файзулло. Коли вони довідалися, що привезли дітей з України, вирішили взяти дівчинку... А потім, щоб у Віри був братик, Умарови взяли ще хлопчика...
Минули роки... І раптом — знайшлися в Україні Вірині батьки. Адолад всі очі виплакала — невже заберуть? І вирішили Умарови приховати це від Віри, адже вони давно вважали її своєю дитиною. А Віра, виявляється, довідалася, що знайшлися її рідні, але мовчала, щоб не ранити серця названих батьків.
Але зустріч, якої так боялися Умарови, все-таки відбулася — приїхала рідна Вірина мати Клавдія Ничипо-рівна. Зустрілися дві матері однієї дочки. Протягом місяця, що гостювала мама з України, в будинку Умарових було свято...
Далекою-далекою здається Україна з Гіждувана. Тут домівка Віри Степанівни Журбенко. Тут одинадцятеро дітей її — узбеки. І чоловік Мухаммед. І мати — Адолад...
...Худайберди означає «посланий Богом». Так назвали Олексія Щербаченка його названі батьки- узбеки, які скликали всіх сусідів на свято з нагоди появи в їхній сім’ї сина.
Південне сонце зробило білоголового Олексія Щербаченка смаглявим, як і його десятеро дітей від дружини Ойші.
Олексій згадує, як на початку війни разом з іншими дітьми йшов пішки до Ізюма. Потім із Харкова везли ешелонами до станції Кизил-Тепа. Поїзди йшли вночі, без вогнів. На коротких зупинках хлопці бігали по окріп. Намагалися випросити жменю борошна, щоб потім на відпрацьованій паровозній воді спекти коржі, прикладаючи їх до вагонної печі. І ховали дорогою мертвих, інколи не встигаючи написати на дощечках імена...
Відтоді, як 41-го його привезли з України, Олексій Щербаченко не залишав далекого кишлаку. Однак усе доросле життя він мріяв побувати в рідних місцях, знайти хоч кого-небудь, вклонитися могилі матері... У збереженій метриці було записано: місце народження — «село Зелена Долина, Харківська область».
І ось, нарешті, через півсотні років, Олексій приїхав на землю батьків... На місці Зеленої Долини було... виоране поле... Ні будинку, ні школи, ні річки...
І в сусідньому селі Комарівці нічого й нікого не впізнав Худайберди-Олексій. Він стояв серед своїх земляків і шукав хоч одну рідну душу. І не знайшов. І його не впізнали земляки, не пригадали...
І все-таки його знайшла сестра Ніна. Зустріч відбулася на Кіровоградщині. Сумна була ця зустріч: дві рідних по крові людини не могли зрозуміти одна одну без перекладача...
На могилі матері Олексій здійснив намаз — поминальну молитву за законами своєї віри. Адже він виховувався в сім’ї мулли.
...Коли хлопчика Федю привезли в Ташкент, він не пам’ятав про себе нічого. Його та ще одного хлопчика з України — Сергія усиновила сім’я коваля Шоахмеда Шамахмудова, сім’я, яка виростила й виховала 14 сиріт. Діти не знали узбецької, а батьки — російської. Імена в хлопців були подвійні, Сергій по-узбецьки Ергаш, Федір — Юлдаш. Коли Юлдаш Шамахмудов виріс, він став шукати своїх в Україні. Складні це були пошуки — адже прізвище і національність Феді в дитбудинківських списках змінювалися тричі. Зрештою з’ясувалося, що прізвище Федора — Кульчановський.
А в далекому від Ташкента селі Письменному на Дніпропетровщині всі ці роки Федора чекала найближча людина — бабуся Дар’я, яка в дитинстві була йому за матір. 1986 року бабуся все-таки обняла свого Федю, гірського інженера з Ташкента. Зустріч була єдиною. Через півроку бабуся Дар’я померла. Її дочка Віра Іванівна пов’язала на могилі матері узбецьку хустку — подарунок Федора, привезений ним із Ташкента. Сто чотири роки прожила Дар’я Олексіївна. Майже півстоліття вона шукала Федора. І, віриться, жила б вона стільки, скільки потрібно, щоб знайти онука...
Майже шість десятиліть минуло відтоді, коли перший ешелон з українськими дітьми приїхав до Ташкента. Більшість їх не повернулася під рідний дах. Вони виросли й стали бавовнярами, чабанами, поливальниками... Узбекистан став для них домом, сім’єю, матір’ю. Уклад їхнього життя нічим не відрізняється від заведеного в узбецьких сім’ях. І сім’ї, як в узбеків, — великі. По десятеро дітей, по двадцятеро внуків. Рідна мова — узбецька. З українських слів у пам’яті збереглося кілька, напевно, найдорожчих: «хата», «криниця», «рушник»...
Не повернувся на Дніпропетровщину Юлдаш Шамахмудов, не повернувся на Харківщину Худайберди Гадоєв — Олексій Щербаченко, не повернулася на Вінниччину Роза Умарова — Віра Журбенко...
Залишилися там, де минуло майже все життя, де покохали, де виростили дітей... І все ж, усе ж... Чому інколи боляче на душі, чому плачуть, почувши українські пісні, і не можуть змиритися з думкою, що близьких в Україні немає... Пишуть у газети, на радіо: «Розумію, що надії мало, але все-таки вона жевріє». «Поки живу — сподіваюся». «Мої дитячі спогади — остання іскра надії». Остання іскра... Як можна загасити її? Ще важче матері примиритися з думкою, що вона ніколи не знайде своєї дитини... І припадає сива мати до радіо... І продовжує таємно сподіватися...
Людина не може думати, що корені її роду втрачені безслідно...