Що ближчі вибори до Верховної Ради України, то частіше згадують про студентів. То пільги їм пообіцяють, то на розважальні заходи запросять, то молодіжну організацію підтримають, то заговорять про студентське самоврядування… А то — влаштують показову конференцію чи круглий стіл, та й радяться зі студентами, як поліпшити їхнє життя…
Чи цікавлять насправді політиків наші поради, наша точка зору? А чи робиться це все, аби задобрити молодь, показати, що добрі дяді з партії про неї піклуються, а якщо пройдуть до парламенту, то піклуватимуться ще більше?..
Щоб зрозуміти це, спробуймо з’ясувати, який статус, відповідно до закону, має український студент.
Донедавна він вважався працівником. Репрезентуючи державу-замовника, вуз нібито надавав йому робоче місце, стипендію, а результатом праці-навчання мав стати спеціаліст у певній галузі знань. Права та інтереси студента захищали професійні спілки.
Згодом у законопроекті «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо самоврядування студентів і аспірантів та їхньої участі у справах вищих навчальних закладів» з’явилася теза, що студент — це споживач послуг у сфері освітньої діяльності. Таким чином, на перший план було висунуто не державні інтереси, а потреби молодої людини, її здібності й уподобання.
Під впливом Болонського процесу виникла ще одна концепція. На конференції «На шляху до європейського простору вищої освіти» (Прага, 2001 рік) міністри вищої освіти заявили: «…залучення студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів у створенні європейського простору вищої освіти потрібне і бажане», «…студенти повинні брати участь і впливати на організацію і зміст освіти в університетах та інших навчальних закладах».
Із тим, що студент — не працівник, не погодитися важко. Такої професії, як «студент», у Класифікаторі професій і посад немає. Відносини студента й навчального закладу не регулюються Кодексом законів про працю, оскільки адміністрація ВНЗ — не роботодавець, а студент — не працівник, із яким укладається трудовий договір, забезпечується заробітна плата та трудові права. Звісно, за великого бажання можна все «підтягнути» до бажаного результату. Та чи варто триматися за цю концепцію? Особливо актуальною вона була за радянських часів, коли держава тоталітарно визначала, які фахівці потрібні для реалізації мегаекономічних планів, ринку праці як такого не існувало, а людина взагалі вважалася безправним коліщатком системи, для якого державні інтереси мали бути понад усе. У наш час ще багатьом імпонує таке бачення статусу студента. Проте для суспільства, що прагне побудувати демократію, воно явно застаріло.
Концепція студента як споживача є перехідною від повного заперечення його права впливати на якість освіти, висловлювати свою думку щодо організації і змісту освіти до формування механізмів здійснення цього права. Здобуваючи вищу освіту, молода людина прагне до самовдосконалення, реалізації свого покликання, мріє стати фахівцем, затребуваним як на національному, так і на міжнародному ринку праці. Тож у рідних alma mater студентам мають забезпечити належні умови навчання та комфортного перебування. У такому сенсі студент є споживачем освітніх послуг. І перше право таких споживачів — отримання якісних послуг. Це стосується і контрактників, що самі платять за навчання, і бюджетників, котрі навчаються державним коштом. Для студентів усіх форм навчання мають існувати єдині критерії якості освіти. Їх повинні визначати як держава, ВНЗ, ринок праці, так і самі студенти.
Не встигла означена концепція завоювати прихильників в Україні, як у зв’язку з долученням до Болонського процесу вже потребує перегляду. У документах Європейської асоціації студентських спілок (об’єднання загальнонаціональних студентських органів) наголошується, що «студент — це не споживач, а партнер», конструктивний, рівноправний на рівні вищих навчальних закладів та держави. Студент конструктивно взаємодіє з адміністрацією свого ВНЗ, державними органами управління освітою через власні органи самоврядування. Він повинен бути обізнаний з усіма рішеннями керівництва, що зачіпають його права та інтереси, мати можливість впливати на них, вносити пропозиції. А управлінці не мають права ігнорувати думку студентства.
Що ж бачимо нині? Студента запрошують до обговорення важливих законопроектів щодо освіти та самоврядування, і часом-таки слухають. Проте до реального партнерства ще дуже далеко. Органи студентського самоврядування розвинені досить слабо, зокрема й через нерозуміння суспільством значення цієї інституції. Чиновники згадують про них лише тоді, коли прагнуть похизуватися прогресом у виконанні Болонських вимог. Проте дорадчого статусу позбавляти ці органи не поспішають. Та й матеріально підтримати студентські громадські організації ні держава, ні ВНЗ особливо не прагнуть. Не дивно, що молоді активісти стають справжніми заручниками політичних сил з великою кишенею.
Отже, висновок напрошується досить сумний. Незважаючи на промовисті декларації, український політикум у більшості своїй не зацікавлений у співпраці зі студентством як незалежним і рівноправним партнером. Молодь сприймається лише як пасивний електорат, об’єкт полювання на політичних ловах.