Кінорежисер Сергій Буковський і сценарист Сергій Тримбач звернулися з проханням коротко викласти концепцію Голодомору, яку обґрунтовую у своїх останніх книгах. Вони хочуть зрозуміти контекст цієї трагедії, її передумови та логіку. Оглядачі впливових американських газет із резиденцією в Москві телефоном або особисто звертаються із цим же запитанням. Їм ідеться про те, щоб виробити власний погляд на проблему, яка стала гостродискусійною.
Інформації про Голодомор постійно більшає, але картини це не прояснює. Українські історики мають рацію, коли твердять, що Сталін нищив українців. Проте Голодомор і Холокост - не одне й те саме, адже безліч фактів засвідчують відсутність геноциду за етнічною ознакою. Російські історики іноді погоджуються з фактом геноциду за соціальною ознакою, але тут-таки вказують, що цей злочин не передбачений Конвенцією ООН про геноцид. Є підстави вважати, що радянські дипломати сталінських часів теж визнавали наявність геноциду селян, оскільки геноцид за соціальною ознакою вилучили з Конвенції ООН завдяки їхнім зусиллям.
Варто подивитися на сукупність фактів з погляду побудови комунізму в багатонаціональній країні. Це дасть змогу зрозуміти логіку подій в українському селі на початку 30-х років.
Ідея держави-комуни
К.Маркс уявляв собі комунізм як продукт природничо-історичного процесу: визріє і впаде людям на голови як стиглий плід. В.Ленін чекати не бажав і заходився комунізм будувати. На його думку, для цього досить було здійснити експропріацію приватної власності. Саме ця акція була формальною ознакою комунізму. У «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 рік) К.Маркс і Ф.Енгельс висловилися чітко: «комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням - знищення приватної власності».
Чи існувала суперечність між теорією «стиглого плода» і знищенням приватної власності? Існувала, але була суперечністю різних етапів Марксового життя. Революції 1848-1849 рр. створили в Європі нову реальність. Маркс не відмовився від поняття «революція», але вже розумів під ним не стільки громадянську війну (хоча не виключав і такого), скільки низку глибоких реформ. Переважна більшість марк-
систів відмовилася від революційного марксизму доби «Маніфесту». Вони стали соціал-демократами і прагнули домогтися своїх цілей демократичними, а не революційними засобами. З такої позиції проросла соціальна держава, яку ми тепер бачимо у країнах Заходу.
У самодержавній Росії годі було сподіватися на конституційну перспективу. Тому більшість російських марксистів узяла на озброєння гасла «Маніфесту». Соціальну революцію, якою була вагітна країна, В.Ленін мав намір перетворити на революцію комуністичну. З’явившись у Петрограді у квітні 1917 року, він висунув ідею держави-комуни.
Диктатура
Багато хто переконаний, що радянський лад народився в революції 1917 року. А тим часом тоді з’явилася тільки ідея держави-комуни. Побудова комуністичного ладу, який із маскувальною метою назвали радянським, розпочалася з весни 1918 року і тривала до сталінських репресій 1937-1938 рр.
Щоб позбавити власності мільйони людей, треба було створити політичний режим диктатури. Основним методом комуністичного будівництва став державний терор, а головним інструментом терору - створена в грудні 1917 року Всеросійська надзвичайна комісія (ВЧК).
Політичний режим дістав маскувальну назву - радянська влада. Його розбудовували як триєдиний апарат провідників диктатури. Гілки влади формувалися із цілковитим підпорядкуванням нижчих за ієрархією ланок вищим. Партапарат створив мільйонну партію - «передавальний пас» від мас до своїх комітетів. Радянський апарат складався з десятків тисяч дрібних функціонерів, яким допомагали сотні тисяч активістів. Чекістський апарат сформував цілі загони позаштатних сексотів (секретних співробітників). Така розгалужена структура давала носіям диктатури можливість перетворювати на реальність найфантастичніші форми соціального устрою. Носіями диктатури були, за статутом, члени центрального комітету РКП(б)-ВКП(б), а фактично - члени політбюро ЦК. Вождь, який підпорядкував собі політбюро ЦК, ставав єдиним носієм влади, що була практично безмежною внаслідок охоплення «передавальними пасами» всього населення та наявності технічних можливостей впливати на кожну людину. Маємо це усвідомити, щоб зняти постійно мусоване питання про призвідників Голодомору: народ, партію, компартійно-радянський апарат або окремо взяту людину.
Ленінський штурм
Ленін і його команда поставили за мету експропріювати всю приватну власність - від великого капіталу до примітивних знарядь дрібних виробників. Усі громадяни повинні були потрапити в економічну залежність від держави-комуни. А дер-
жава претендувала на те, щоб годувати людей, навчати й розважати, контролювати громадську думку та індивідуальну свідомість. Головним завданням цієї держави було акумулювати зусилля всього населення величезної країни для створення сучасної індустрії, здатної озброїти багатомільйонну армію.
Штурм починався з націоналізації «командних висот» - промисловості, транспорту, банків. Замість відносин найму впроваджувався принцип мобілізації робочої сили. Тих, хто ухилявся від праці, оголошували «дезертирами трудового фронту». Для них було створено мережу концтаборів і центральне управління ними - ЦУЛАГ (не плутати зі сталінським ГУЛАГом).
Беручи на себе управління «командними висотами» і всією міською інфраструктурою, держава зобов’язувалася забезпечити продовольством зайнятий у ній персонал. У листопаді 1918 року з’явився перший з довгої низки декретів, спрямованих на викорінення з життя товарно-грошових відносин - «Про організацію постачання населення всіма продуктами і предметами особистого вжитку та домашнього господарства». Найскладнішим виявився обов’язок годувати міське населення та армію. Згідно з програмою РКП(б) 1919 року цим повинні були опікуватися радянські господарства і комуни.
Однак селянство без ентузіазму поставилося до них, і держава почала впроваджувати продовольчу розкладку. У відповідь на реквізиції селяни піднялися проти влади зі зброєю в руках. На боротьбу з «куркульським бандитизмом» ленінський уряд кинув чекістів і армію. Армія, проте, була переважно селянською і виявилася ненадійною опорою режиму. Кремль мусив припинити штурм.
У березні 1921 року реквізиційний принцип у відносинах міста і села було замінено на податковий. Держава відмовилася від ліквідації грошового обігу, погодилася з вільним продажем сільськогосподарської продукції і приватним підприємництвом, перевела на госпрозрахунок «командні висоти» й дозволила вільний вибір робітниками місця праці. Не бажаючи заплямувати доктрину, Ленін заднім числом назвав перетворення 1918-1920 рр. «воєнним комунізмом», тобто системою надзвичайних соціально-економічних заходів, обумовлених війною.
Перехід до непу висвітив сюжет, що має стосунок до майбутнього Голодомору. Незважаючи на наявність в Україні мільйонної армії, Кремль не міг подолати антирадянський селянський рух. Але йому на допомогу прийшла катастрофічна посуха 1921 року. Коли виявилося, що в голодуючих регіонах повстанська боротьба стихає, влада повною мірою використала цю обставину. Американську адміністрацію допомоги (АРА) не допускали в Україну аж до січня 1922 року (в Поволжі вона працювала із серпня 1921 року). Попри скасування продрозкладки, влада продовжувала терористичними засобами заготовляти хліб у голодуючих південних губерніях. В Україні вперше було застосовано терор голодом.
Сталінський штурм
З 1929 року Й.Сталін розпочав новий штурм із наміром зробити те, чого не зміг Ленін: загнати селян у комуни. Результатом став соціальний вибух небаченої сили. Сталіну довелося відступити, обмежившись у перетвореннях на селі артілями.
Комуна була органічною частиною командної економіки; артіль - «дволиким Янусом». Одним своїм «обличчям» вона поверталася до економіки, що розвивалася згідно з директивами, а другим дивилася на присадибне господарство колгоспника, яке функціонувало завдяки природній зацікавленості виробника. Присадибне господарство відігравало важливу роль у відносинах між містом і селом. Працівники державного сектора діставали можливість частину заробітної плати «отоварювати» продукцією з присадибної ділянки. Натомість колгоспник отримував потрібні йому гроші. Праця в громадському господарстві компенсувалася натурою (якщо компенсувалася).
Здавалося б, історія колективізації добре відома. Проте з документів, уперше опублікованих у Москві В.Даниловим у п’ятитомнику «Трагедия советской деревни», можна зробити неочікуваний висновок - у 1930-1932 рр. держава не розрізняла колгоспів і радгоспів: усе, що вироблялося в громадському господарстві, відчужувалося. Робітникам радгоспів платили за працю, а колгоспники змушені були задовольнятися продукцією з присадибної ділянки.
У ці роки, як відомо, з’явилося поняття «трудодень». У квітні 1930 року було ухвалено закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи повинні були здавати державі від третини до чверті валового збору зернових. Основна частина врожаю підлягала розподілу за трудоднями.
Підлягала розподілу, але не розподілялася! Світова криза 1929-1933 рр. спричинила падіння цін на устаткування, і радянські торговельні організації скуповували все підряд на пільгових умовах. Проте ціни на аграрну продукцію знизилися ще більше. Довгострокових позик Радянському Союзу ніхто не давав, оскільки він не визнавав царських боргів. Аби оплатити векселі, доводилося продавати більше хліба. Хлібозаготівлі стали безрозмірними.
Колгоспники почали саботувати працю. Втрати зерна в полі різко зросли, хліб приховували від державного обліку. Усе це спричинило катастрофічне зниження заготівель. Кремль зреагував постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Претензії колгоспників на вирощену ними сільськогосподарську продукцію кваліфікувалися тепер державою як розкрадання майна колгоспів і каралися розстрілом або позбавленням волі на строк не менше десяти років.
Для визначення політики 1930-1932 рр. Сталін згодом ужив вираз «підхльостування». У промисловості воно реалізовувалося шляхом встановлення надвисоких темпів із покаранням тих, хто опинявся позаду. На селі викачували все зерно з поверненням згодом його частини, щоб забезпечити вирощування нового врожаю і зупинити смертність від голоду. Наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 року стала смерть від голоду до 150 тис. українських селян у першій половині 1932 року.
Тим часом економічна криза наростала. У другій половині 1932 року в Кремлі вирішили скоротити військовий бюджет, а заощаджені кошти спрямувати на капітальне будівництво. В основні зернові регіони (УСРР, Північний Кавказ, Поволжя) Сталін відрядив над-
звичайні хлібозаготівельні комісії, діяльність яких спричинила голод. Голод почався і в незернових регіонах, де через дефіцит хліба централізоване постачання скоротилося.
Голод був свідченням того, що економічний курс Кремля вів у безвихідь. І Сталін вирішив обмежитися вже досягнутим у побудові держави-комуни. 19 січня 1933 року Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про обов’язкове постачання зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами».
Чи могли стосунки між «команд-
ними висотами» і селом радикально змінитися після цієї постанови? Могли, і є приклад: перехід від прод-
розкладки до продподатку в березні 1921 року. Постановою від 19 січня 1933 року визначалося, що до дер-
жави має надходити тільки частина колгоспної продукції у вигляді податку. Податковий характер поставок означав, що вирощений хліб належить колгоспникам. Радянська влада визнала право власності колгоспів і колгоспників на урожай у громадському господарстві і на присадибній ділянці.
Держава-комуна в тому вигляді, як вона склалася в голові Леніна, була одним із різновидів комуністичної утопії. Але не був утопією політичний режим, який її будував. Із допомогою терору і пропаганди Леніну вдалося створити «командні висоти» комуністичної економіки. З огляду на загрозу війни із селянством він припинив подальший штурм, проте Сталін, щоб включити село в систему
командної економіки, наважився застосувати найжахливіші методи терору. Завдання було виконане тільки наполовину, створені колгоспи залишилися «дволиким Янусом».
До кінця життя Сталін сподівався, що владі вдасться подолати такий «пережиток капіталізму», як товарно-грошові відносини. В останній праці «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952 рік) він прогнозував вилучення колгоспної продукції з товарного обігу і включення її в систему державного продуктообміну. Тим часом насправді радянський лад, після кількох десятиліть стагнації, розвалився, оскільки втратив здатність годувати населення.
Голодомор
Від появи книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи» (1986 р.) в літературі точиться полеміка: голодом винищували українців чи селян? Відповідь, хоч якою вона була б, не пояснює, чому влада винищувала селян//українців якраз у 1932-1933 рр.
Роберт Девіс і Стівен Віткрофт у книзі «Роки голоду. Радянське сільське господарство в 1931-1933 рр.», виданій у 2004 році, внесли, здавалося б, ясність у цю полеміку. Вони з’ясували, що в першій половині 1933 року Україна і Кубань отримали левову пайку продовольчої допомоги Кремля для голодуючих регіонів. Звідси випливав підтриманий і Конквестом (який читав книгу в рукописі) висновок: геноциду узагалі не було. Як можна поєднати нищення людей із їх рятуванням? Проте залишаються мільйони жертв голоду, і цей об’єктивний факт потребує пояснень.
Якщо включити Голодомор у контекст комуністичного будівництва, проблема геноциду переходить в нову площину. Конфіскацію нехлібного продовольства було здійснено в Україні у листопаді-грудні 1932 року (в селах, занесених на «чорну дошку») та січні 1933-го (майже в усіх селах) для поглиблення голоду, тобто з наміром тероризувати населення. Це робилося для того, щоб цілковито узалежнити селян від влади. Вже з лютого 1933 року влада почала годувати голодних «з рук» - через колгоспи і радгоспи. Годували тільки фізично спроможних працювати. Мільйони тих, хто внаслідок виснаження працювати не міг, загинули. Терор голодом, жертвами якого стали всі жителі українського села, не дає підстав ототожнювати сталінську каральну акцію з етнічною чисткою, якою був Холокост. Ця акція відповідає параметрам державного терору, що ним постійно супроводжувалося комуністичне будівництво в дрібноселянській країні.
Державний терор в СРСР завжди був показовим покаранням частини громадян з метою вплинути на всіх. Розкуркулювання допомагало загнати селян у колгоспи, а терор голодом був використаний, аби змусити колгоспників працювати.
Якби терор голодом поширювався, подібно розкуркулюванню, на всі регіони, можна було б говорити про геноцид селянства у формі соціоциду. Однак він поширився тільки на регіони, де переважало українське населення. Принципово важливим є те, що він поєднувався в Україні з іншими видами репресій. Жертвою репресій стала півмільйонна Компартія України, чисельність якої за кілька років скоротилася наполовину, а її керівний склад у 1937 році був знищений повністю. У 1933 році почалося полювання на українську інтелігенцію, яка брала участь у національно-визвольній боротьбі 1917-1920 рр. Нарешті, з 1933 року припинилася українізація регіонів із переважно українським населенням за межами УСРР. Діяльність адміністративних установ, шкіл і засобів масової інформації знову було переведено на російську мову.
Факти свідчать, що в січні 1933 року Сталін прийняв два протилежні за змістом рішення: по-перше, визнав автономію колгоспів у системі директивної економіки; по-друге, конфіскував продовольство тривалого зберігання, яким мали харчуватися до нового урожаю українські селяни. Відповідно виникають два взаємопов’язані запитання. По-перше, чому він не обмежився одним із цих рішень? По-друге, чому епіцентром репресій стала Україна?
Тепер у нас є можливість реально оцінити ситуацію, в якій опинився Радянський Союз на зламі 1932-1933 рр. Рішення, які в сукупності означали припинення політики «підхльостування», ухвалювалися від серпня 1932 до січня 1933 рр., але вони не могли дати негайний результат. Зокрема вони не запобігли голоду 1933 року в основних регіонах країни. Знаємо також, що всі терористичні акції Сталіна протягом чверті століття були превентивними. Генсек не чекав, доки події розгортатимуться в небажаному напрямі. Він або завчасно відступав (приміром, тимчасово припинив колективізацію в березні 1930 року і назавжди відмовився від комун), або ліквідовував небезпеку засобами терору. В даному випадку слід узяти до уваги кілька обставин.
Насамперед, треба придивитися до національного різновиду створеної Леніним владної конструкції. У виконкомах рад, у тому числі рад національних республік, зосереджувалася реальна управлінська влада. Саме вона перетворювала намертво пов’язану з радами систему партійних комітетів на державну структуру. Централізований характер диктатури державної партії дав Леніну можливість конституційно побудувати Радянський Союз як союз республік-держав із великими правами, зокрема правом виходу з федерації. Ці права залишалися декларативними, доки Кремль через партапарат контролював ситуацію в багатонаціональній країні. Однак у разі кризи влади в самому Кремлі контроль за ситуацією в республіках переходив до регіональних структур партії. За цих умов ставала реальною загроза розпаду СРСР (так воно й сталося у 1991 році). Найбільша загроза асоціювалася з Україною - союзною республікою з міцними традиціями національної державності, яка мала колосальний людський та матеріальний потенціал і була розташована на кордоні з Європою.
На додачу, в Кремлі з тривогою спостерігали за успіхами українізації в УСРР і суміжній із нею Кубані. Коренізація, тобто укорінення радянської влади в неросійському середовищі, яка почала розгортатися в національних республіках після утворення СРСР, швидко вийшла в Україні за межі бюро-
кратичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Українізована Кубань, рано чи пізно, стала б частиною України.
Нарешті, українське село чинило особливо великий опір примусовій колективізації і сталінській політиці «підхльостування». Економічна криза 1932-1933 рр., зовнішнім проявом якої став голод у багатьох регіонах СРСР, загрожувала Кремлю соціальним вибухом. За повідомленнями чекістів, найбільш напружена ситуація складалася в українських регіонах.
Наприкінці 1932 року становище Сталіна в партії і в ЦК ВКП(б) похитнулося. Відповідаючи на звинувачення в неефективності своєї політики на селі, він на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) 27 листопада пов’язав провал хлібозаготівель із саботажем «окремих колгоспників і колгоспів». На саботаж генсек пообіцяв відповісти «нищівним ударом». Невдовзі обидва українські регіони було відрізано від усіх інших і поставлено в умови, несумісні з фізичним виживанням.
Сталінський «нищівний удар» спрямовувався проти громадян Української держави, яка навіть у гамівній сорочці радянської республіки самим своїм існуванням створювала загрозу для кремлівських вождів. Цей злочин відповідає Конвенції ООН про геноцид за національною ознакою.