Ярослав Скрипник, українець, який майже все життя прожив у Канаді, канадець, що на старість придбав квартирку в Києві на Подолі, останні кілька років живе на два доми.
Мати Скрипника — галичанка, а батько родом із Полтави, з козацького роду Скрипників. Бабуся по батьківській лінії — Маріанна — рідна сестра Симона Петлюри. В 1991 р. батько Я.Скрипника Мстислав (в миру — Степан) став першим Патріархом Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в Україні. Доти Мстислав був митрополитом американської Української православної церкви та митрополитом Української автокефальної православної церкви у світі.
Син відомого батька і нащадок славних предків, Ярослав Степанович не дуже любить, коли йому це ставлять за заслуги. Тому, що має власні. В новітню історію незалежної України він уже увійшов тим, що дав стартовий імпульс відродженню руху кредитних спілок в Україні. Але сьогоднішня розмова не тільки про кредитні спілки, а скоріш про життя. Як у світі, де правлять гроші, зберегти традиції предків, виховати дітей, бути потрібним і цікавим іншим?..
— Пане Ярославе, що вас спонукало стати ініціатором відродження кредитних спілок в Україні?
— Канадський уряд давав фонди, а Канадська кооперативна асоціація поширювала ідею кредитних спілок і кооперативів у країнах Азії, Африки, Південної Америки — там, де кредитні спілки були не надто розвинені, а економіка бідна. Я мав приятеля в комісії, що займалася цим. «Ви допомагаєте країнам третього світу, але, окрім морального задоволення, чи можете похвалитися великими успіхами? — запитав я його. — Є держава Україна з населенням 52 мільйони (на той час. — І.К.), висококультурна, індустріальна, з інтелектуальним населенням. Колись там були розвинені кредитні спілки. Чому не звернути увагу на цю країну, яка щойно проголосила незалежність? Тут ви матимете успіх». Приятель зі мною погодився.
У листопаді 1991-го я вже був у Києві, де мав підготувати приїзд канадської та американської делегацій. В одній з комісій Верховної Ради я вперше зустрівся з Петром Козинцем, майбутнім президентом Національної асоціації кредитних спілок України. Відтоді нас із Петром Миколайовичем зв’язує добре знайомство і навіть приязнь. Тоді ж я заприязнився з головою комісії з питань економічної реформи Володимиром Пилипчуком.
Отже, чомусь вважають, що я був тим, хто повернув ідею кредитного руху в Україну. Проте я лише зробив перший практичний крок. А українські кооператори з Америки, Канади, Австралії й ентузіасти в Україні провели її в життя.
— Ви займалися кредитними спілками на громадських засадах. Але ж це вимагає багато часу...
— За кілька років до виходу на пенсію мене обрали президентом Української кредитної спілки в Едмонтоні. Пізніше вона об’єдналася з вісьмома іншими (неукраїнськими) місцевими спілками і з’явилася Capital City Savings, четверта за величиною кредитна спілка в Канаді — 100 тис. членів. Мене відразу запросили до дирекції. Адже я завжди був зв’язаний з громадським життям, це вже родинна звичка. За сучасного життя замикатися лише на своїй роботі за спеціальністю означає зупинитися у розвитку. У Канаді фірми чи компанії часто вимагають від працівників на менеджерських позиціях брати участь у громадському житті. Я свого часу належав до Lions club («Клуб левів»): ми допомагали сліпим, підтримували молодіжний оркестр... Працювали на «громадських засадах» (безкоштовно) і це давало нам задоволення.
— Як ви потрапили до Канади?
— Коли закінчилася війна, ми з батьком потрапили до табору «переміщених осіб», звідки переїхали до Франції. Невдовзі батько поїхав до Канади, потім, у 1948 році, «виписав» мене.
Перші кілька місяців було важко — після паризького життя опинитися в провінційному Вінніпезі. Але я з повагою ставлюся до вінніпезької української громади, яка зустріла нас, новоприбулих, добротою і повагою. Залишившись у Європі, я міг би спрямувати свою кар’єру в інше русло: скажімо, генерал Удовиченко, старий УНРівець, пропонував вступити до військової школи.
Ми приїхали не в Канаду, ми приїхали в українську Канаду. Тут багато зробили, щоб нові емігранти могли почуватися як удома. Разом із товаришем я записався до канадської армії і дев’ять місяців прослужив у резервному шотландському полку. Ті дев’ять місяців мене зробили канадцем, навчили і розмовляти, і лаятися по-канадськи (англійською і французькою). Наприкінці 1948 року я поїхав із Вінніпега до Торонто, де почав й своє трудове життя.
— Професію хіміка ви здобули в Канаді?
— У шкільні роки, ще в Рівному, я любив політику, громадське життя, гуманітарні науки, але пішов до фізико-математичного ліцею. Скажу по секрету: тільки через те, що там не вивчали латини.
У Канаді мене прийняли до хімічного інституту. Це була щаслива доля, бо хімія поставила мене на ноги, дозволила стати незалежним. Першу роботу запропонував товариш — хіміком-аналітиком у лабораторії при металургійному виробництві. Я швидко почав професійно рости. І невдовзі вже роботу не шукав — вона знаходила мене. Так із металургії я потрапив у цементну індустрію. Числився головним хіміком, але, по суті, відповідав за якість і собівартість продукції чотирьох заводів нашої компанії.
— Ваші вироби мали попит?
— Тоді в Канаді був величезний підйом. Після війни канадська армія повернулася додому. В ній, до речі, служило понад 60 тисяч українців, переважно селян із провінцій Манітоба, Саскачеван, Альберта. Демобілізованим держава надавала або можливість йти до університету, або кошти на придбання землі для фермерства. Наші українці переважно вибирали університет. Почався великий бум. Будинки, дороги, інфраструктура міст...
— Важко було звести свій власний дім?
— Коли я ще працював у металургії, наша компанія збудувала фабрику в Альберті. Щоб зацікавити співробітників до переїзду на нове місце, окрім підвищеної зарплати і дешевого проживання в тій місцевості, адміністрація спорудила будинки, за які можна було дати дуже малий перший внесок. Це була моя перша хата, і я вже ніколи не жив у найманій. Потім кілька разів переїжджав, щоразу до кращої.
— Який вигляд має ваша нинішня хата?
— Вона приємна, затишна. 1800 квадратних футів (приблизно 200 кв. м.), два поверхи, на наші стандарти — середнього класу. Мої менший син і дочка мають хати більші, як я. Але коли я її хотів продати, діти стали заперечувати — борони Боже, це наш дім!
Це українське за духом житло: десятки картин українських митців, у кожній кімнаті є полиці з українськими книжками, здебільшого про мистецтво. Моя дружина Софія цікавиться ним, вона оформила 86 виставок українських професіональних митців. До незалежності це були художники з діаспори, а після — з України. Є килими — витвори мистецтва, яким по 80—100 років. Тут звучить українська мова, українська музика.
У нашому домі бували В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Микола Жулинський, подружжя Драчів, Дмитро Павличко, Сергій Головатий... До речі, кумедний випадок. Пані Марія Драч разом із паном Іваном сфотографувалися з нашою собачкою Музою. А пан Іван, повернувшись додому, опублікував звіт про поїздку в Канаду і ту фотографію. Побачивши себе у «Вістях з України», Муза, мабуть, пишалася тим, що стала першою собакою діаспори, яка потрапила до газет в Україні.
— Ви маєте відомих і навіть героїчних предків. Спогади про них передаються в сімейних переказах?
— Мати мого батька, Маріанна, — рідна сестра Симона Петлюри. В еміграції батько в групі «петлюрівців» був наймолодший. Походження з петлюрівського роду змушувало нас бути кращими і поводитися так, щоб не устидати рід. Це відбилося на нас усіх, і на мені, і на сестрах.
— На вашу думку, шляхетність, сильний дух роду, — все це передається генетично чи через виховання?
— Для мене батько був прикладом політика, дипломата, публічної людини. Він був депутатом польського Сейму, ентузіастом кооперативного руху. Навіть потім, коли пішов у церковні справи, я вважав його більше громадським діячем.
У нас із батьком були дуже близькі стосунки, але і досі я не люблю, коли кажуть: «А, це син Мстислава». Хіба це все, що привертає увагу до мене? Як син свого батька я намагаюся поводитися так, щоб не зробити йому прикростей, не принизити того імені, яке він мені передав.
— А наскільки вашим дітям вдається бути носіями сімейних і українських традицій, адже сьогодні технології і глобалізм роблять людей уніфікованими?
— Наші діти по дорозі зі школи зазвичай розмовляли англійською мовою, бо там, де ми жили, українців було досить мало. Але коли з вулиці вони звертали на стежку до хати — переходили на українську. Вдома в нас завжди панувала тільки рідна мова. В мене троє дітей. Найстарший син, Андрій, покинув хату, коли йому минуло 18 років і переїхав на захід Канади, на острів, був рибалкою. Він досі говорить українською з прекрасним волинським акцентом. Але йому бракує часом слів, бо живе не серед українців.
Дочка Ксеня має дуже добру роботу в міністерстві освіти, вона вийшла за канадця, який у четвертому поколінні українець. До п’яти років не розмовляв наш Іван англійською, тільки українською. Але потім батьки переїхали в інше місце, з іншим оточенням і він втратив мову предків. Удома він говорить англійською, дочка — по-українськи. А їхні діти до батька — однією, до матері — іншою.
Мій молодший син, Остап, увійшов у суто українське життя. Історик. Сьогодні він виконуючий директор Конгресу українців Канади. Був на першому і другому турі президентських виборів в Україні, привозив групи по 50—60 спостерігачів. Під час третього туру, коли канадський уряд серйозно зацікавився виборами і дав кілька мільйонів доларів на поїздку 1000 спостерігачів, Остап залишився вдома, на зв’язку, а в Україну поїхала сама президент конгресу Орися Сушко.
Остап був першим із канадських студентів, які виїхали в Україну за програмою обміну студентами наприкінці 80-х. Він потрапив до Львова. Що він там вивчав, не знаю, але дружину привіз. Їхній дім теж є українським: діти ходять до українських шкіл, належать до українських організацій, були в таборах пластунів.
— Отже, «отакий малий, і вже — українець». Проблем немає?
— Українство залежить від нас самих, наскільки захочеш бути українцем, настільки й будеш. Також треба «тягати» дітей. Людські діти йдуть грати в хокей, а наші — до української школи, до Пласту чи до СУМу. Тяжко бути українцем... Утім, з 800 тисяч жителів Едмонтона 100 тисяч заявляють, що вони українці. А скільки дітей від змішаних шлюбів...
Центрами формування українських громад традиційно були церкви. А нині церкви втрачають цю роль. Ми боремося за українську мову, але життєві обставини стають на перешкоді... Багато наших пройшли армію, піднялися в кар’єрі: стали адвокатами, науковцями, керівниками високого рангу, живуть не в українському середовищі.
Недавні вибори в Україні нам дуже допомогли розбудити національну зацікавленість у неукраїномовних українців. Вони вперше побачили, що Україна — не Ботсвана.
Сьогодні авторитет України знизили особливості політичного життя в ній: хабарництво... Для нас у Канаді і досі незрозуміло, як можна стати мільйонером за якихось кілька років.
— Як вам подобається Київ, де ви прожили чималий час?
— Не подобається повністю зруйнований Майдан Незалежності. За що видворили у Донецьк святого Михаїла? З Майдану зробили кітч. Сьогодні це, може, «модерн», але не живий, привабливий, історичний наш київський Майдан.
Коли я йду Едмонтоном, Торонто чи Вінніпегом, і мама говорить з дитиною українською, а та їй відповідає, я не оглядаюся. Тут, у Києві, коли мама розмовляє на вулиці з дитиною українською, ми з дружиною зупиняємося. Ми тут живемо у цьому році четвертий місяць, мусимо ходити до жеку, в інші інстанції, і бачимо, що Київ став більш російськомовним. Немає пошани до мови, для збереження якої багато людей жертвували собою.
— Ви дивитесь у майбутнє оптимістично чи песимістично?
— Після помаранчевої революції старих чиновників змінили на молодих. А ті не мають практики і в багатьох випадках невиховані. Добралися до влади і так само чорними машинами гасають Києвом. Наприклад, сьогоднішні посадовці не відповідають на листи. Вони не мають виробленого почуття піару. Але це проблема пов’язана зі входженням «підлітка» в дорослий вік. Знаю багато молодих людей, успішних підприємців, які розвивають свою справу. Вони бували за кордоном, знають, як це робиться там. Добре платять своїм працівникам, себто ділять з ними свій успіх. Тому в майбутнє дивлюся з оптимізмом. Хоч часом критикую, та все-таки маю надію на молодих. Вони розбудовують Україну. Я вірю, що завтрашній день України буде сонячним.