Кажуть, призахідне сонце лікує серце…
Велике втомлене сонце ніколи не забуває
За наші дрібні, сплакані душі.
Олег Лишега
Важко уявити Київ без Романа.
Це правда, що був він не дуже молодий і не надто здоровий, що сплив відведений йому Богом час, і все ж важко змиритися з утратою.
Так звично було бачити його високу характерну постать на східцях монастиря отців Василіян чи між колон церковці на Аскольдовій могилі, ловити привітну, злегка іронічну посмішку, якою зустрічав шанувальників «Кола Шевельова» на літературних презентаціях у залі Літературного музею, розпізнавати його голос серед гостей радіо «Свобода».
Важко уявити помешкання на Урицького (яке, швидше, скидалося на місцеву бібліотеку чи невеличкий етнографічний музей) без господаря в його незмінній позі біля столу, заставленого стосами паперів, щонайновіших літературних журналів та книжок із закладками, газетними вирізками, ґумками й олівцями.
А що ця домівка неподалік залізничного вокзалу, то для багатьох приїжджих була своєрідним привокзальним готелем. Хто тут не ночував у різні часи: родичі, друзі, знайомі, знайомі тих і других. Крип’якевичі, разом і поодинці, Косіви, Горині, Опанас Заливаха, Сороки, Звіринські, Андрухович, Калинець-Стасів, Мідянка, Москаленко, Петро Цегельський. Звісно, не бракувало з відвідинами й киян. Здається, немає жодного більш-менш відомого сучасного діяча культури (і не тільки українського), якого б не знав Роман Корогодський. Нереально перерахувати всіх.
Властиво, оселя Оксани й Романа Корогодських була для багатьох справді гостинним українським домом Києва. Візиткою служив керамічний таріль із мадонною, огорнений великим, вишитим червоними та чорними нитками рушником «Добрим людям на здоров’я». Доповнювали інтер’єр десяток картин, намальованих друзями, ціла вервечка опішнянських коників, півників, козликів та інших керамічних звірят, майстерно розписані писанки, коралі, безліч милих дрібничок, листівочок, традиційне для «кожної порядної галицької родини» піаніно.
А ще справжній скарб родини — книгозбірня. Навіть після того, як Роман Корогодський подарував бібліотеці мистецтв дві тисячі книжок, обсяг і тематика домашньої літератури просто вражають. Уся історія мистецтва, художня проза (особливо діаспорна), світова й українська поезія, філософія, театр, кіно! Багато імен, деякі взагалі невідомі.
Серед книжкових шаф та стелажів мирно співіснували ще дві істоти: добродушний син Андрій, на час нашого знайомства «teenager» і заповзятий гітарист, та руда псина, яка компенсувала Андрієву мовчанку й заливала повітря дискантними руладами.
Уся родинна атмосфера сповнена природністю і доброзичливістю. Хоча столи не ломилися від наїдків, та завжди було щось смачне для гостей. І традиційна кава. Потім пані Оксана ворожила «на фусах». Як психолог, робила це майстерно, особливо повернувшись із Болгарії, де набула нової практики. На споді філіжанки «грошей» було малувато, але незмінно чекала дорога. Дорога довжиною в життя. Чи не тому Роман Корогодський свій життєпис означив як «Дорогу до себе».
Важко уявити культурний простір України без «Модерної літератури» Романа Корогодського, без його кіно- і літературознавчих статей, без виступів на радіо й телебаченні, без «Кола Шевельова». Без його чесної громадянської позиції.
Роман Корогодський — один із тих, хто творив нашу культуру впродовж майже половини останнього століття. Кіно- й театрознавець, письменник, культуролог, видавець. Інтелектуал. Його ерудиція у сфері мистецтва, музики, філософії чи літератури просто вражала.
Належав до славної когорти дисидентів-шістдесятників.
Сьогодні приходить покоління людей, для яких події 40-річної давності — вже історія, і їм важко повірити, що за вірш із освідченням в любові до України, намальовану не в тих барвах картину чи навіть просто за колядування у приятелів людину можна було звинуватити в націоналізмі, ясна річ — буржуазному. Далі — загальний осуд і «вовчий білет без права писати та малювати». Ну, звісно, можна продовжувати творити приватно, але з роботою за фахом треба було розпрощатися назавжди, не кажучи вже про те, що ні друкувати, ні виставляти не будуть. А в кого, не дай Боже, ще якийсь самвидав чи знайомство з «ворогом» — то вже готова стаття. А що вже казати про тих, хто насмілився публічно протистояти тоталітарному режимові. Їх нищили морально й фізично, у таборах і «психушках», переслідували рідних та близьких. Належати до української культури, якщо ти не став пристосуванцем, було справді небезпечно.
Роман Корогодський потрапив в українську стихію у зрілому віці, вже подолавши не одну життєву стежку від єврейської домівки на київському Подолі, через радянську школу і два вузи, маючи опінію кінематографіста, театрального й музичного критика (хто не пам’ятає тодішній «Театрально-концертний Київ»). Через Клуб творчої молоді він запізнався з цілою плеядою молодих українських митців і літераторів — Аллою Горською, Михайлиною Коцюбинською, Світличними, Сверстюком, Дзюбою, Шевчуком, Симоненком, Макаровими, Жиленко, багато з яких стали його друзями на все подальше життя. Літературні вечори, екскурсії, феєричні подорожі до Львова, в Карпати. Добрий ангел його долі — галичанка Оксана Ящишин, кохана дружина. Роман Корогодський прийшов в українство сформованим інтелектуалом і міг би спокійно процвітати в російсько-радянському офіціозі й не перейматися культурою периферійною, яка потерпала і від гено-, і від культуроциду. Це стосується насамперед кіно. Недаремно ідеологи від культури так прискіпливо пололи українську кінониву, пильнуючи, щоб жоден живий паросток не пробився серед сірого бур’яну (те, що відбувалося в нашому кінематографі в радянський повоєнний час, Роман Корогодський яскраво показав у своїх розвідках про Довженка і Параджанова).
За розкіш бути українським митцем треба було платити. Корогодського звільняли з роботи 14 разів, «звільняли як українського буржуазного націоналіста, не брали до праці — як гебрея» (афоризм Володимира Климчука). Перебивався підробітками в театрах, видавництвах, архівах, об’їздив Центральну й Західну Україну, Полтавщину, зазнайомився з багатьма цікавими людьми. Пізнав Україну автентичну, не тільки ту, що у Києві та Львові.
Роздуми про буття носія української культури в українських реаліях вилилися в цикл мемуарів, які Роман Корогодський оприлюднив на схилі віку. Це дуже особистісний портрет епохи в персоналіях, чи це стосується самого автора, близького друга Валерія Шевчука і духовного вчителя Григорія Логвина, чи таких контраверсивних і неоднозначних осіб, як В.Петров-Домонтович та Юрій Шевельов (Шерех). Останні два прізвища лише тепер приходять до українського загалу, а були це знакові фігури на шахівниці української культури.
Важко уявити без Корогодського оновлену Україну. Він був одним із перших знайомих, кого зустріла на Майдані вранці по другому турі виборів. Згадую, як важко було йому вистоювати на холоді під стінами Верховної Ради й Верховного суду, очікуючи доленосних рішень. І як по-дитячому тішився подарованим мною помаранчевим Миколайчиком, що мав принести перемогу. Святкувати інавгурацію президента публічно в Романа вже не було сил.
Важко уявити, що святкування 72-річчя від дня народження Романа Корогодського було останньою спільною «імпрезою», а відвідини його в лікарні — останньою зустріччю.
Скількома різними імпрезами завдячую я Корогодському. Скільки вистав, концертів, від аристократичного салону Віри Августівни Гмирі й камерного Губи у філармонії — до зібрань «Меморіалу», кінофестивалів «Молодість», і аж до банальної коректури машинопису чергового есею Романа.
І, звичайно, прогулянки Києвом, який Роман знав із дитинства і в якому був чудовим екскурсоводом. Однак найчастіше бродили схилами парку біля їхнього помешкання. Говорили про все на світі. Роман був пристрасним і спостережливим співрозмовником. Мав унікальне чуття справжності, натомість не терпів фальші, невігластва.
Київ, який по Львові так довго ставав мені рідним містом, знову збіднів, осиротів. Тільки пам’ять може змінити реальність. Тоді вуличками Києва, концертними й виставковими залами мене незримо супроводжуватиме Роман Корогодський, мудрий наставник, щирий приятель, дотепний співрозмовник і просто рідна душа.