Генерал Драгомиров.
Портрет Іллі Рєпіна,
виконаний на замовлення Академії Генерального штабу. 1889 рік |
Минулого року виповнилося 100 років із дня смерті видатного військового діяча, теоретика, педагога, публіциста — генерал-ад’ютанта Михайла Івановича Драгомирова (1830—1905). З незначним запізненням побачила світ перша фундаментальна (і в Україні, і в Росії) художньо-публіцистична, проте дуже ґрунтовна з погляду роботи з фактами, біографія цієї людини незвичайної долі. Її автор — журналіст не за фахом, а за покликанням Андрій Матвієнко — так само, як і генерал, родом з Конотопа. Майже три десятиліття він поклав на копіткий пошук щонайменших свідчень про генерала в архівах та бібліотеках України, Росії, Болгарії, Франції. На зламі XIX і XX століть ім’я Михайла Драгомирова було буквально у всіх на устах. Ще б пак — бойовий генерал, соратник генерала Михайла Скобелєва під час війни з Оттоманською Туреччиною 1877—1878 років, блискучий військовий і цивільний адміністратор (Київський, Волинський і Подільський генерал-губернатор у 1897—1903 рр.). Цей визначний військовий теоретик і організатор, який за висловом французького письменника Магона, «дивився на сто років уперед», на тлі догматиків ратної науки виглядав «білою вороною».
Андрій Матвієнко не ставить собі за мету ідеалізувати образ Михайла Драгомирова і тому не нав’язує читачеві своєї думки. Простіше за все бачити в генералові лише імперську людину. Проте він був усього лише людиною свого часу і був вірний присязі, що її давав державі, якій служив. До речі, сам Микола I, людина дуже слабка й інфантильна, беззаперечно визнавав авторитет бойового генерала.
Це був справжній ліберал із передовими поглядами. Саме за його урядування на посаді генерал-губернатора 1898 року було звільнено з посади запеклого ворога українства, цензора-чорносотенця Б.Юзефовича, якому не допомогли навіть впливові заступники з офіційного Петербурга.
Розмаїття імен тих, з ким постійно спілкувався чи товаришував генерал, вражає. Серед його близьких друзів — так само уродженець Конотопа, історик-краєзнавець, правник Олександр Лазаревський, письменник, публіцист, етнограф Іван Нечуй-Левицький, композитор Микола Лисенко, мистецтвознавець Адріан Прахов, філолог і фольклорист Павло Житецький, критик Володимир Стасов, історики Микола Костомаров і Дмитро Яворницький. Цезар Кюї — видатний військовий інженер і відомий композитор тривалий час працював в Академії Генерального штабу, яку очолював Михайло Драгомиров. Теплими й щирими були стосунки генерала з художником Іллею Рєпіним. У славетній картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану» генералові дісталася «роль» славетного кошового Івана Сірка.
«Таємний Никодим українства» — таку характеристику дав М.Драгомирову його близький товариш, видатний український режисер і актор Микола Садовський. Генерал ненавидів великодержавних шовіністів, йому був чужий казенний «квасний» патріотизм, а широкий світогляд і неабияка освіченість, глибокі знання військової справи, теорії і практики військового мистецтва досить часто дошкуляли імперським держимордам. Аж ніяк «не гнучкою шиєю, не вмінням ходити по паркету» він здобував визнання сучасників.
Михайло Драгомиров досяг чималих успіхів на педагогічній і літературній ниві. Свого часу були широковідомі його нариси про Жанну д’Арк, Наполеона I. Генерал вів постійну полеміку з багатьох питань військової справи не тільки в газетах і журналах Росії, а й Франції, США, Великої Британії, Швеції, Данії, Італії. Михайло Драгомиров отримав найвищу нагороду Франції — орден Почесного легіону. Останні два роки життя після відставки за станом здоров’я він провів на батьківщині, де й був похований.
Нещодавно відбулася презентація історико-біографічної повісті про Михайла Драгомирова в його рідному Конотопі (в краєзнавчому музеї ім. О.Лазаревського).
P.S. На початку серпня сталася важлива подія. Конотопські краєзнавці на території Свято-Вознесенського кафедрального собору нарешті знайшли склеп, у якому було поховано прах Михайла Драгомирова. Шкода, але, крім останків, у склепі не знайдено жодних свідчень того часу. Він був двічі пограбований — одразу після революції 1917 року та під час Другої світової війни. Три оцинковані труни належать самому генералові, його дружині і, ймовірно, одному з синів. Тепер нарешті прах героя російсько-турецької війни, видатного військового і цивільного діяча перебуває під охороною держави.